•  

​Ми пам’ятаємо… До 90-річчя від дня народження Федора Моргуна, який дав свою відповідь Путіну

0
​Ми пам’ятаємо… До 90-річчя  від дня народження Федора Моргуна, який дав свою відповідь Путіну

Федір Трохимович Моргун – видатний державний діяч, агроном, доктор сільськогосподарських наук, еколог, перший міністр з охорони природи СРСР, академік УААН, письменник. Ветеран Великої Вітчизняної війни. У липні 2008 року він трагічно загинув після автокатастрофи на 85-у році життя.  Ветеран війни, письменник-публіцист, колишній керівник Полтавщини (на посаді першого секретаря обкому КПУ 1973 — 1988 рр.)  - фундаментальних історико-публіцистичних книг про Другу світову війну: «Задовго до салютів. Правда про генерала Кирпоноса» (1994 р.), «Безсмертна душа України» (1994 р., 1995 р.), «Переорані покоління» (1998 р., 1999 р., 2001р.), «Прокляття війні. Слідами сфальсифікованої історії» (2001 р., 2004 р., 2005 р.), «Хто і де зірвав бліцкриг?» (2006 р.), «Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу: факти і наслідки» (2007 р., 2008 р., 2010 р.). Остання гостропубліцистична книга Федора Моргуна витримала п’ять видань, зокрема третє — під егідою Українського інституту національної пам’яті й четверте — на замовлення Державного комітету телебачення та радіомовлення України за програмою «Українська книга».

Автор, що чудом вижив під час фашистської окупації, тричі поранений у боях за визволення України, виступив не стільки як очевидець грізних подій 1941 р. та інших років Другої світової війни, скільки як об’єктивний дослідник-історик і навіть юрист, що здійснював ѓрунтовний науковий аналіз цих подій, побудований на фактах, документах, працях вітчизняних і зарубіжних істориків, політиків і полководців. Він провів прискіпливе розслідування трагічного періоду нашої історії, вчинив власний нюрнберзький процес над тими, хто вже був і хто з’явився новий на лаві підсудних, і виніс їм власний вирок.

Нещодавно, наприкінці 2010 року, ми стали свідками резонансного висловлювання лідера Росії  Володимира Путіна. Нагадуємо, відповідаючи на запитання журналіста, він  заявив, що Росія здобула б перемогу у Великій Вітчизняній війні й без участі України. Зокрема, він сказав: «...мы все равно бы победили. Потому что мы страна победителей. И более того, если мы посмотрим статистику II Мировой войны, то выяснится, что — а, собственно, что выяснится? — там это все есть. Наибольшие потери в Великой Отечественной войне понесла именно РСФСР. Это значит, что война выиграна, не хочу никого обижать, но в основном за счет ресурсов, человеческих и индустриальных ресурсов Российской Федерации...»

Віддаючи глибоку пошану перемозі над фашизмом, мільйонам жертв війни і переможцям, пропонуємо увазі читачів уривки із вказаної книги Федора Моргуна, з нагоди третьої річниці смерті ветерана, де він задовго до цього моменту дає відповідь на запитання: «Якою державною мовою говорили б народи колишнього Союзу (німецькою, японською, турецькою?), якби інтернаціонал вояків генерала Михайла Кирпоноса і народ України, завдяки Київсько-Полтавському побоїщу — найграндіознішій битві ІІ Світової й Великої Вітчизняної війни — влітку-восени 1941 року ціною своєї смерті або фашистських концтаборів не зірвали гітлерівський бліцкриг і не допустили падіння Москви?» і робить більш виважені висновки щодо внеску Червоної Армії, всіх народів СРСР і наших союзників з антигітлерівської коаліції у Перемогу над фашизмом.

«НАЙБІЛЬША БИТВА ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ — МІЖ КИЄВОМ І ЛУБНАМИ — ОБЕЗЗБРОЮЄ ГІТЛЕРА НА МОСКОВСЬКОМУ НАПРЯМІ»

 У ставці Гітлера думки розділилися. Багато генералів і сам фюрер вважали, що на цьому етапі бліцкригу, що загальмувався, треба здійснити перегрупування військ, розгромити армії Кирпоноса і оволодіти Києвом. Фельдмаршал фон Бок, а особливо генерал-полковник Гудеріан, навпаки, категорично наполягали на більш рішучому наступі на столицю Радянського Союзу.

