Світло згаслої зірки
У Полтаві на вулиці Ватутіна є Алея журналістів. Яких саме журналістів і чому саме тут — широкому загалу невідомо. Лише пройшовши тією алеєю ледь не до кінця вулиці, можна побачити, що неподалік — Будинок преси. Хоча за останні роки він фактично став «будинком однієї редакції». Через те дехто з журналістів свого часу пропонував замість «безіменного каменя» на початку алеї встановити пам’ятник Дмитру Олексійовичу Іваненку.
Чому саме йому мають завдячувати таким шануванням полтавські журналісти?
Бо Дмитро Олексійович був зачинателем «нормальної журналістики» на Полтавщині — у сучасному сенсі слова. Він організовував і редагував три місцеві газети: «Губернские ведомости», «Полтавский вестник» і «Полтавский голос», коріння яких дало паростки й «Зорі Полтавщини», яка тепер офіційно оголосила себе правонаступницею «Губернских ведомостей», і сучасному «Полтавському віснику».
За активної участі Д. Іваненка виходили в Полтаві ілюстровані видання «Колокольчик», «Полтавский календарь», довідкові книги «Вся Полтава и губерния», «Празднование 200-летия Полтавской победы в Полтаве». Іваненко заслуговує поваги і як літератор. Найвідоміший твір — автобіографічні «Записки и воспоминания».
...Народився Дмитро Іваненко в селі Китайгори Кобеляцького повіту (нині Новосанжарський район) Полтавської губернії в родині священика. Вчився в Полтавському духовному училищі, в місцевій духовній семінарії. 1880 року вступив на юридичний факультет Київського університету. Після університету, відбувши військову повинність, він у 1888-му повертається до Полтави. Через брак юридичних вакансій почав працювати бухгалтером у Казенній палаті, де, до речі, у той самий час служив і Панас Рудченко — майбутній наш класик Панас Мирний. Пізніше Іваненко був секретарем статистичного комітету в канцелярії губернатора. Він виділявся з-поміж інших чиновників, і 1890-го його призначають редактором газети «Полтавские губернские ведомости».
І хоча Дмитро Олексійович випадково потрапив у журналістику, але саме тут знайшов себе. На початку минулого століття Д. Іваненко загорівся ідеєю створити у Полтаві власну міську газету. Справа виявилася на той час непростою. Звісно, про видання газети українською не могло бути й мови, але й окрім цього клопотів на Іваненка звалилося багато. Довелося брати купу різних довідок з поліції, заручитися підтримкою губернатора, не раз з’їздити до тодішньої столиці Російської імперії Санки-Петербурга… Зрештою потрапити на прийом до міністра внутрішніх справ… Успішно пройшов усі бюрократичні перепони, і в грудні 1902-го вийшов перший номер міської газети «Полтавский вестник». Вона швидко набула популярності і впродовж п’ятнадцяти років була лідером на газетному ринку Полтави і губернії загалом. Та у квітні 1917 року через фінансові негаразди Іваненко змушений був припинити видання газети. Щоправда, в останньому номері, який вийшов 30 квітня редакція обіцяла читачам, що шукає кошти і незабаром сподівається відновити вихід… Та це вдалося зробити аж 1990 року! Хоча це вже була зовсім інша газета, що зберегла лише назву, та в сучасному «Полтавському віснику» першим редактором вважають саме Дмитра Олексійовича Іваненка.
А тоді, після революції, владі потрібні були пропагандисти, а не справжні журналісти. Тому Дмитро Іваненко й відійшов від улюбленої справи: викладав українську і російську літературу в трудовій школі аж доки у 1927 році вийшов на пенсію. Згодом переїхав у Київ до дочки, української письменниці Оксани Іваненко. Під час війни разом з нею евакуювався до Свердловська, де на той час жив і працював його син Дмитро – відомий радянський фізик. Помер Іваненко-старший 1 січня 1943 року у тому ж Свердловську, де й похований.
Його книгу «Записки и воспоминания» у 2002 році, до 100-річчя «Полтавського вісника», журналісти газети перевидали. Нині до друку готується третє її видання, вперше в перекладі українською мовою. Сам автор добре знав мову, але видати українську книжку в ті часи було важко.
Спогади Іваненка — це прекрасна, не позбавлена гумору документалістика. Подаємо дві новели з цієї книги.
Випадок у театрі
Новий полтавський губернатор Косаговський, здається, любив скрізь і в усьому «наводити дисципліну». На грунті цієї «любові» трапився кумедний епізод. Саме з першими днями перебування Косаговського в Полтаві збігся приїзд оперної трупи на чолі з Медведєвим і Тартаковим — артистами «імператорських театрів».
Як людина, що розуміється у світських прийомах службової ієрархії, Медведєв, який очолював трупу, після прибуття у ввірене піклуванню Косаговського місто Полтаву, одягнувся у фрак і з’явився на прийом до губернатора.
Не пам’ятаю уже, з якою нагоди, але перед приймальнею зібралися й ми — кілька чиновників. Аж ось приїхав і Медведєв. Тут же з усіма він перезнайомився, і не заходячи до приймальні, передав через кур’єра Єфрема візитну картку губернатору.
Через хвилину виходить Єфрем, тримаючи в руках усе ту ж картку, і рапортує:
— Його превосходительство веліли повернути...
Ми, чиновники, знаючи Косаговського, розреготалися. Медведєв надувся...
