Історія Володимира Доноса, санітара 42-го батальйону, що повернувся з-під Іловайська
«ОБ» розпочинає цикл публікацій про героїв АТО з Полтавщини, які завдяки своїй мужності, хоробрості, патріотизму та завзятості заслужили своє місце на сторінках сучасної історії нової України.
Розпочинає цикл історія солдата-санітара 42-го батальйону тероборони Володимира Доноса.
До того, як потрапити на війну, Володимир Донос жив і працював у місті Гадяч, що знаходиться у 100 кілометрах від Полтави.
За словами самого Володимира, у нього вся сім’я – це суцільні медики, тому і дитинство він провів зі своєю мамою на роботі. Згодом в університеті почав вивчати спортивну медицину, і як наслідок - 20 років пропрацював вчителем фізичного виховання у школі. На своїх заняття, тоді ще вчитель, а не воїн, він навчав школярів виживати в екстремальних умовах і ніяк не розраховував, що невдовзі йому доведеться самому перевірити свої ж знання на практиці. Зважаючи на таку підготовку зовсім не дивно, що коли прийшов час, Володимир записався добровольцем-санітаром до лав Збройних сил.
Взяти участь в АТО Володимир Михайлович вирішив ще в березні, коли без зайвих думок записався добровольцем. Цього факту до останнього моменту не знала і його дружина. Їй він сказав, що підпав під мобілізацію. За 6 місяців, які Володимир чекав наказу про зарахування, ситуація в зоні АТО кардинально відрізнялась від того, що було навесні, але він не відмовився від свого обов’язку. Не відмовився навіть тоді, коли у комісаріаті йому сказали, що за віком він вже знятий з військового обліку і не мусить їхати на Схід.
Одразу після мобілізації Володимир був направлений до одного з військових полігонів у Кіровоградській області, де бійці пройшли коротке навчання. Як згадує він сам, стріляти довелось не багато.
Оскільки серед добровольців на той момент було багато колишніх військових із значним досвідом (Ірак, Югославія, Африка), то батальйон був сформований досить швидко. Вже на початку серпня він та інші хлопці у складі 42-го батальйону тероборони були відправлені на охорону аеродрому у Краматорську.
Ніщо не віщувало біди, адже на той момент бої у Краматорську вже вщухли. Одною з найбільших загроз для військових на той момент були лише поодинокі провокатори серед місцевого населення.
Не пройшло й місяця, як 27 серпня батальйон Володимира був направлений на підмогу до хлопців, що знаходились в Іловайську. Володю з товаришами закинули туди на гелікоптерах, сформувавши колону, яку доукомплектували парою БМП.
- Їхали на «Уралі», попереду і ззаду БМП, але перший БМП заглух ще в дорозі. Намагались ремонтувати, десь близько години стояли. Поки лагодили, почався прицільний обстріл з мінометів... Треба було тікати, а комусь несправний БМП лишати не хотілось, то ми його підірвали. Катались потім пів ночі, таке враження, що нашим ворогам повідомляли, де ми знаходимось. Хоча телефони були вимкнені, а акумулятори витягнені.
Коли ми зробили коло і почали петляти, переслідування припинилось. Пізно ввечері ми заїхали у соняшникове поле і там стояли годин до чотирьох. А тоді мінометний обстріл відновився. У нас було двоє поранених, ні у кого не було аптечок. В одного осколок у лікті, а у другого перебите стегно і венозна кровотеча.
Ще коли ми збирались у дорогу, я підійшов до нашого начмеда і сказав, що у нас немає ні сумки, нічого… Правдами і кривдами сам виміняв індивідуальних перев'язувальних пакетів – натикав їх собі у розгрузку замість патронів.
Оцими матеріалами й обмотав хлопців. Тому бійцю з ногою потрібна була шина, але її не було. Попросив інших виламали лампочку і накрив його плащ-палаткою, – розповів Володимир під час інтерв’ю журналістам видання «Українська правда».
За спогадами Володимира, ситуація з медикаментами в той момент була вкрай напружена. Санітари не мали при собі майже жодних знеболювальних - одна ампула на групу і та була виміняна за день до цього у іншої групи за гранату. Ця єдина ампула зі знеболювальним була віддана бійцю, що дістав найтяжчих поранень.
У цей час хлопців сповістили, що наступної машини для поранених чекати не варто, тому усіх, хто залишився, перевантажили в інше авто, а решті довелось їхати на останньому БМП. Тільки вони рушили, як колона одразу потрапила під мінометний вогонь. Вони потрапили під відкритий перехресний вогонь з обох сторін і почали нашвидкуруч відстрілюватись у відповідь, якщо бачили щось підозріле в лісосмузі вдовж дороги.
Невдовзі БМП був підстрелений влучним пострілом з артилерійської зенітки.
Наступне, що запам’ятав Володимир - це лише пробитий люк БМП і як хлопці почали розбігатися в різні боки, а далі вибух, від якого він перестав відчувати ліву руку.
