•  

Той, хто розбудив Україну – В’ячеслав Чорновіл

0
Той, хто розбудив Україну – В’ячеслав Чорновіл

Життєва історія Вячеслава Чорновола розпочалася 24 грудня 1937 року (за документами 1 січня 1938 р.) у селі Єрки Звенигородського району Черкаської області. Батьки майбутнього політика були сільськими вчителями: тато, Максим Йосипович, викладав українську мову та літературу, а мати, Килина Харитонівна, вчителювала у початкових класах.

У 30-ті роки родина Чорноволів на собі відчула, що означає бути родичами «ворога народу»: 1937 року був заарештований батьків брат Петро, і їм довелося переїжджати від одного черкаського села до іншого, міняючи місця роботи. Батьки жили в постійному очікуванні арешту «Мені мама розповідала, що коли вона була мною вагітна, у нас у сінях цієї скромної вчительської квартири, де жили мої батьки, висіла торба. У тій торбі був кусок сала і білизна», - скаже пізніше Вячеслав Максимович в одному зі своїх інтерв’ю. Під час війни Чорноволи опинилися на окупованій території, а після визволення краю опинилися у с.Вільхівці того ж району – на батьківщині матері В’ячеслава. Тут майбутній політик і провів свої шкільні роки.

1955 року Вячеслав Чорновіл закінчив школу з золотою медаллю і поступив на філологічний факультет Київського університету. На 2-му курсі зрозумів, що його все ж таки більше цікавить журналістика і перейшов на відповідний факультет. Вже тоді Славко вирізнявся своїми поглядами серед однокурсників, за що й мав неприємності. Аби уникнути виключення з університету, він взяв річну відпустку і поїхав на будівництво домни у Маріуполі (тоді ще Жданов). Спочатку працював там теслярем, а потім влаштувався до виїзної редакції газети «Київський комсомолець».

По закінченні університету у 1960 р. В’ячеслав потрапив на Львівське телебачення. Був тут спочатку редактором, потім – старшим редактором передач для молоді. Ще у Києві почав цікавитися публіцистикою відомого українського поета й письменника Бориса Грінченка (навіть захистив за цією темою дипломну роботу), продовжив свої пошуки й у Львові, суміщаючи їх із роботою на телебаченні. У травні 1963 р. Чорновіл знову повернувся до Києва, аби зосередитися на науковій роботі. Та повністю у науку так і не поринув: працював у радіогазеті на Київській ГЕС, потім у газеті «Молода гвардія».

На стежці протесту

Та така вольниця тривала недовго. Вже у серпні 1965 р. органи держбезпеки провели низку арештів серед української інтелігенції. У ЗМІ про це, ясна річ, не писали, але ж шила в мішку не сховаєш. В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус та Іван Дзюба вирішили зробити таємне явним і виступили на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків», яка відбулася 4 вересня у кінотеатрі «Україна». Дзюба використав момент, коли акторам та знімальній групі вручали квіти. Помітивши, що художниці фільму Лідії Байковій не вистачило букета, він підійшов і привітав її, а потім розповів глядачам про арешти, що відбулися в Україні і почав називати прізвища арештованих. Директор кінотеатру намагався зіштовхнути його зі сцени, але Дзюба був непохитним. Тоді у залі ввімкнули сирену. На допомогу Дзюбі прийшов В.Чорновіл, який, намагаючись перекричати шум у залі, закликав глядачів встати на знак протесту. За спогадами очевидців, частина людей підтримали його і 3-4 ряди у центрі піднялися. Потім почався перегляд фільму, заради якого й прийшли близько 1000 чоловік. Та на цьому протест не закінчився: коли глядачі почали виходити з зали, із короткою промовою до них звернувся Василь Стус.

Проковтнути такий зухвалий виступ влада, звичайно ж, не могла. В’ячеславові довелося поплатитися за свою сміливість робочим місцем і звільнитися з видавництва. Та це не залишило його байдужим до долі арештованих. Коли співробітники КДБ почали розпускати чутки про те, що арештовані інтелігенти готували збройний опір та вели антирадянську агітацію, 15 вересня Чорновіл звернувся із листом до ЦК КПУ та ЦК ЛКСМУ з протестом проти розповсюдження подібних версій і проти репресій взагалі.

