•  

Полтавець Микола Гнєдич був наствником Пушкіна, кращим другом Крилова та неперевершеним перекладачем «Іліади»

0
Полтавець Микола Гнєдич був наствником Пушкіна, кращим другом Крилова та неперевершеним перекладачем «Іліади»

Ім’я знаменитого земляка, поета, неперевершеного перекладача гомерівської «Іліади» Миколи Гнєдича, більшості полтавців майже невідоме. Між тим Гнєдич був духовним наставником Пушкіна, кращим другом Крилова та й взагалі належав до лав літературної богеми ХІХ століття. А «Іліада» в його перекладі перевидається і нині!

Микола Гнєдич народився 13 лютого 1784 року в Полтаві у збіднілій  дворянській родині. Пращури Гнєдича були козаками. У Слобідській Україні представників його роду здавна знали, як  Гнєденок. За царювання Катерини ІІ його прадід, Котелевський сотник, отримав дворянство.

Останнім котелевським сотником був дід Миколи Петро Осипович. Батько ж його Іван вже не був сотником, він господарював у своєму невеликому маєтку, постійно судився з братами за майно, доки сам вщент не розорився. Після цього він швидко помер, його дружина мати Миколи, померла ще народжуючи сина, тож уже в ранньому дитинстві Гнєдич залишився сиротою.

 

Полтавець навчався у найпрестижнішому українському навчальному закладі ХVIII століття

 

Дитинство Миколи минуло в селі Бригадирівці на Харківщині. Проте вже у 9 років він почав навчатися у Полтавській семінарії. Вже тоді у Миколи проявилася здібність до мов,  він із задоволенням вчив давні мови (грецьку, латинську). Окрім того був постійним учасником народних (непрофесійних) театрів. Здібності юнака швидко помітили вчителі, які й направили його до найпрестижнішого українського навчального закладу ХVIІІ століття – Харківського колегіуму, який був влаштований на кшталт польських єзуїтських шкіл.

Проте ні священиком, ні вчителем Микола не став. Натомість по закінченню колегіуму у 1800 році,  він поїхав до Москви, де поступив у Московський університет на філософський факультет. Та в університеті юнак провчився лише два роки, щоб вчитися далі потрібні були гроші, яких у молодого Гнєдича не було. Тому у 1802 році він переїздить до Петербургу, де влаштовується на роботу чиновником департаменту народної просвіти.

 

Гнєдич перший у Росії почав видавати твори Пушкіна

 

Після переїзду до Петербургу Гнєдич починає дружити з молодими літераторами Костянтином Батюшковим та Миколою Радищевим.

У 1811 році полтавець почав працювати в Публічній бібліотеці. На роботі він потоваришував з Іваном Криловим. Згодом почав дружити з Василем Жуковським та Гаврилом Державіним.

У Петербурзі Микола Іванович продовжує писати вірші та п’єси, а також багато прекладає, зокрема Фрідріха Шиллера, Вольтера, Вільяма Шекспіра.

До речі, саме Микола Гнєдич перший в Російській імперії на почтаку 1820-х років почав видавати поеми Олександра Пушкіна, в талант якого безмежно вірив та любив його, як сина. Дружба між ним була більше схожа на теплі стосунки між батьком та сином. Гнєдича називали наставником Пушкіна.

 

Над перекладом «Іліади» працював понад 20 років

 

Уперше героїчну старогрецьку поему Гомера «Іліаду» про десятирічну війну між греками та троянцями, Гнєдич прочитав ще під час навчання в Полтаві.

Тоді ж він «захворів» нею та мріяв перекласти російською мовою. Свою мрію він почав здійснювати у 1807 році.

«Іліада» у повному обсязі, а це 24 пісні, до Гнєдича не перекладалася ніким, – говорить Віктор Рибачук, викладач історії Стародавньої Греції та Риму в Полтавському національному педагогічному університеті. – Над віршованим перекладом «Іліади» Гнєдич працював понад 20 років. Він досконало знав старогрецьку мову і намагався якомога точніше перекласти безсмертний твір Гомера. Для цього використовував найновіші тогочасні європейські дослідження, які стосувалися «Іліади». Він хотів перекласти цю поему так, щоб передати мелодику старогрецької мови. Для цього використовував слов’янізми – застарілі слова, які вже у ХІХ столітті не вживали. Шию, наприклад, він називає виєю, груди – персами. І таких слів дуже багато, тому сучасні видавці «Іліади» додають в кінці книги словник слов’янізмів.

 До Миколи Гнєдича повний прозовий переклад «Іліади» зробив Якимов (1776 рік), а також 9 пісень із 24, не вельми вдало, переклав у 1787 році Костров. Брався за переклад поеми і Ломоносов, проте щойно взявшись за роботу, кинув її.

