•  

Голокост придумали, щоб приховати власні жахливі злочини – Еріх Прібке, офіцер СС

0
Голокост придумали, щоб приховати власні жахливі злочини – Еріх Прібке, офіцер СС

11 жовтня 2013 у Римі у віці ста років помер колишній хауптштурмфюрер СС Еріх Прібке.

Останнє інтерв'ю Еріх Прібке дав наприкінці липня 2013 року, воно було опубліковано його адвокатом Паоло Джакіні відразу після смерті Прібке. Пропонуємо його вашій увазі.

— Пане Прібке, кілька років тому Ви вже висловлювалися в тому дусі, що Ви не заперечуєте Ваше минуле. А сьогодні, коли Вам виповнилося вже сто років, Ви теж все ще вважаєте так?

Так.

— Що саме Ви маєте на увазі?

Я прийняв рішення бути вірним самому собі.

— Значить, Ви і сьогодні все ще сприймаєте себе як націонал-соціаліст?

Вірність власному минулому — це те, що пов'язано з нашими переконаннями. Це моя манера, мій спосіб бачити світ, мої ідеали, те, що для нас, німців, було світоглядом, і що все ще пов'язано з почуттям любові до себе і почуттям власної гідності. Політика ж - це зовсім інша справа. Націонал - соціалізм загинув разом з його поразкою, і ніякої перспективи існування для нього сьогодні більше не було б.

— Чи є антисемітизм теж частиною того світогляду, про який Ви говорите?

Якщо Ви за допомогою Ваших питань дійсно хочете дізнатися правду, Вам слід було б відмовитися від деяких стереотипів і упереджень: адже критикувати когось, це ще аж ніяк не означає, що ви хочете когось знищити.

У Німеччині поведінка жидів із самого початку двадцятого сторіччя піддавалося відкритій критиці. Той факт, що жиди тримали у своїх руках зрослу до неймовірної міри економічну і, отже, також політичну владу, складаючи при цьому тільки дуже малу частку населення земної кулі, розглядався як несправедливість. Та це й сьогодні ще залишається фактом, адже якщо ми візьмемо тисячу найбагатших і наймогутніших людей світу, нам доведеться визнати, що значну частину їх складають жиди, банкіри або акціонери транснаціональних компаній.

Перш за все, після поразки Німеччини у Першій світовій війні і під ярмом Версальського договору переселення жидів зі Східної Європи до Німеччини призвело до справжньої катастрофи, викликаної величезним накопиченням їхнього капіталу протягом небагатьох років, тоді як під час Веймарської республіки переважна більшість німецького народу жило в жахливій бідності. У цьому кліматі лихварі збільшували свої статки, а почуття розчарування, спрямоване проти жидів, посилювалося.

— Є така ж уже давня історія, згідно з якою жидівська релігія дозволяє жидам практикувати лихварство, тоді як християнам це було заборонено. Що, на Вашу думку, є правдою?

Це точно не моя думка. Досить прочитати Шекспіра чи Достоєвського, щоб дізнатися, що подібні проблеми з жидами з історичного погляду дійсно були всюди, від Венеції до Санкт-Петербурга. Це зовсім не означає, що в ті часи жиди були єдиними кредиторами. Я повністю згоден зі словами поета Езри Паунда: "Я не бачу різниці між жидівським та арійським позикодавцем".

— І за всього цього Ви виправдовуєте антисемітизм?

Ні, бачте, це не означає, що серед жидів немає гідних, порядних людей. Я повторю, антисемітизм означає ненависть, ненависть безладну, яка не знає відмінностей. Я, навіть протягом цих останніх років мого переслідування, коли я перетворився на старого, позбавленого волі, завжди відкидав ненависть. Я ніколи не хотів ненавидіти, навіть тих, хто ненавидів мене. Я говорю тільки про право на критику, і намагаюся пояснити причини. І я хотів би сказати Вам ще більше: Вам варто було б замислитися над тим, що більша частина жидів, ґрунтуючись на своїх особливих релігійних поглядах, розглядає себе як вищих і кращих, за всіх інших людей. Вони ідентифікують себе з «богообраним народом» Біблії.

— Так і Гітлер теж говорив про вищість арійської раси.

