•  

Дмитро Іваненко – суперзірка радянської фізики

0
Дмитро Іваненко – суперзірка радянської фізики

До 110-річчя від дня народження видатного фізика-теоретика

Життя – це гра в шахи з Богом.

Бог переможе, але питання – на якому ході?

Дмитро ІВАНЕНКО

Дмитро Дмитрович Іваненко (1904-1994) – видатний фізик-теоретик XX століття, професор кафедри теоретичної фізики фізичного факультету МДУ. Його ім’я назавжди увійшло в історію світової науки як автора протон-нейтронної моделі атомного ядра (1932), першої моделі ядерних сил (разом з І.Є. Таммом, 1934) і передбачення синхроннго випромінювання (разом з І.Я.Померанчуком, 1944 ). Д.Іваненко і В.Фок описали і рух ферміонів в гравітаційному полі (коефіцієнти Фока - Іваненка). Нобелівський лауреат Абдус Салам назвав цю роботу першою з сучасної математичної точки зору калібровочною моделлю.

У сім’ї редактора «Полтавського вісника»

Народився Дмитро Іваненко 29 липня 1904 року у Полтаві. А наступного дня з’явився на світ… царевич Олексій – довгожданий спадкоємець у сім’ї Миколи ІІ. І тому, коли у місті на честь цієї події щороку влаштовували різні урочистості з феєрверками, маленький Дмитрик сприймав їх на свою честь! До речі, довелося йому побачити і самого царя, коли той приїздив 1709 року на святкування 200-річчя Полтавської битви: на площі перед Свято-Успенським собором Іваненко-молодший сидів на плечах батька, коли цар проходив поруч і навіть помахав малому рукою. Цю подію Дмитро Іваненко запам’ятав на усе життя. Як завжди пам’ятав і те, що народився в чудовій українській сім’ї, яка шанувала традиції й культуру свого народу.

Мати Лідія Миколаївна довгий час працювала вчителькою в дитячому притулку при «Домі трудолюбія», приятелювала з Антоном Макаренком. Цікавий факт: саме Лідія Миколаївна, будучи по натурі не лише напрочуд інтелігентною, але й надзвичайно рішучою, стала першою у Полтаві жінкою, яка… злетіла в небо. Коли до міста прилетів знаменитий льотчик Уточкін, вона була єдиною серед представниць слабкої статі, хто відважився пролетіти над містом на аероплані!

Батько Дмитро Олексійович був знаним полтавським журналістом. Упродовж багатьох років він працював редактором «Полтавських губернських відомостей», заснував і редагував першу в губернії міську газету – «Полтавський вісник». Невипадково й молодша донька Іваненків Оксана пішла стопами батька: стала журналісткою, відомою українською письменницею. Так, це та сама Оксана Іваненко, яку змалку ми знали за багатьма дитячими творами, перекладами казок Андерсена та братів Грімм. А до класики української літератури вона увійшла за романами «Тарасові шляхи», «Марія», за книгу «Завжди в житті» 1986 року удостоєна звання лауреата Шевченківської премії.

«Слова «гранки», «коректура», «верстки» увійшли в моє життя з перших кроків, а у шість років я вже сама видавала журнал для дітей «Гриб», «передплатна ціна» якого — два аркуші паперу, згадувала Оксана Дмитрівна. Хоча в сім'ї було лише двоє дітей — я і старший на два роки за мене брат Дмитро, — але ми росли, вчилися у великому дитячому середовищі. В домі у нас жили і наші ровесники — двоюрідні брати і сестри, багато маминих учнів. У нас була велика бібліотека. Вона містилася в маленькій літній кімнаті, і щоліта ми з братом починали її впорядковувати, але поринали в читання..., і тому так нам і не вдалося її упорядкувати».

Брат і сестра були дуже дружніми, хоча часто й кепкували один з одного, оскільки мали навіть різний соціальний статус. Батько, як і всі випускники університету, отримав особисте дворянство, але по спадковості воно розповсюджувалося лише по жіночій лінії, отож Оксана була дворянкою, а Дмитро – міщанином.