Невдовзі люди з «гарячим серцем та холодною головою» завітали й до нього. Виявилося, що постанову на обшук було виписано ще 6 вересня, тобто через два дні після подій у кінотеатрі «Україна». Втім, несподіванкою для В’ячеслава цей візит не став: він добре розумів, що на нього чекає і встиг переховати більшу частину самвидавних текстів, власних рукописів та книжок, до яких могли б причепитися. Та незважаючи на це, при обшуку працівники КДБ вилучили в Чорновола два мішки книг та паперів. Здебільшого це були книги та журнали 20-30-х років, видані на Західній Україні та дореволюційні видання, а також особисті листи й рукописи статей самого В’ячеслава. Обшук та складання протоколу завершилися пізньої ночі, після чого Чорновола повезли до Київського обласного управління КДБ. Тут він з годину відсидів у зачиненій кімнаті, а потім мав бесіду з оперативником, який став натякати на важкі наслідки.

У двобої з системою

Через три місяці, у липні того ж року, В’ячеславові знову довелося стояти перед судом, на цей раз вже у якості обвинуваченого. Вирок винесли максимальний за інкримінованою статтею: три місяці виправних робіт за місцем роботи з утриманням 20% заробітної плати.

Цей та інші процеси В.Чорновіл пізніше описав у праці «Правосуддя чи рецидиви терору?», яка витримала «кілька видань». 9 травня 1966 р. твір було надіслано прокуророві республіки та голові республіканського КДБ, 22 травня, із деякими доповненнями, - першому секретареві ЦК КПУ П.Ю.Шелесту, а у грудні 1966 р. – голові Верховного Суду УРСР. У ній Чорновіл доводив, що судові процеси 1966 р. та досудове слідство відбувалися з кричущими порушеннями радянського законодавства. Можливо, єдиними читачами цієї праці так і залишилися б партійні керівники та працівники держбезпеки, якби за рік копія рукопису не потрапила за кордон. Спочатку вона була опублікована у діаспорянському часописі «Новий шлях», а 1968 року видана окремою книжкою у Торонто (Канада).

Пробачити такого ляпаса, та ще й напередодні святкування 20-ї річниці підписання Загальної декларації прав людини, радянська влада, звісно ж, не могла. 3 серпня 1967 р. В’ячеслава Чорновола заарештували. Йому висунули обвинувачення за ст.187-1 КК УРСР (поширення наклепницьких вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад). У листопаді того ж року Львівський обласний суд виніс вирок – 3 роки позбавлення волі. Цікаво, що справу слухали на цей раз у відкритому режимі: на суді були присутні Л.Костенко, І.Дзюба, І.Світличний, А.Горська та інші .

Журналіст у підпіллі

Навіть відбуваючи покарання, В.Чорновіл не покинув своєї журналістської праці. Він продовжував писати статті, які в нього вилучили, через що влітку 1968 р. оголосив 48-денне голодування. У лютому 1969 р. В.Чорновола звільнили у зв’язку з амністією. Про роботу за фахом, звичайно ж, і мови бути не могло: працював спостерігачем метеостанції в Закарпатті, землекопом археологічної експедиції на Одещині, вагарем на львівській станції Скнилів. Та самвидавної діяльності Вячеслав Максимович не покинув. Навпаки, вона набрала в нього зовсім іншого виміру: він вирішив видавати…журнал!

Того ж 1969 року В.Чорновіл розпочав роботу над першим номером часопису, що отримав назву «Український вісник». Журнал готувався у конспіративних умовах: безпосередньо до випуску були причетними лише кілька осіб. А от розповсюдженням та збором інформації займалося набагато більше людей, багато з яких і не знали, хто і де видає часопис. Лише наприкінці 80-х В.Чорновіл почав відкривати широкому загалу імена тих, хто допомагав йому у цій нелегкій та ризикованій справі: О.Антонів, Н.Світлична, Н.Строката, В.Мороз, Ю.Шухевич. Пізніше, 1996 року, він розкрив і інші імена: Атена Пашко, Людмила Шереметьєва, Ярослав Кендзьор, Михайло Косів, Микола Плахотнюк .

Вже після виходу першого випуску органи держбезпеки заходилися шукати його видавця. За Чорноволом було встановлено спостереження, та довести його причетність ніяк не могли. Чекістам вдалося лише затримати кур’єра, але прізвища членів редколегії вона назвати не змогла. Добре продумана конспірація поки що рятувала В’ячеслава Чорновола. Відчуваючи наближення арешту, він використовував кожну вільну хвилину, аби підготувати матеріал ще на кілька випусків. Рукописи для 6-го випуску він передав Михайлові Косіву. Як виявилося, дуже вчасно: 12 січня 1972 р. В.Чорновола було заарештовано.

Довести причетність В.Чорновола до видання «Вісника» слідство довго не могло. Протоколи його допиту відрізнялися лаконічністю: він навідріз відмовлявся давати будь-які свідчення, вважаючи свій арешт незаконним. Тоді чекісти вдалися до шантажу, затримавши його сестру Валентину та дружину Атену Пашко. На знак протесту В.Чорновіл оголосив сухе голодування. 12 квітня 1973 р. Львівський обласний суд виніс вирок: 6 років позбавлення волі у таборах суворого режиму та 3 роки заслання. А 6-й випуск «Українського вісника» таки вийшов – за три місяці після арешту Чорновола.