Через хвилину вийшов від губернатора поліцмейстер Міклашевський з наказом Медведєву — починати спектаклі неодмінно о 20-й... Як і зазначено в афішах. Ні хвилиною пізніше! Так, мовляв, генерал і наказав.
Тут уже Медведєв розлютився.
— А якщо в артиста перед виходом на сцену штани розірвуться?!!! І треба зашити... Як тоді?
Міклашевський «вирішити» цього питання особисто не зміг і знову пішов із доповіддю до Косаговського. Ми не розходимося... Що ж буде далі? І ось знову з’являється Міклашевський і рапортує:
— Генерал сказав, що штани треба міряти й латати завчасно, а вистави починати неодмінно о 20-й!
Тут уже знову не втримався Медведєв:
— Скажіть вашому генералові, що я й сам генерал! Негайно ж забираю трупу з Полтави, а про вашого генерала доповім міністру!
Медведєв ще довго обурювався і нарешті пішов, заявивши, що буде робити, як скрізь і завжди робив, і «знать не хоче ніяких генералів!».
...Рівно о 20-й, коли надворі було ще зовсім ясно, Косаговський уже входив у свою губернаторську ложу. В старому Панасенковському театрі, де нині церква й полкові казарми, гасові лампи ще не горіли, завіса була відкритою, а саму сцену якраз підмітали... І жодного музиканта на місці!
Обуренню Косаговського не було меж.
Міклашевський полетів за лаштунки, пристави кинулися до капельдинера, гінці помчали до музикантів та артистів... Останні почали спішно одягатися, музиканти збиратися і настроювати інструменти, обслуга запалювала лампи, а в ложі аж червоний від люті сидів сам Косаговський, який і представляв на той момент «усю публіку». Сяк-так все налагодили, і через півгодини музиканти врізали увертюру, хоча театр все ще був фактично порожній.
Почали першу дію, і почала... з’являтися публіка, але в загальному шумі важко було розібрати, що відбувалося на сцені — все заглушили «сторонні звуки»: гримали двері, народ йорзав стільцями, шелестіли сукні, люди перемовлялися, шукали свої місця... Одне слово, панувала якась загальна какофонія, зате Косаговський... задоволено оглядав зал зі своєї ложі: будете тепер знати, мовляв, що приходити треба вчасно!
Перший номер — перші розчарування
У вівторок, 5-го вересня, я був украй здивований, коли, прийшовши вранці в друкарню, щоб побачити перший номер газети з моїм підписом і познайомитися з його змістом, я побачив, що мені дали номер за суботу, від 2-го вересня — і дійсно з моїм підписом, як редактора.
— Дозвольте, яким же чином у вівторок виходить суботній номер, це помилка чи що?
Кривобок та інші посміхнулися.
— У нас виходить, коли готово!
— А чи не можна цю справу так урегулювати, щоб «газета» виходила в ті дні, в які їй належить виходити!
— Не можна, — байдуже відповів Кривобок. — По-перше, ми не встигаємо підготувати офіційну частину, по-друге — треба вихід номерів підганяти до термінів приватних оголошень.
Я мало зрозумів щось із цього пояснення, але відразу побачив з тону і манер Кривобока, що без ломки усталених прийомів і, отже, без зіткнень і неприємностей справа, здається, не обійдеться. Хоча побачив, що вже перші мої зауваження щодо виходу газети справили неприємне враження в «конторі» і зі мною почали розмовляти досить сухо.
Хай там як, а в номері від 2-го вересня 1889 року вперше з’явився мій редакторський підпис — і з цього дня почалися мої пригоди на тернистому шляху газетної роботи.
Я рішуче не знав, з чого почати і як повести справу своїми «одноосібними силами», за видимого відчуження та стриманості губернського середовища і за губернаторства Косаговського.
Окремого приміщення для редактора не було, матеріалів жодних, газет нема, зв’язків у Полтаві теж іще небагато... Втім, зібрав деякі «обмінні» примірники газет і почав насамперед орудувати ножицями, роблячи вирізки з «Киевлянина», «Киевского слова», роздобув деяку «хроніку» і склав номер на середу, 6 вересня, який, звісно ж, вийшов лише у п’ятницю.
І все-таки я дотримувався графіка і готував наступний номер. А в понеділок, 11 вересня, коли вийшов суботній номер від 9 вересня, Косаговський викликав мене і, тримаючи в руках газету, сказав:
— Що за чортівня? Сьогодні я отримав суботній номер! Куди ви дивитеся?
— Неофіційна частина пов’язана з офіційною, а вона, як мені пояснили, виходить у залежності від рекламних оголошень.
— Хто це пояснив?
— Начальник газетного столу Кривобок.
— Покликати Кривобока!
Примчав Кривобок.
— Чому не в строк??? — запитав Косаговський.
— Не можна, — почав своє пояснення Кривобок, — адже оголошення...
— Якщо ви розказуватимете мені дурниці, то я вижену вас зі служби! — не дослухавши пояснення, заявив Косаговський, повернувся й пішов до кабінету.
«Губернские Ведомости» почали відтоді виходити «день в день». Але на мене почали в друкарні коситися: «Аби не було різних «студентів», то не було б і неприємностей...».
Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ.
На знімках:
Дмитро Іваненко;
Дмитро Олексійович із дружиною Людмилою Миколаївною.