Так, Гітлер теж став жертвою ідеї вищості. Це було однією з причин помилок, виправити які було вже неможливо. Врахуйте, проте, що в ті роки певний расизм був нормою. Причому це було не тільки питання настрою народів, але він був також складовою частиною на рівні урядів і навіть правового порядку.

Після того, як американці колись були работоргівцями і депортували африканські народи, вони залишилися, тим не менш, расистами і дискримінували чорношкірих. Перші так звані расові закони Гітлера обмежували права жидів не більш, ніж були обмежені права колишніх африканських рабів у деяких штатах США. Те ж саме стосувалося поводження англійців з індійськими племенами, та й французи теж не вели себе інакше з так званими підданими їхніх колоній. Не кажучи вже про поводження з етнічними меншинами в колишньому СРСР у ті часи.

— І як же тоді, на Вашу думку, дійшло до ескалації ситуації в Німеччині?

Конфлікт радикалізувався, все сильніше загострювався. Німецькі жиди, американці, британці та світове жидівство з одного боку проти Німеччини з іншого боку. Природно, німецькі жиди опинялися в усе більш скрутному становищі. Через це, рішення про прийняття більш жорстких законів у Німеччині робило життя жидів усе важчим і важчим.

Потім у листопаді 1938 року один жид, якийсь Гершель Грюншпан, на знак протесту проти Німеччини вбив радника нашого посольства у Франції Ернста фон Рата. У відповідь сталася знаменита "імперська кришталева ніч" (або «ніч битого скла»). Групи демонстрантів розбивали вітрини жидівських магазинів по всій Імперії. З того моменту жидів розглядали вже виключно як ворогів.

Після того, як Гітлер очолив уряд, він спочатку намагався спонукати жидів виїхати з Німеччини. Потім у кліматі недовіри, що зростала до німецьких жидів, що було викликано війною, бойкотом і відкритими конфліктами з найважливішими жидівськими організаціями по всьому світу, їх відправили в табори, як справжніх ворогів. Природно, це стало катастрофою для величезної кількості невинних сімей.

— Тому Ви вважаєте, що в тому, що пережили жиди, була і їх власна вина?

Деяка вина тут є з обох сторін. Є вина також і з боку союзників, які розв'язали Другу світову війну проти Німеччини після вступу німців до Польщі. В область, де велика кількість етнічних німців постійно страждала від переслідувань і ексцесів з боку польської влади, і яка була передана під контроль новоствореного польської держави за Версальським договором. Проти сталінської Росії і її вторгнення в іншу частину Польщі ніхто й пальцем не поворухнув. Навпаки, в кінці конфлікту, який, за офіційною версією, виник для того, щоб захистити незалежність Польщі від німців, Сталіну негайно подарували всю Східну Європу, в тому числі і Польщу.

— Отже, можна сказати, що Ви, якщо не говорити про політику, симпатизуєте історичним теоріям ревізіонізму?

Я не зовсім точно розумію, що мається на увазі під ревізіонізмом. Якщо ми говоримо про Нюрнберзькі процеси 1945 року, то я можу Вам сказати, що мова тоді йшла про абсолютно неймовірний процес, про величезну виставу з єдиною метою: продемонструвати громадській думці усього світу німецький народ і його вождів як жорстоких людиноненависників. Щоб принизити переможених, які більше не могли захищатися.

— На чому Ви ґрунтуєте це твердження?

Що можна сказати про самозванний суд, який засуджує злочини тільки переможених, але не злочини переможців; де переможці є одночасно обвинувачами, суддями і постраждалою стороною, і коли статті законів за минулі гріхи спеціально пишуть для нього заднім числом, тільки щоб можна було з їхньою допомогою засудити обвинувачених? Навіть президент США Джон Ф. Кеннеді засудив цей процес як "мерзенний", так як він порушував "принципи американської конституції, щоб покарати переможеного супротивника".

— Навіть якщо Ви стверджуєте, що такого злочину, як злочини проти людяності, за які судили обвинувачених у Нюрнберзі, раніше в юридичній формі не було в законах як такого, і що воно було введено саме цим міжнародним трибуналом, тим не менше, потрібно ж сказати, що звинувачення ці стосувалися жахливих діянь.

У Нюрнберзі німців звинуватили у бійні в Катині, а потім в 1990 році Горбачов визнав, що це якраз ті ж самі російські обвинувачі й убили двадцять тисяч польських офіцерів у лісі поблизу Катині пострілами в потилицю. У 1992 році російський президент Єльцин представив оригінальний документ розпорядження, яке було підписане Сталіним.