«Зеківський генерал»

9 років – дрібничка для історії, а для людського життя – ціла епоха. Цю епоху за колючим дротом Вячеслав Максимович прожив гідно. Не кидаючи писати (з-під його пера тут вийшла «Хроніка таборових буднів», написана у співавторстві з Борисом Пенсоном), він проявив себе ще й здібним лідером. В.Чорновіл став організатором та активним учасником численних голодувань та акцій протесту, одною з головних вимог яких було визнання статусу політв’язня за тими, кого засуджували за «антирадянськими» статтями. Така активна діяльність закріпила за ним прізвисько «зеківський генерал».

На початку 1978 р. термін ув’язнення В.Чорновола завершився і його відправили на заслання до с.Чаппанду (Якутія). Про роботу за фахом тут, звичайно ж, теж мови й не могло: він працював чорноробом у радгоспі. Та журналістської праці полишити не міг: на засланні написав брошуру «Тільки один рік» про боротьбу за статус політв’язня у таборах, втрачену при передачі за кордон. А ще…офіційні заяви до різних радянських інстанцій. Як і у таборі, тут для нього це був єдиний жанр, у якому він міг вправлятися досхочу (все одно на такі звернення мало хто звертав увагу), аби хоч трохи вгамувати свою тугу за професією. А приводів для написання не бракувало: так, у квітні 1978 р. В.Чорновіл надсилає заяву на ім’я Генерального прокурора СРСР, де скаржиться про занадто пильну увагу до нього місцевих чекістів (залякування місцевого населення, відверте встановлення «прослушки» та ін.). Ще через рік він скаржиться міністрові внутрішніх справ УРСР на свавільні дії його підлеглих, коли під час приїзду до рідних, його обшукали у київському аеропорту і повезли до села міліцейською машиною, навіть не повідомивши дружині, яка чекала його з літака.

У той самий період В.Чорновіл вступає до Української Гельсінської групи. Як і інші члени цієї організації, що легально й відкрито виступала на захист прав людей в Україні, він невдовзі поплатився за свій вчинок. У квітні 1980 р. В’ячеслава Максимовича заарештували за сфабрикованим звинуваченням і відправили до одного з якутських таборів на 5 років. Свій термін він до кінця не відбув: 1983 р. за протестом прокурора Якутії був звільнений без права виїзду до України. Новим місцем роботи стала кочегарка на заводі будматеріалів у Покровську. Так Чорновіл знову поповнив лави «кочегарів із вищою освітою». Він все одно продовжував писати, повернувшись до покинутого ще на початку 70-х літературознавства: зацікавився творчістю свого «колеги», українського поета Павла Грабовського, який так само відбував заслання у Якутії, тільки ще за часів царату.

Знову – у бій

У травні 1985 р. В’ячеслав Максимович нарешті зміг повернутися на Батьківщину. У радянській історії почалася нова і остання доба – перебудова. Тепер такі, як він, стали почувати себе вільнішими, хоч і не до кінця. Роботу за фахом він знайти так і не зміг, знову ставши «кочегаром із вищою освітою», тільки тепер вже у Львівській школі-інтернаті та міськрембудтресті . Зміни у Радянському Союзі спонукали В.Чорновола до активної громадської діяльності, і невдовзі він з головою поринув у неї.

Влітку 1987 р. він відновлює видання «Українського вісника». Тепер його випуски виходили за кордоном, де їх друкували кілька видавництв. Тематика часопису залишалася тою самою, адже утиски інакодумців із початком перебудови не припинилися. У березні 1988 р. Чорновіл звернувся до української та світової громадськості із повідомленням про відновлення діяльності Української Гельсінської групи. Невдовзі за його ініціативою постала Українська Гельсінська спілка (УГС), яка мала виконувати роль політичної партії.

Політична ситуація у Радянському Союзі стрімко змінювалася. У березні 1990 р. до Верховної Ради УРСР та місцевих рад проходять вибори за новими правилами – тепер кандидатів можна висувати не лише від «блоку комуністів та безпартійних», а й від громадських організацій, та ще й не по одному, а по кілька на місце. Одним із таких кандидатів став В’ячеслав Чорновіл, якого у вересні 1989 р. підтримала львівська філія УГС, а потім Демократичний блок (об’єднання опозиційних сил) та ще 16 трудових колективів. У своїй передвиборчій програмі він відверто висунув гасло повної державної незалежності України, а першочерговими завданнями поставив прийняття законопроектів про державний суверенітет, державний устрій, економічну самостійність, власність, землю і землекористування, захист українського довкілля, статус української мови та ін. За підсумками голосування В.Чорновіл здобув більшість голосів виборців – 68,60%.