Як і Оксана, Дмитро змалку теж днював у редакції «Вісника», цікавився справами батька. Він згадував, що якось уранці зайшов до кабінету батька і побачив, що той, схоже, всю ніч не спав і щось пише… Іваненко-старший пояснив синові, що пише співчуття на смерть Льва Толстого. Хлопчик здивувався, адже письменник тоді не був живий! І батько всерйоз обговорював з 6-річним хлопчиком, що Толстой – це настільки велика особистість, що одразу не напишеш, тому слід готуватися заздалегідь…А свою першу замітку до газети сам Дмитро написав… про футбольний матч!

…Ось такою була ця сім’я, в якій виросло двоє видатних людей – відома українська письменниця і всесвітньо відомий фізик! Як два крила, де поєдналися, говорячи мовою поета, «троянда й виноград – красиве і корисне».

Професор – у 27 років

1920 року Дмитро Іваненко закінчив Полтавську гімназію, де свого часу вчився і видатний математик Микола Остроградський. Закінчив з відзнакою. Кажуть, у старших класах учителі фізики і математики навіть ніяковіли, звертаючись до нього на «ти», бо розуміли, що учень знає вже куди більше від них самих. Утім частіше траплялося так, що урок перетворювався на «театр одного актора», де всі включно із учителем, слухали «викладки» Дмитра. Тож після гімназії його й самого одразу взяли на викладацьку роботу – працював учителем фізики Трудової школи у Полтаві. А ще одночасно не лише навчався і сам у Полтавському педагогічному інституті, але й… працював у місцевій астрономічній обсерваторії!

Відпрацювавши так три роки, Іваненко вступив до Харківського університету. Там швидко помітили здібності студента і всім стало зрозумілим, що це «птах високого польоту». Тому уже після першого курсу Дмитра, як майбутнього перспективного ученого, переводять до Ленінградського університету, після закінчення якого стає одразу науковим співробітником Ленінградського фізико-математичного інституту – доволі престижного на той час наукового закладу в Радянському Союзі. А вже через два роки Іваненка призначають першим керівником теоретичного відділу Українського фізико-технічного інституту в Харкові. Тут він організовує і стає редактором (батьківська школа!) першого в країні «Фізичного журналу СРСР», який видавався й іноземними мовами.

Далі – рік роботи завідуючим кафедрою теоретичної фізики Харківського технологічного інституту і вже у січні 1931 року 27-річномувченому присвоюють звання професора. Після цього Іваненка знову «забирають» у Ленінград, де працює старшим науковим співробітником у фізико-технічному інституті, знайомиться з майбутніми академіками А.Іоффе та І.Курчатовим, організовує в місті на Неві першу в країні Всесоюзну ядерну конференцію.

Убивство Кірова і «соціально небезпечний елемент»

У цей час Іваненко захоплюється не лише науковою роботою. Як редактор Ленінградського технічно-теоретичного відділу він активно займається популяризацією наукової спадщини фізиків світу. Під його редакцією, з коментарями і примітками вперше російською мовою вийшло 8 збірників праць видатних фізиків Луі де Бройля, Гейзенберга, Дирака, Шредингера, Бриллюена, Зоммерфельда, Еддингтона та інших.

Та біда підкралася несподівано. 1 грудня 1934 року в Ленінграді застрелили першого секретаря обкому партії Сергія Кірова. Довкола цієї події НКВС починає розкручувати антипартійну змову «ворогів народу», в місті починається масова «зачистка», а вже 27 лютого 1935 року заарештовують і самого Іваненка. І хоч жодних доказів проти нього не було, та, як тоді казали, була б людина, а справа знайдеться! Професору «пришили» і «непролетарське походження», і «зв'язок з іноземцями», і навіть … знання мов.

Слідство було коротким і вже через тиждень постановою Особливої наради при НКВС СРСР Іваненко був засуджений до трьох років позбавлення волі як «соціально небезпечний елемент». Майно і квартиру конфіскували, дружину вислали з Ленінграда… Сам же Іваненко потрапив до Карагандинського виправно-трудового табору. І лише завдяки зусиллям друзів-учених, серед яких і Сергій Вавілов та Абрам Іоффе, вдалося домоглися зміни покарання: табір через півроку замінили засланням у Томськ до закінчення строку. Причому, вважалося, що Іваненко ще й «легко викрутився».