 Головне командування сухопутної армії всіма засобами прагнуло, використовуючи активну підтримку Йодля, переконати Гітлера в помилковості його думки. У оперативному зведенні від 10 серпня 1941 р. Йодль досить ясно переконував, що «порівняно з найважливішою метою — захватом Москви — вся решта доволі заманливих оперативних можливостей сусідніх груп армій відходить на задній план». Він пропонував зробити наприкінці серпня загальний наступ на Москву, маючи польові армії в центрі, а танкові групи — на крилах.

 Головне командування підкреслювало, що боєздатність рухомих військ припускає їх введення лише у вирішальний момент операції, і вказувало, що для продовження операцій група армій «Центр», враховуючи умови клімату, має в розпорядженні лише два місяці: вересень і жовтень. Зусилля групи слід було спрямувати на досягнення лише цієї мети. Всі інші часткові завдання, що не мають вирішального тактичного значення, не повинні були відволікати увагу від головного. «Інакше, — йшлося в пропозиції, — в групи армій «Центр» може не вистачити сил і часу на те, щоб цього року знищити основну частину живої сили противника, а це повинно бути головною метою верховного командування».

 Маршал Якубовський, колишній заступник міністра оборони СРСР і депутат Верховної Ради СРСР від Полтавської області, розповідав мені цікавий факт, який повідав йому один із воєначальників Німецької Демократичної Республіки, що служив у війну в штабі Гудеріана. Гудеріан, цей бог танків, нібито навіть заявив фон Боку, що за жодних обставин він свої машини з московського напряму не зніме. Про це стало відомо Гітлеру.

 Фюрер знав не лише високі ділові якості цього обдарованого знавця і фахівця своєї справи, а і його вдачу і здатність не виконувати наказів, доцільність яких він не поділяв. У зв’язку з цим Гудеріан був викликаний до Гітлера, який намагався переконати свого головного танкіста терміново кинути всі сили на південь. Але і тут генерал дотримувався свого переконання і спробував висловити аргументи. Фюрер дійшов до істерики. Кричав, топав ногами, загрожував розжалуванням і зняттям з посади. Гудеріан довго і терпляче вислуховував ці погрози і поступився лише тоді, коли в істеричному крику господаря прозвучало і таке: «Я ж тебе значно підсилю за рахунок інших військових з’єднань. Упевнений, що ти зможеш швидше й краще за інших зробити цей похід на південь, а потім знову отримаєш Московський напрям». Після цього Гудеріан здався і завірив фюрера, що поставлене завдання виконає.

 Незабаром панцирні дивізії із гуркотом помчали на південь, німецькі танки, тягачі з гарматами і автомобілі, що рушили потужними колонами дорогами Брянщини, Чернігівщини, Сумщини. Частини Червоної Армії, завдання яких було розгромити Гудеріана, були розбиті й розпорошені. За декілька днів було захоплено багато територій, а незабаром і Чернігів, Бахмач, Ніжин, Конотоп, розташовані на найважливіших залізницях, що поставляли військам Київського угрупування зброю, боєприпаси, пальне й вивозили в тилові госпіталі десятки тисяч поранених бійців і сотні тисяч цивільного населення.

 Кирпонос і його штаб одразу ж оцінили навислу загрозу і шифровкою звернулися до Сталіна, щоб врятувати армії відступити з Києва. Верховний Головнокомандувач назвав Кирпоноса боягузом і панікером, заборонив і думати про відступ, вимагав на смерть стояти на зайнятих рубежах правого берега Дніпра.

 Через декілька днів німецькі танки захопили Ромни і Лохвицю. Залишалося лише 40 кілометрів до старовинного міста Лубни, через яке проходила єдина, що залишилася, залізниця у східному напрямку. Кирпонос знову звертається до Сталіна дозволити здати столицю України, вивести війська у бік Полтави й Харкова і зайняти оборону на річці Псел. Його знову, але з ще більшим цинізмом, звинувачують в панікерстві і забороняють відступати.