Німцям також дорікали в тому, що вони нібито робили з жидів мило. Примірники такого мила потрапили навіть до музеїв США, Ізраїлю та інших країн. Тільки в 1990 році одному професору Єрусалимського університету довелося, зрештою, визнати, що це був обман.

— Так, але концентраційні табори - це не винахід суддів у Нюрнберзі.

У ці жахливі воєнні роки ізоляція в концентраційних таборах того цивільного населення, яке являло собою загрозу для національної безпеки, була природною доцільністю. Під час Другої світової війни це робили як росіяни, так і американці. Зокрема, останні чинили так з американцями азіатського походження.

— Але в Америці в концентраційних таборах для етнічних японців не було газових камер.

Як я вже говорив, у Нюрнберзі безліч звинувачень було просто вигадано. Що стосується наявності газових камер в концентраційних таборах, ми все ще чекаємо докази їхнього існування. У таборах в'язні повинні були працювати. Вони ішли з табору протягом дня для робіт і ввечері поверталися назад. Попит на робочі руки під час війни ніяк не сходиться з обвинуваченням, що в той же самий час де-небудь люди стояли в черзі, щоб знайти свою смерть у газових камерах. Використання газової камери являє собою небезпеку зараження для всього її оточення, її застосування жахливо небезпечне, смертельно небезпечне також для всіх, хто знаходиться навколо неї. Сама думка про те, щоб відправляти людей на смерть із застосуванням такого методу, і в тому ж самому місці, де живуть і працюють інші люди, і щоб при цьому ніхто про це не дізнався, абсолютно безумна, та й її вельми важко реалізувати на практиці.

— Коли Ви вперше почули про план знищення жидів і про газові камери?

Коли я в перший раз почув про ці речі, я як військовополонений перебував в англійському концентраційному таборі, разом з Вальтером Рауффом. Ми обидва були вражені. Ми не могли повірити в такі жахливі речі: газові камери для знищення чоловіків, жінок і дітей. Цілими днями ми говорили про це з полковником Рауффом та іншими полоненими. Ми всі належали до СС, у кожного з нас була своя певна посада в ієрархії націонал - соціалістичного режиму, але ніхто ніколи навіть і не чув про щось подібне.

Подумайте тільки, що мені через багато років довелося дізнатися, що мій друг і начальник Вальтер Рауфф, який інколи ділився зі мною шматком черствого хліба в таборі для військовополонених, потім був звинувачений в тому, що саме він і був винахідником «газвагена» - таємничої машини для знищення людей за допомогою газу. Про щось подібне може подумати тільки той, хто ніколи особисто не знав Вальтера Рауффа.

— А всі ці показання свідків про існування газових камер?

У таборах не знайшли жодної газової камери, крім тієї єдиної, яка була після війни побудована американцями в Дахау. Немає жодних доказів щодо газових камер, які могли б розглядатися як достовірні в юридичному або історичному сенсі; так само ненадійні висловлювання останніх командирів і керівників таборів, як наприклад, показання найвідомішого з них, коменданта Освенціма Рудольфа Хесса. Не кажучи вже про величезні суперечності в його словах, адже його перед виступом в якості свідка у Нюрнберзі піддали тортурам, а після цього на прохання росіян його повісили з заткнутим ротом.

Для цих свідків, які для держав-переможниць вважалися дуже цінними, застосування фізичного та психологічного насильства у разі недостатнього «співпраці зі слідством » було страшним; загрози включали також і вплив на членів їх сімей. Я з власного досвіду, під час мого полону, і з досвіду моїх колег знаю, як у таборах для військовополонених з боку держав-переможниць вибивалися визнання з ув'язнених, які часто навіть не знали англійської мови. Про поводження з полоненими в російських таборах у Сибіру до того часу вже стало відомо в усіх подробицях, потрібно було просто підписати будь-яке визнання, і більше нічого.

— Таким чином, мільйони померлих є для Вас тільки вигадкою?

Я особисто бачив табори і бував у них. Я був у Маутхаузене востаннє в травні 1944 року, щоб за наказом Гіммлера допитати там сина маршала Бадольо, Маріо. Я провів у таборі цілих два дні. Там працювали величезні кухні для ув'язнених, і навіть був бордель для їхніх потреб. Але жодних газових камер.