«Так ти і є той самий Іваненко?!» – вигукнув Сталін

Та й після відбуття покарання ученому не дозволили повернутися до Ленінграда: працював на різних посадах в університетах Томська та Свердловська. Лише на початку 1940-го отримав дозвіл на виїзд до Києва, де обійняв посаду завідуючого кафедрою теоретичної фізики університету ім. Т.Шевченка. Тут Іваненко захистив і докторську дисертацію «Основи теорії ядерних сил».

Але роботу в Києві перервала війна. Восени 41-го працівників факультету евакуюють до Ашхабада, а пізніше Дмитро Дмитрович потрапляє до Свердловська, де змушений працювати навіть на м’ясокомбінаті, аби прогодувати сім’ю, адже сюди переїздять і його сестра та батько. До речі, тут, у новорічну ніч 43-го, Іваненко-старший і помирає…

Дмитро Дмитрович ще через півроку разом з фізфаком МДУ повертається з евакуації до Москви, працює на кафедрі теоретичної фізики, а пізніше й очолює її. Довелося йому одягти й військову форму. У бойових діях участі Іваненко не брав, оскільки був призваний до лав Радянської Армії буквально за кілька днів до перемоги над ворогом – у квітні 45-го. Але, звісно, не для того, щоб воювати! Полковник Іваненко очолював групу військових спеціалістів та учених, який відрядили до Німеччини для вивчення стану німецької ядерної програми. Тож у Берліні він буквально ночував у кабінеті Вернера Гейзенберга – одного з «батьків» цієї програми.

Лише після виконання надважливого державного завдання Іваненко зміг знову повернутися до наукової діяльності. Апофеозом цього стало присудження йому в 1950 році Сталінської премії – найвищої на той час в СРСР відзнаки – за роботу з теорії електрона та проблем аеродинаміки. Кажуть, коли Йосип Сталін вручав нагороду, то вигукнув: «Так ти і є той самий Іваненко?!». Але що мав на увазі вождь, ніхто не знає…Можливо, йому свого часу «настукав» Берія, що Іваненко відмовився брати безпосередню участь у ядерній програмі СРСР?

Він цитував Гете, але не завжди ладив з колегами

Де б не з’являвся Іваненко, він завжди опинявся в центрі уваги. Адже був не лише «вузькоспеціалізованим» ученим, але й надзвичайно ерудованою людиною, з ним завжди і всім було цікаво. Навіть іноземцям, адже професор чудово знав англійську, французьку, італійську і іспанські мови. А німецькою «шпрехав» так, що дивувалися навіть самі німці. Розказують, якось з одним німецьким професором вони вдали об заклад – хто знає більше віршів Гете? І коли німець «видохся», Іваненко зробив «станіславську» паузу і розказав… ще два вірші!

Загалом Д. Іваненко опублікував понад 300 наукових робіт! Майже 60 років (з 1943-го) він був професором кафедри теоретичної фізики Московського університету! Хоча так і не

став академіком. І це дуже дивно, адже уже в 27 років був професором… Причин тут називають немало: від його небажання робити те, що потрібно було на даний момент владі до особливостей характеру самого Іваненка, який не дуже ладив з впливовими колегами. До речі, й реабілітували його лише у… 1989 році!.

Зрештою 19 грудня 1994-го – на 91-му році життя – йому присвоїли звання «Заслужений професор Московського університету». А через 11 днів Іваненка не стало…

Та й нині на стінах кабінету ученого в МДУ, що став фактично його музеєм, залишаються автографи з висловами Нобелівських лауреатів П. Дирака, Х. Юкави, Н. Бора І. Пригожина, С. Тинга, М. Гелл-Манна, Г. Хоофта – як свідчення визнань геніального фізика.

«У Дмитра Дмитровича було щасливе дитинство, яке розвинуло в ньому відчуття козацької свободи і власної гідності. Це складало всю його сутність, що конфліктувала з тотальною несвободою радянського суспільства. Віддушиною була лише наука, де завжди займався лише тим, чого хотів», пише у його учень Георгій Сарданішвілі у книзі з красномовною назвою «Дмитро Іваненко – суперзірка радянської фізики».

Суперзірка! Що тут іще можна додати?

Павло ДОЛИНСЬКИЙ.

На знімках:

Дмитро Іваненко (справа) з англійським фізиком, лауреатом Нобелівської премії (1948) Патріком Блеккетом.

Обкладинка книги «Дмитрий Иваненко – суперзвезда советской физики».