 ...У своєму щоденникові за 4 листопада 1940 року, тобто за сім місяців до нападу на СРСР, Гальдер повідомляє, що того дня Гітлер провів нараду за участю керівників вермахту Кейтеля, Йодля, Дейле, Шмундта, Енгеля і головнокомандуючого сухопутними військами фон Браухіча. Фюрер наголошував: головне завдання німецьких військ — не допускати відступу Червоної Армії на схід. «Вирішальне значення повинно бути надане тому, щоб наші наміри напасти не були розпізнані... Основні сили радянських сухопутних військ, що знаходяться в західній частині Радянського Союзу, мають бути знищені у сміливих операціях за рахунок глибоких і швидких проривів танкових клинів. Відходу боєздатних військ противника на широкі простори російської території не можна допустити. Кінцевою метою операції є створення загороджувального бар’єру проти Азіатської Росії по загальній лінії Волга — Архангельськ».

 Читачеві зовсім легко побачити, що Кирпонос усе робив усупереч намірам Гітлера і командирів німецьких військ, а Сталін діяв так, як того хотіли фюрер і його генерали. Вони мріяли почати війну раптово. Сталін це їм влаштував. Вони намагалися не допускати відступів наших військ на схід. Сталін і тут робив їм послугу за послугою...

 А тим часом танкові армади генерал-полковника Клейста форсували Дніпро в районі Кременчука, і, розбиваючи наші досить слабкі заслони, рушили через Глобине, Семенівку, Хорол Полтавської області на північ, назустріч Гудеріану, щоб замкнути кільце в Лубнах і Лохвиці.

 Це вже була смертельна загроза, і Кирпонос утретє просить дозволу відступити на схід. У цій останній телеграмі Сталіну він і його штаб із усією прямотою чесних воїнів переконують, якими страшними будуть наслідки оточення. Адже армії перестануть отримувати пальне і боєприпаси, сотні тисяч поранених не можна буде відправити в госпіталі.

 Цей документ не можна читати без валідолу. Але Сталін знову забороняє, принижує і ображає. Нині вже є багато документів, які підтверджують, що в ті дні із Ставки одна за одною в штаб Південно-західного фронту надходили директиви: «Будь-що утримувати Київ!», «Київ не залишати і мостів не підривати!»

 Однак фатальний час настав. У лічені дні й години танкісти Гудеріана з півночі, а Клейста з півдня увірвалися до Лубен і Лохвиці. Клітка зачинилася 15 вересня. А наші ж війська через злочинну безвідповідальності Сталіна і раболіпство перед ним Генштабу не лише в цей трагічний день, а ще шість діб — до 21 вересня — перебували в Києві.

 Цивільне населення столиці України з високим почуттям патріотизму й обов’язку виконало величезний обсяг роботи із створення оборонних споруд. Київ був охоплений кільцем протитанкових ровів, окопів, траншей, бліндажів тощо. Сотні тисяч киян добровільно йшли в народне ополчення. Війська Червоної Армії і ополченці стояли на смерть сімдесят днів.

 Цей героїчний захист зробив багато. Але Сталін і Верховне головнокомандування так і не зрозуміли (або вдавали, що не зрозуміли) того, що було ясно Кирпоносу і його штабу: до яких наслідків призведе з’єднання танкових армад Гудеріана і Клейста в глибокому тилу військ Кирпоноса. Йшла страшна Вітчизняна — тут, думаю, буде правильним визначення Всенародна, — війна. Питання стояло про порятунок цілої держави і народу, і що більшими були втрати військ в певній битві, на певному фронті, то все менше й менше залишалося шансів вистояти, вціліти.