На жаль, багато людей загинуло в таборах, але не тому, що хтось спеціально хотів їх убити через свою кровожерливість. Війна, важкі умови життя, голод, недостатній правильний догляд часто виявлялися для них фатальними. Але ці трагедії цивільних осіб відбувалися не тільки в таборах, а й у всій Німеччині, насамперед, через те, що проводилося без розбору бомбардування німецьких міст.

— Значить, Ви применшуєте трагедію жидів — Голокост?

Там мало що можна було б применшувати: трагедія є трагедія. Тут мова йде скоріше про проблематику історичної правди.

Інтерес держав-переможниць Другої світової війни полягав у тому, щоб у них самих не зажадали звіту за їхні злочини. Вони руйнували цілі міста в Німеччині, в яких не було жодного солдата, і тільки для того, щоб убити жінок, дітей і старих, щоб зломити цим бойовий дух, щоб німці не могли продовжувати боротися зі своїми супротивниками. Така доля спіткала Гамбург, Любек, Берлін, Дрезден та інші міста. Вони використовували свою перевагу в бомбардувальниках, щоб зі страшною нещадністю безкарно вбивати цивільних осіб. Потім те ж саме сталося з жителями Токіо, і, нарешті, атомні бомби вбили безліч цивільних японців у Нагасакі і Хіросімі.

Тому було необхідно винайти надзвичайні злочини, які нібито скоїла Німеччина, і таким чином німців представити як виплодок пекла, і всі інші нісенітниці на зразок тих персонажів з романів жахів, за якими Голлівуд зняв сотні фільмів.

Крім того, в методах держав-переможниць у Другій світовій війні мало що змінилося: у відповідності з їхніми поглядами вони експортують демократію у формі так званих мирних місій проти «мерзотників»; при цьому вони створюють образи ворога - терористів, які скоюють усе більш жахливі, все більш неймовірні злочини. Але на практиці нападають якраз вони самі, перш за все, за допомогою своєї військової авіації, на тих, хто не хоче їм підкоритися. Вони знищують солдатів і цивільне населення, у яких немає коштів для захисту. І тому відбувається так, що після всіх цих гуманітарних інтервенцій у різних країнах вони ставлять там при владі маріонеткові уряди, які захищають їхні економічні та політичні інтереси.

— Але як Ви поясните тоді деякі однозначні докази, такі як відеозаписи і фотографії концентраційних таборів?

Ці фільми — це ще один доказ підробки: майже всі вони взяті з табору Берген - Бельзен. Це був табір, куди німецька влада збирала з інших таборів ув'язнених, яких вважали непрацездатними. Усередині табору також знаходився госпіталь для лікування. Одне це вже дуже багато говорить про “кровожерні” наміри німців. Адже здається дивним, що під час війни створюється структура такого роду для тих, яких нібито повинні були отруїти газом. Бомбардування союзників в 1945 році залишило табір без харчування, води і медикаментів. Поширилася епідемія тифу, яка призвела до появи тисяч хворих і померлих. Ці знімки та фільми були зроблені в той час, у квітні 1945 року, коли збірний табір Берген - Бельзен був спустошений епідемією і вже знаходився в руках союзників. Знімки та фільми були спеціально зроблені в пропагандистських цілях британським режисером і майстром фільмів жахів Альфреда Хічкока.

Цинізм, відсутність належного розуміння людяності, яким також ще сьогодні спекулюють за допомогою цих зображень, жахливі. З давніх пір їх показували на екранах телевізорів, з гнітючою музикою в якості звукового фону, і публіку з безсовісною підступністю обманювали, пов'язуючи ці жахливі сцени з газовими камерами, до яких вони не мали ніякого відношення. Все це фальсифікація!

— Отже, Ви вважаєте, що сенсом всієї цієї дезінформації було бажання держав-переможниць приховати свої злочини?

Спочатку це було саме так. Такий самий сценарій, що й на Нюрнберзькому процесі, був винайдений також генералом Дугласом Макартуром в Японії у вигляді Токійського процесу. У цьому випадку вигадували інші історії та інші злочини, що призвели всіх підсудних до страти через повішення. Щоб зробити злочинців з японців, які вже постраждали від атомних бомб, тоді навіть вигадали звинувачення в канібалізмі.

— Чому тільки спочатку?