Коли Володимир трохи прийшов до тями, то навкруги була жахлива картина. Без перебільшення, хлопців, що ще кілька хвилин тому були поряд з ним живі – розірвало на шматки. У цей момент Володя усвідомив, що вибухом йому відірвало ногу: стопа звисала на шкірі, а гомілки він не бачив взагалі. Найперше, що він зробив - наклав собі джгут. Ліва рука працювала не дуже справно.
Пролунав черговий вибух, і колишній шкільний учитель перестав усвідомлювати, що відбувається навкруги. Все, що було далі, для нього було як в тумані. Ось його витягує із підбитого БМП інший боєць, якому вдалось врятуватись. Тепер лісопосадка, де він намагається пояснити хлопцю, як правильно він має перев’язати Володі стопу.
- Попросив його перевернути мене на живіт, бо так більше шансів вижити, якщо я втрачу свідомість. Я знову відключився, прийшов до тями, а він сидить біля мене, згорнувшись калачиком. Я питаю: «Ти чого тут?» А він мені: «Я тебе не кину, друг». Я запитав, чи хтось лишився в живих. Він відповів, що є ще один поранений в руку і ногу, який може рухатися.
Я йому віддав свій телефон і попросив витягнути третього бійця, бо кажу, ти будеш мене тягнути, зачепиш за пенька, за артерію і я все одно кров'ю стечу. Пробував зателефонувати нашим, але якраз у тій точці не було зв'язку - згадує Володимир під час розмови з журналісткою.
На тому вони і попрощалися. Хлопець обіцяв повернутися, але так і не з’явився. Володимир висловив думку, що можливо вони збились з маршруту, адже карт у них не було зовсім.
Володимир залишився лежати у лісі сам з жахливим пораненням і майже без сподівань на порятунок. Розпочався дощ і, пригадавши прості правила виживання в екстремальних умовах, Володимир не гаючи часу перевернув каску, щоб назбирати дощової води та не померти від зневоднення. Так і пролежав до самого ранку.
«Гради» не вщухали, лупили без перестанку. Та так, що від вибухів Володимира закидало землею, а він і досі тримав у руках каску з дощовою водою. Снаряди з градів, що свистіли над головою, зрізали гілля дерев, від чого вже до обіду сонце стало нестерпним. Володимиру довелось окопати себе землею і прикритись кількома гілками, щоб хоч якось знизити температуру і не отримати теплового удару.
Коли стоїть завдання вижити будь-якою ціною – методи не грають ролі. Володимиру доводилось вичавлювати вологу просто з землі, що набралась у каску, а єдиним джерелом білка були мурахи і хробаки, що були поряд, адже весь сухий пайок залишився в підірваному БМП.
Знаходячись в цьому пеклі, за декілька кілометрів від Іловайська, серед тіл вбитих друзів, Володя потерпав від зневоднення та жахливого болю. До третього дня через голод, знекровлення та біль, його координація була вже порушена.
Щоб залишитись при здорову глузді, він почав робити в блокноті записи, де помічав коли в останнє робив собі перев’язки. Втративши надію повернутися додому живим, він навіть написав маркером на руці як його звати і звідкіля родом. Для полегшення больового шоку записував до блокноту все що приходило на думку – своє самопочуття та послання до коханої дружини.
Поранення, що отримав Володимир, почало загнивати. Це було зрозуміло і людині без будь-якої медичної освіти – в ній завелись опариші.
Для орієнтації в часі боєць не мав при собі навіть працюючого годинника, був лише компас, завдяки якому він записував, коли ранок, коли вечір і у такий спосіб відслідкував який день.
Володимир був непритомний, коли відчув, що поряд з ним хтось знаходиться. Розплющивши очі, він побачив перед собою трьох чоловіків. Вони збирали все, що лишилось на місці бою.
Розібравши гілля, вони оглянули рану українського бійця, але нічого, крім матюків, сказати не змогли. Говорили, що зараз повернуться і незабаром привели з собою дівчину Світлану, яка засипала рану пентановом та вколола знеболююче.
Тим часом чоловіки принесли Володі води, борщу, сала та хліба. За подібний жест Володимир був вдячний, але сказав, що сало і хліб з’їсти просто фізично не зможе.
Наступного разу чоловіки повернулись вже тільки ввечері, але з поганими новинами. Червоний хрест, який вони мали на меті привести до пораненого бійця, відмовився їхати в цей квадрат, адже тут стріляють. Тому чоловіки взялись за транспортування самотужки: загорнули Володимира у ковдру та погрузили у стареньку радянську автівку.
Автомобіль, як пригадує сам Володимир, добряче був побитий: з першого разу не заводився зовсім, доводилось штовхати, та ще й бак був пробитий та так, що бензину можна було залити лише пів літра.
Під час дороги Володимир помітив, що хлопці були відкрито налаштовані проти української армії. Але не дивлячись на свої погляди і переконання, вони йому допомогли і без них чоловік навряд чи б залишився живий.
Першою лікарнею, яку «відвідав» Володимир, стала Старобешевська райлікарня. Умови в ній були, м’яко кажучи, не дуже. Було відсутнє світло, вікна та нормальні медикаменти. Лише через пів години принесли глюкозу.