 Тільки-но танкові війська Гудеріана з’явилися на півночі, а до них із півдня, успішно форсувавши Дніпро, помчали танкісти Клейста, стало абсолютно зрозуміло, що настав кінець боям за Київ. Ставка зобов’язана була знати, що їй нічим протистояти Гудеріану і Клейсту. Основні сили Кирпоноса розміщувалися на правому березі Дніпра, вони тримали фронт аж на понад двостах кілометрах західніше Лубен, куди прагнули головні німецькі танкові армії.

«СВІДЧЕННЯ ГУДЕРІАНА: НІМЦІ ПРОГРАЛИ ВІЙНУ 1941 РОКУ В УКРАЇНІ»

 «У битві за Київ, що тривала до 26 вересня, було знищено декілька російських армій, узято в полон 665 тисяч чоловік, захоплено 3718 гармат і 884 танки. Але якою ціною!» (Итоги Второй мировой войны. — М.: Иностранная литература, 1957, с. 78). Автор цих рядків — генерал-полковник Гудеріан, який постійно потім стверджував, що німці програли війну в битвах за Київ.

 Учасник тих грізних боїв, двічі Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант артилерії В. Петров у своїй книзі «Минуле з нами» пише: «Гітлерівське командування, призупинивши наступ на головному стратегічному — Московському — напрямі, кинуло проти військ Південно-Західного фронту на допомогу групі армій «Південь» близько половини сил групи армій «Центр». У результаті зустрічних ударів, нанесених 2-ю танковою групою з півночі і 1-ю — з півдня, противникові вдалося оточити наші війська.

 У районі між Києвом і рубежем річки Сули розгорнулася грандіозна битва, що тривала безперервно понад місяць. У ній брало участь майже півтора мільйона солдат, близько половини всіх танкових з’єднань противника, що були на Східному фронті, велика кількість артилерійських і авіаційних частин» (Петров В.С. Прошлое с нами. — К.: Политиздат Украины, 1979). (Генерал Михайло Кирпонос відмовився покинути оточених воїнів на літаку і загинув у бою 20 вересня 1941 р. у Шумейковому урочищі біля Лохвиці. — В.М.).

 Гудеріан, цей найбільший на той час знавець танкового бою, добре розумів обстановку, в якій перебували німецькі війська, що вторглися в нашу країну, і його армія також. Від Лубен і Лохвиці, де опинилися всі його танки і автомобілі обслуговування, до Москви — близько тисячі кілометрів, а не 340, як у липні було від Смоленська.

 А на порі вважай жовтень, коли вже і день став коротше, і ніч — довша, і похолодало. Ось-ось підуть затяжні осінні дощі, а там — і сувора зима.

 Зібравши своїх підлеглих командирів і вислухавши їхні доповіді, Гудеріан із сумом констатував, що в його колонах залишилася лише половина танків із тих, що рвонули після Смоленська на південь. Половина була знищена військами Кирпоноса у важких боях у київському котлі. Та й ті, що залишилися на ходу, були зношені, багато танкістів загинули або отримали поранення. На той час німці «на Східному фронті втратили 117 тисяч убитими і 409647 солдатів і офіцерів пораненими» (Ф. Гальдер. Военный дневник. — М.: Воениздат, 1971, т. 3, с. 7). Передчуваючи ще тяжчі проблеми в майбутньому, Гудеріан віддав наказ негайно вийти з боїв за остаточне знищення оточених (у Рундштедта були свої війська, серед них і знаменита 6-а армія Рейхенау, якою пізніше командував Паулюс) і оперативно готуватися до походу на Москву. Вже 30 вересня з району Лубен він розпочав наступ, який, урешті-решт, виявився для нього фатальним і останнім.

 Шлях на північ пролягав через Полтавську, Сумську, Брянську, Бєлгородську, Курську, Орловську, Тульську області, а далі — Москва. На всіх величезних просторах цих областей багато річок, крутих балок, глибоких ярів, широких прирічкових заболочених долин. Єдина надійна дорога: Бєлгород — Курськ — Орел — Тула — Москва. Але вона до останнього часу майже всюди була в наших руках.