Оскільки згодом література про Голокост дуже пішла на користь в першу чергу державі Ізраїль з двох причин. Першу причину добре роз'яснив письменник Норман Фінкельштейн, син депортованих жидів. У своїй книзі “Die HolocaustIndustrie” («Індустрія Голокосту») він пояснює, як цей бізнес за допомогою вимог про відшкодування шкоди приніс мільйонні суми у формі репарацій і компенсацій у каси жидівських установ і держави Ізраїль. Він пише про "справжнє організоване вимагання". Другу причину пояснює письменник Серджо Романо, який, безсумнівно, не вважається ревізіоністом. Після війни в Лівані Ізраїль усвідомив, що поширення і підкреслення драматичності в "літературі про Голокост" принесло б йому переваги в його територіальній суперечці з арабами і призвело б "до чогось на кшталт напівдипломатичного імунітету".

— Усюди на світі, коли говорять про Голокост, кажуть про викорінення. Чи є у Вас сумніви на цей рахунок, чи Ви можливо взагалі заперечуєте це?

Засоби пропаганди тих, які сьогодні тримають у своїх руках владу над усім світом, нестримні. За допомогою історичної субкультури, спеціально створеної і поширеної телебаченням і кіно, совість людей піддалася маніпулюванню з використанням впливу на емоції. Зокрема, нові покоління вже з початкової школи піддавалися промиванню мізків, на них тиснули жорстокими історіями, щоб придушити вільне формування власної думки.

Як я вже говорив, ми вже майже сімдесят років чекаємо доказів злочинів, які приписуються німецькому народові. Історики не знайшли жодного документа, який повідомляє про газові камери. Жодного письмового доручення, доповіді або висновку будь німецького установи, жодного донесення співробітників. Зовсім нічого.

При цій відсутності документів судді в Нюрнберзі припустили, що програма з "остаточного вирішення жидівського питання", яка розглядала можливість висилки жидів з території Німеччини і пізніше з окупованих німцями областей, включаючи їх можливе переселення на Мадагаскар, була секретним кодовим словом, яке насправді означало їх знищення. Це абсурдно! у розпал війни, коли ми ще вважалися переможцями як в Африці, так і в Росії, жидів, яких спочатку тільки стимулювали, потім до 1941 року все сильніше закликали до того, щоб вони добровільно покинули Німеччину. тільки після цих двох років з початку війни розпочалися заходи з обмеження їхніх свобод.

— Давайте уявимо, що докази, про які Ви говорите, будуть знайдені. Я кажу про документ, який підписаний Гітлером або іншими важливими керівниками. Як зміниться після цього Ваша позиція?

В такому разі я висловлюся за суворий осуд таких дій. Всі дії насильства проти груп людей без урахування фактичної індивідуальної відповідальності, неприйнятні і цілковито гідні осуду. Так сталося з індіанцями в Америці, з кулаками в Росії, з італійськими жертвами «Фойбе» в Істрії («фойбе» (foibe) - це глибокі карстові печери, куди югославські комуністичні партизани з 1943 до 1949 року скидали трупи тисяч вбитих ними італійців, у т.ч. жінок і дітей - прим. перекл.), з вірменами в Туреччині, з німецькими військовополоненими в американських концентраційних таборах в Німеччині та Франції, а також у російських таборах; одні померли з волі президента США Ейзенхауера, інші завдяки Сталіну. Обидва глави держави усвідомлено ігнорували Женевську конвенцію, щоб довести цю трагедію до апогею. (Дуайт Ейзенхауер несе відповідальність за жорстоке поводження з військовополоненими німцями як головнокомандувач американської армії в Європі, проте президентом США на той час був Гаррі Трумен. - Прим. Перекл.) Всі ці епізоди слід засудити з усією ясністю, включаючи і переслідування жидів німцями, яке, без сумніву, мало місце. Але засудити потрібно саме реальні переслідування, а не ті, які були вигадані в пропагандистських цілях.

— Значить, Ви згодні з тим, що існує можливість того, що ці докази ймовірного знищення з боку німців наприкінці конфлікту зникли і, можливо, одного разу будуть виявлені?