Під час обробки рани перекиснем водню, Володимир зміг нарешті побачити і усвідомити всю глибину проблеми: відсутня була щонайменше чверть ноги, а те, що залишилось, гнило.
Саме з цієї лікарні він і зателефонував своїй дружині у Гадяч.
На жаль, це все, що могли зробити місцеві лікарі для Володимира. Більше в їхньому розпорядженні нічого не було: ні води, ні бинтів, ні знеболювального. Тому було прийнято рішення викликали «швидку» ДНР, яка і повезла українського бійця у бік Донецька до лікарні, де йому могли б надати більш якісну допомогу.
В одній навідріз відмовились лікувати «Укропа», в іншій нібито не було хірурга, у третій не приймали гнійних хворих у стерильних операційних. Так і їздили вони до вечора. Та на щастя їх прийняли у 9-й міській лікарні. Це була вже 7 за рахунком медична установа.
Не дивлячись на упереджене ставлення, свою роботу хірурги і медсестри 9-ї міської лікарні виконали нормально. Лікар, що його оперував одразу повідомив, що ампутації зазнає більша частина ноги. Але для Володимира це не стало несподіванкою.
Операція пройшла успішно і перше, що Володя побачив - одну з місцевих волонтерок - Інну, яка принесла футболку, рушник, якусь їжу та милицю. Ці подарунки з ДНР він зберігає і понині.
Не гаючи часу, його миттєво перевели до підвалу, де знаходилися й інші полонені. Не дивлячись на нерегулярне забезпечення полонених харчуванням, яке представляло собою кашу на воді, Володимир після «лісового меню» просто не міг скаржитись. Інколи був і хліб. Його він намагався ховати під футболку та їсти, коли не давали й каші.
Як зізнається Володимир, все що відбувалось з ним далі – це цілковито робота його жінки.
Ярослава (так звати жінку Володі) розповідає, що після того як він набрав її зі Старобешево, вона випала з реальності. Лише завдяки фірмовим жартам чоловіка вона змогла впевнитись, що це справді він. Від шоку, вона навіть не запитала, яка лікарня і як з ним можна буде зв’язатись. Цілу ніч жінка ходила по хаті не в силах знайти собі місце, зрештою розпочала через Інтернет шукати телефоні номери мерії та лікарні у Старобешевому.
- На світанку набрала мерію. Там не було світла. Якийсь чоловік цілу годину шукав ліхтарик, щоб знайти мені телефон лікарні. Так зв'язалась із лікарем. Мені сказали, що Вова дуже тяжкий. Якщо його терміново не прооперувати, то він помре. Сказали, що можуть довезти хіба у Донецьк, - розповідала дружина у розмові з журналістами.
Їй було відомо, що Донецьк знаходиться в окупації, а її чоловік стовідсотково буде взятий у полон, та все ж жінка все одно погодилась. Всі її думки на той момент були зосереджені лише на тому, як врятувати чоловіка.
Найперше що вона зробила – це зв’язалась із Центром звільнення полонених, зателефонувала до штабу Ахметова, написала заяву в СБУ та звернулась по допомогу до знайомих.
Зрештою всіма правдами і неправдами вона змогла вийти на контакт з госпіталем Калініна. Вона намагалась обережно дізнатись якомога більше інформації про долю свого чоловіка. Щоб не викликати підозр під час своїх телефонних розмов їй доводилось розмовляти виключно російською мовою.
Зрештою вона відшукала дівчину з того ж госпіталю, яка пообіцяла надати інформацію про її чоловіка. Як виявилось, Володимиром зацікавилась військова прокуратура ДНР, адже на їхню думку, він був дуже цінним кадром для обміну.
Через 11 днів після зникнення чоловіка, Ярославі зателефонували з військового комісаріату. Там цікавились, чи не знає вона, де Володимир і чи не з’явився він удома? А вже 10 вересня, коли Ярослава знову приїхала до Києва писати чергову заяву до СБУ, отримала гарну звістку. Їй повідомили, що незабаром відбудеться обмін полоненими і бойовики бажають обміняти Володимира на п’ятьох терористів.
Залишилось лише чекати, але недовго. Твіттер президента Петра Порошенка, сповістив, що Володимир був звільнений з полону, а вже через 9 днів Ярослава почула чергову звісточку – Володю і ще трьох полонених, що були звільненні направили до Дніпропетровська.
Не гаючи ні хвилини, дружина вирушила до Дніпропетровська на зустріч з чоловіком, якого ледь не втратила.
Родина Доносів каже, що дуже вдячна усім мешканцям Гадяча, які відгукнулися і допомогли вирвати чоловіка з полону ДНР.
У підсумку цієї історії варто нагадати, що загалом з Гадяча було мобілізовано більше сотні чоловік. Деякі, як і Володимир, потрапили до 42-го батальйону. Наразі двоє з них лишаються безвісти зниклими.
Ярослава і Володя вирішили зберегти «іловайський» блокнот, як пам'ятку для майбутніх онуків, як бабуся діда шукала і знайшла.
Сам же Володимир каже, що пробував його читати, але поки що не готовий. Можливо колись.