 

«Іліаду», в перекладі Гнєдича, науковці вважають однією з кращих у світі

 

Після того, як перекладена на російську мову «Іліада», вийшла у світ, російська громадськість зустріла її неоднозначно. Олександр Пушкін охарактеризував переклад, як подвиг та намалював портрет Гнєдича. Уривок з поеми друкують у декабристському журналі «Полярна зірка», а Жуковський бере приклад з Гнєдича та береться за переклад Гомерівської «Одісеї». Проте деякі дослідники, як, наприклад, Ординський, Галахов, Синевський критикують переклад за багато архаїзмів,  торжествений тон та риторичний стиль.

– Окрім критики за слов’янізми, «Іліаду» Гнєдича громили ще й за розширений переклад, який він використав для того, аби передати піднесеність та торжественість твору. Тобто, в Гомера у творі використовується одне слово, а він перекладає їх кількома. Приміром в Гомера «медник», а в Гнєдича «художник искустный медник». Інший приклад: в одній із пісень богиня Афіна звертається до воїна «Срази Менелая». А Гнєдич для того, аби передати, що це буде не просто бій, а подвиг, перекладає цю фразу так: «Срази Менелая высокого славой». Тобто він додає дуже багато від себе. Проте це не спотворює твір, а навпаки передає героїку віку. По-іншому перекласти цю поему було не можливо, – вважає Віктор Рибачук.

За словами викладача, після Гнєдича «Іліаду» російською мовою перекладали двічі – Мінський та Вересаєв.

– Сучасні науковці вважають, що переклад Миколи Гнєдича неперевершений. Всі російські видавці «Іліаду» видають тільки в перекладі Гнєдича. Натомість «Іліаду»  Вересаєва після 1947 року жодного разу не перевидавали, – зазначив Віктор Олексійович.

 

Був закоханий двічі, але не одружився через хворобу

 

Сучасники згадували, що Микола Гнєдич був високий, стрункий, мав благородну поставу, проте обличчя його було все у глибоких шрамах та ранах. Ще в дитинстві поет перехворів віспою, через що його праве око витекло. Друзі Миколи Івановича були впевнені, якби не хвороба, то він був би справжнім красенем. Саме через це в талановитого полтавця не склалося особисте життя.

Він був закоханий двічі. Перший раз у красуню-актрису Катерину Семенову. В актриси він був викладачем. Перед виходом на сцену Семенова обов’язково грала всі свої ролі для Гнєдича. Саме для неї поет переробив трагедію «Лір» і перевів «Танкреду» Вольтера. По-суті ця тісна дружба із знаменитою красунею була водночас щастям та трагедією його самотнього життя.

Другим його коханням була Анна Фурман, до неї він навіть сватався, але і тут – не склалося. Тоді він усю свою любов віддав племінниці, доньці своєї сестри Галини Бужинської, яка померлау 1810 році. Проте дівчина не надовго пережила свою матір. Це був тяжкий удар для Миколи Івановича. Незважаючи не на вельми привабливе обличчя дами обожнювали його компанію.  Гнєдич був дуже вишуканим, одягався зі смаком, слідкував за модою. Він любив світське життя та вишукану компанію, багато розповідав про знайомство та дружбу із знатними людьми, через те його навіть вважали чванькуватим та гордим. Але разом з тим, друзі поета згадували, що він був дуже розумним, щирим, простодушним і навіть наївним. Умів знайти прекрасне навіть там, де його не було.

 

Свою унікальну бібліотеку Гнєдич заповів Полтавській гімназії

 

Після виходу «Іліади» Микола Гнєдич прожив лише 4 роки. 15 лютого 1833 року він помер та був похований на Тихвинському цвинтарі в Петербурзі.

Існує версія, що Гнєдич свою унікальну бібіліотеку у 1250 томів, в якій було багато рідкісних та унікальних книг, заповів Полтавській гімназії. Після революції ці книги передали до Полтавської центральної біблотеки, а після Другої свтової війни, частину з них перевезли до Харківської обласної бібліотеки.

– Окремого фонду книг, які належали Миколі Гнєдичу, в нас не існує. Усі розмови про унікальну біблотеку Гнєдича, яка знаходиться в Полтаві – це скоріше чутки та плітки, – розповідає Тетяна Приходько, завідувач краєзнавчої літератури та бібліографії Полтавської обласної бібліотеки. – Фонд рідкісних книг у бібліотеці є. Я не виключаю тоого, що можливо, деякі книги з фонду і справді належали Гнєдичу. Проте ствердужвати остаточно не можу, бо на науковому рівні цього ніхто не досліджував.

Тетяна Приходько каже, що найімовірніше свої книги Гнєдич і справді заповів Полтавській гімназії. Проте далі їхній слід через революцію, громадяньску та світові війни загубився.

– Щоправда, науковець та літературознавець Петро Ротач стверджував, що ця колекція існує і знаходиться в обласній бібліотеці. Але на жодні документальні докази, окрім свідчень старих працівникків біблотеки,  він не спирається. Я також спілкувалася на цю тему з людьми, які працювали в біблотеці ще до війни та одразу після неї. Ніхто з них мені не пітвердив того, що окремий фонд книг Миколи Івановича був чи є у нас, – зазначила Тетяна Анатоліївна.