Я вже говорив, що певні дії повинні бути засуджені в принципі. Тоді, якщо ми припустимо, що якимось абсурдним чином одного разу будуть знайдені докази існування газових камер, питання про засудження тих, хто запланував такі жахливі злочини і використовував їх для вбивств, є абсолютно безперечним і однозначним. Бачте, я навчився тому, що сюрпризи у цьому відношенні ніколи не закінчуються. У цьому випадку, тим не менше, я думаю, що з упевненістю можу виключити таку можливість, оскільки протягом уже майже шістдесяти років німецькі документи, які потрапили до рук держав-переможниць, були піддані сотнями вчених серйозного вивчення та аналізу; і те, що не випливло до сьогоднішнього дня, дуже малоймовірно може вийти на поверхню також у майбутньому.

Я вважаю це у вищій мірі неймовірним також з іншої причини: вже під час війни наші супротивники почали поширювати підозри про вбивства у таборах. Я кажу про заяву союзників від грудня 1942 року, в якому в загальному говорилося про варварські злочини проти жидів у Німеччині і наполягалося на покаранні обвинувачених. Потім, наприкінці 1943 року, я дізнався, що йшлося не просто про загальну військову пропаганду, а що наші вороги планували навіть виготовлення фальшивих доказів цих злочинів.

Першу інформацію про це я отримав від мого однокурсника і хорошого друга капітана Пауля Райніке, який служив у другої людини в німецькому уряді, рейхсмаршала Германа Герінга: він був шефом його ескорту. Останній раз, коли я бачив його, він розповідав мені про план справжнісіньких фальшивок. Герінг був обурений, оскільки він вважав ці брехливі зображення наклепницькими перед очима усього світу. Герінг, перш ніж він вчинив самогубство, у найжорсткішій формі засудив перед Нюрнберзьким трибуналом створення цих підроблених доказів.

Наступне повідомлення я отримав пізніше від начальника поліції Ернста Кальтенбруннера, чоловіка, який змінив Райнхарда Гейдріха після смерті останнього, а потім страченого на шибениці після Нюрнберзького процесу. Я зустрічався з ним наприкінці війни, щоб повідомити йому про зібрану інформацію щодо зради італійського короля Віктора Еммануїла III. Він згадав, що майбутні держави-переможниці вже працювали над тим, щоб змайструвати брехливі докази військових злочинів та інших звірств, які вони вигадали для таборів в якості доказів німецької жорстокості. Вони вже прийшли до єдиної думки щодо деталей того, як повинно було бути інсценовано безпрецедентний судовий процес над переможеними.

Та спочатку, однак, я зустрів у серпні 1944 року безпосереднього співробітника генерала Кальтенбруннера, шефа Гестапо Генріха Мюллера. Завдяки йому я зміг навчатися у військовому училищі. Я багато чим був йому зобов'язаний, і він теж був дуже прихильним до мене. Він прибув до Риму, щоби подбати про одну особисту проблему мого командира підполковника Герберта Каплера. У ці дні американській П'ятій армії вдалося зробити прорив у Монте-Кассіно, а російські війська увійшли на територію Німеччини. Війна була вже остаточно програна. У цей вечір він попросив мене провести його до готелю. Через довіру, що між нами існувала, я зважився запитати його про подальші деталі з цієї теми. Він розповів мені, що наша розвідка отримала однозначні відомості про те, що в очікуванні остаточної перемоги ворог намагався створити докази наших злочинів, щоби провести показові судові процеси після поразки, які повинні були затаврувати Німеччину як злочинця. Він знав більш точні подробиці і був серйозно цим стурбований. Він стверджував, що цим людям не можна довіряти, бо вони не знали ні почуття власної гідності, ні докорів сумління.

Тоді я був ще молодий і не надав його словам належного значення, але потім усе насправді сталося саме так, як говорив мені генерал Мюллер. Це і є ті люди, керівники, яких сьогодні звинувачують в тому, що це нібито вони придумали і організували знищення жидів у газових камерах! Я дивився б на все це зі сміхом, якби ці події не були настільки трагічні.

Коли американці в 2003 році напали на Ірак під приводом, що він нібито володів "зброєю масового знищення", за допомогою явно брехливої клятвенної заяви американського міністра закордонних справ Коліна Пауелла перед Радою Безпеки ООН, і це говорили як раз ті, хто був єдиним, хто застосував цю зброю на війні, то я сказав собі: нічого нового!

— Ви, як німецький громадянин, знаєте, що згідно з деякими законами в Німеччині, Австрії, Франції, Швейцарії, тим, хто заперечує Голокост, загрожує тюремне ув'язнення?