У боротьбі за незалежність

Вперше у вищому законодавчому органі республіки опинилися люди, які не тільки не мали партквитка у кишені, а й взагалі були ідеологічними противниками компартії. Разом з В.Чорноволом до Верховної Ради потрапило ще 11 членів УГС, які з іншими депутатами від Демократичного блоку становили близько чверті складу парламенту. З перших днів вони кардинально змінили стиль роботи Ради. Доклав до цього руку й В.Чорновіл. Він запропонував транслювати засідання Верховної Ради у прямому ефірі, щоб громадяни могли спостерігати за роботою депутатів. Незважаючи на протидію комуністів, до його думки таки прислухалися. Не менш важливу роль зіграв його вплив і у прийнятті такого важливого документа, як Декларація про державний суверенітет України.

Поведінка В.Чорновола у парламенті була досить рішучою, що часто контрастувало з діями Народної ради – групи депутатів від опозиції. Так, коли комуністична більшість Верховної Ради дала дозвіл на арешт колишнього політв’язня, депутата Степана Хмари, він закликав опозицію відмовитися брати участь у роботі парламенту доти, доки Хмара не буде звільнений та спеціальна депутатська комісія не розслідує обставини інциденту. Та на його пропозицію пристали лише двоє депутатів. Незважаючи на це, він таки дотримав свого слова, і повернувся до парламенту лише після звільнення Хмари.

Під час серпневого путчу В.Чорновіл теж не сидів склавши руки. Вже на першій прес-конференції Народної ради він охрестив події у Москві переворотом і висунув вимогу скликати позачергову сесію парламенту і висловити на ній своє ставлення до цих подій. Після проголошення незалежності України він вимагав притягнути до відповідальності партійне керівництво УРСР за його поведінку під час перевороту.

Невдовзі в Україні розпочалася підготовка до референдуму, а разом з нею – й президентська передвиборча кампанія. Свою кандидатуру на пост глави держави висунув і В’ячеслав Чорновіл. Одним із пунктів його програми була «політико-адміністративна реформа, яка передбачає розширення місцевого самоврядування, запровадження регіонального (земельного) самоврядування, прямі вибори керівників усіх адміністративно-територіальних одиниць». Тепер на цих рядках часто спекулюють українські політики (мовляв, он ще коли розмовляли про федералізацію), «чомусь» забуваючи про те, що навіть у федеративних державах регіони не можуть мати різну гуманітарну чи зовнішню політику…

На зустрічі з виборцями він їздив по всіх регіонах, не оминаючи ні Захід, ні Схід, ні Південь. Виступав на Маріупольському металургійному комбінаті, де колись брав участь у комсомольському будівництві, і на Львівщині, де прожив значну частину свого життя, і у Севастополі перед офіцерами Чорноморського флоту. Фінал президентських виборів відомий – В’ячеслав Чорновіл зайняв лише друге місце, поступившись Леонідові Кравчуку. Причин цій поразці можна знайти масу – і вплив колишньої номенклатури, і роз’єднаність демократичних сил – та все ж вибори стали визначною подією у нашій історії.

Важкі 90-ті

Політична діяльність В.Чорновола на цьому не завершилася. Він продовжував працювати у Верховній Раді, займаючись різноманітними питаннями. 1992 р. був обраний головою Народного Руху України. А ще за два роки пережив ще одну виборчу кампанію – до Верховної Ради. Виборці знову підтримали його, а от успіхи його політичної сили та інших національно-демократичних партій на виборах були досить скромними – трохи більше 50 місць у парламенті. Цьому сприяла низка факторів – і погіршення соціально-економічного становища, і недосконале законодавство, і знову ж таки взаємопоборення між демократичними силами.

Ненабагато кращими виявилися й парламентські вибори 1998 р. – Руху вдалося втримати своїх прихильників, але фракція партії у Верховній Раді невдовзі дала тріщину. Частина депутатів вирішила усунути В.Чорновола з посади голови фракції, в результаті чого й так чисельно не дуже велика фракція НРУ розкололася на дві частини. Чимало часу йому довелося витратити на залагодження суперечок у партійних лавах, а попереду ще була й президентська кампанія 1999 р., на яку його висунули кандидатом від Руху. Та розпочати її Вячеслав Максимович так і не встиг: 25 березня 1999 р., він загинув у автокатастрофі. Цілком можливо, що якби президентські виборчі перегони відбулися за його участі, ми мали б зовсім іншу Україну. Але історія, як відомо, не знає слова «якби»…

Варвара Самохіна