 Німецька техніка опинилася у неймовірно скрутних умовах бездоріжжя. Та і нашим військам теж було нелегко. Але ми, відступаючи, тепер уже не поводилися так безглуздо і безвідповідально, як у червні та липні, залишаючи цілісінькими мости через Буг, Німан та інші ріки. Тепер наші сапери акуратно підривали всі переправи, мінували дороги і залишали їх після себе непроїжджими. Німецька техніка буксувала, грузнучи в багнюці до самого днища. Боєприпасів Гітлер приготував достатньо, але підвезти їх до наступаючих військ у жовтні й листопаді часто було неможливо.

 «Уся наша операція з переслідування противника після подвійної битви в районі Брянська, Вязьми нині припинилася через несприятливу погоду... Група армій «Центр» підтягує 2-у армію (посилену рухомими з’єднаннями) на Курськ, щоб надалі розвинути наступ на Вороніж. Однак це тільки припущення. Насправді ж війська загрузли в багнюці й мають бути задоволені тим, що за допомогою тягачів їм якось удається забезпечити доставку продовольства» (Там само, с. 29). І далі: «...Становище на окремих ділянках групи «Північ» дуже тяжке. Війська не мають жодних запасів і споживають те, що вдається дістати на місці (картоплю, конину)». Це записав Гальдер 5 листопада 1941 року.

 Попри все танки Гудеріана доповзли до Тули і майже оточили її. Наказ Гудеріана починався словами: «Солдати! Німеччина в небезпеці!» А далі він переконував своїх танкістів, які звикли до перемог, будь-що взяти місто — тоді відкривається пряма дорога на Москву, яка теж обов’язково буде взята, якщо швидко оволодіти Тулою. Мовляв, лише у такий спосіб буде усунена небезпека для Німеччини. А там і війні кінець, можна роз’їжджатися по домівках.

 Тулу штурмували. Та штурм був відбитий. Місто встояло, а Гудеріана Гітлер зняв із посади і відправив на пенсію. Така ж доля спіткала головнокомандуючого групою армій «Центр» генерал-фельдмаршала фон Бока, танкіста генерала армії Гепнера і багатьох інших воєначальників — за поразки, яких завдала їм Червона Армія в грудні, відігнавши окупантів далеко від Москви і визволивши велику територію.

 У своїй книзі «Записки солдата» Гудеріан, повторюю, докладно доводить, що Другу світову війну німці програли 1941 року під Києвом.

 Категорична вимога — відмовитися від походу на Москву в липні, після взяття Смоленська, й спрямувати танки Гудеріана в обхід Києва — була фатальною помилкою Гітлера. Між Смоленськом і Москвою радянський Генштаб не мав надійної оборони. Тут були окремі розрізнені військові частини, які, як упевнено вважав Гудеріан, не змогли б стримати його натиску.

 Для завершення цієї історичної полеміки Путін — Моргун, зробити висновки з якої довіряємо читачеві, наведемо останні рядки з розділу «Дорога ложка до обіду», в якій Федір Моргун дає оцінку ролі основних учасників Другої світової війни, зокрема — допомозі союзників з антигітлерівської коаліції: «...Якби армії Кирпоноса не затримали німців біля Києва, то крах міг би статися наприкінці осені, і тоді б нам допомога (союзників. — В.М.) не зарадила. Та оскільки вистояти в 1941 році Червоній Армії вдалося, а американці здійснили подвиг біля Мідуею (розбили могутній японський авіаносний флот. — В.М.), то все відбулося так, як відбулося, але втрати наші, хоча й величезні, могли б бути просто катастрофічними.

 Гітлер у своєму прагненні знищити слов’ян міг би домогтися мети, але, на наше щастя, йому не дали цього зробити війська Червоної Армії, народи СРСР і наші союзники».

 На боці Путіна — короткочасна політична кон’юнктура, на боці Моргуна — наша вічна Перемога, героїзм у Великій Вітчизняній війні представників усіх республік СРСР і глибока народна мудрість про те, як гуртом витягали ріпку і ніхто не образив жодного з помічників навіть думкою про непотрібність його зусиль для спільного успіху.

Розділи з книги Федора МОРГУНА «Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу: факти і наслідки»