Так, сильні світові держави зажадали таких законів, і скоро вони будуть нав'язані також і Італії. Фокус полягає саме в тому, щоб змусити людей думати, ніби ті, хто протистоять, наприклад, ізраїльському колоніалізму і сіонізму в Палестині, є антисемітами. Той, хто наважується критикувати жидів, є і назавжди залишиться антисемітом. Хто ризикує ставити запитання про докази існування газових камер в концентраційних таборах, автоматично вважається прихильником ідеї знищення жидів. Це підла маніпуляція. І якраз ці закони свідчать про страх того, що правда одного разу вийде на поверхню. Очевидно, є побоювання, що всупереч такій емоційній кампанії пропаганди історики запитають про докази, і вчені усвідомлюють, що загальноприйняті розповіді є брехливими. Якраз саме існування цих законів відкриває очі тому, хто все ще вірить у свободу мислення і значимість незалежних історичних досліджень.

Природно, мене можуть звинуватити за те, що я щойно сказав, моя ситуація могла б навіть ще більше погіршитися, але я повинен сказати про це, оскільки це правда; я сприймаю цю мужність прямоти як свій обов'язок перед моєю країною, як свій внесок до закінчення моїх ста років життя, у порятунок честі мого народу.

З упевненістю моїх ста років!

Еріх Прібке

(Переклад з німецької. Оригінал інтерв'ю був опублікований на італійській мові)

_______________________

Еріх Прібке — німецька доля

У часи, коли політики... ФРН (а не німецькі) вихваляються їхніми засобами масової інформації як герої свободи і демократії, непохитний колишній німецький солдат знаходиться в Римі під домашнім арештом. Коли народився цей чесний чоловік, на політичному горизонті Європи вже помітні були ознаки прийдешніх гроз, і доля так склалася, що цьому німцеві довелося пережити дві світові війни, причому в другій він слідував своєму обов'язку як солдат. Еріх Прібке піднявся до хауптштурмфюрера СС, коли йому доручили командувати певними бойовими операціями, крім усього іншого, в Італії...

Нагадаємо: у березні 1944 року в Римі відбулася атака комуністичних партизан на солдатів південнотірольского поліцейського полку, при цьому загинули 33 німецьких військових поліцейських, 10 непричетних італійців і один 13-річний хлопчик. Замість визначеного наказом Гітлера коефіцієнта репресій 1 до 10 (у союзників в більшості випадків цей коефіцієнт становив 1 до 200!) за досі нез'ясованих обставин було розстріляно на п'ять заручників більше. І за це поклали відповідальність на Еріха Прібке, хоча його командир Капплер був задовго до нього засуджений по цій же справі на довічне ув'язнення. Зате люди, винні в цій атаці у Римі, так ніколи і не постали перед судом.

До 1995 року Еріх Прібке, який 29 липня цього року (2013) не зміг відсвяткувати свій сотий день народження на волі, жив, після багатьох переїздів, в Аргентині, де користувався хорошою репутацією. Після звичайної в таких випадках вимагальної кампанії засобів масової інформації його доставили до Італії, де розпочався судовий процес проти нього. Не було нічого несподіваного в тому, що його виправдали, оскільки його "злочин" класифікувався як "нормальні дії в умовах війни", до того ж термін давності його давно закінчився. Ліві (і мотивовані старозавітною ненавистю) кола з цим не змирилися і почали другий процес. На цей раз Прібке засудили на 15 років, проте, незабаром звільнили, на підставі закону про амністію і тривалого попереднього ув'язнення. Але ті самі кола продовжили свою кампанію, і так сталося, що Еріх Прібке був засуджений військовим апеляційним судом - незважаючи на багато клопотань, у тому числі і з боку італійців - на довічне ув'язнення. Тільки через його стан здоров'я сторічного старому дозволили відбувати термін хоча би під домашнім арештом.

А ті ж політики ФРН (а не німецькі), які так багато і часто, і в настільки фарисейскому тоні метушаться навколо прав людини і поводяться часто просто по-підлабузницьки, абсолютно не зацікавилися долею цього колишнього німецького солдата. Мабуть, це ще одна ознака того, як низько морально впала вже ця (не німецька) політична каста.

(Стаття була написана ще за життя Еріха Прібке)