•  

Забутий козацький романтик із Полтавщини

0
Забутий козацький романтик із Полтавщини

«За столом при світлі гасової лампи сидів підліток років п’ятнадцяти, син господаря, й читав. Коли двері рипнули, він підвівся й згорнув книжку, та я встиг глянути на палітурки її. То був Кащенків твір «Славне Військо запорозьке низове», і я ще раз здивувався з популярності в народі цього, не такого вже майстра художнього слова Кащенка, старшого кондуктора Катерининської залізниці. Хоч на книжковому ринку вже помітний був своєю повістю «Мазепа» та іншими історичними творами набагато талановитіший кубанський письменник Олелько Островський, але не рівнятись йому до Кащенкової слави й великого впливу не тільки на молодь, а й на таких поважних літніх селян, як наші попередній і цей новий господарі».

Цитовані слова залишив у своїх спогадах про перебування на Білоцерківщині взимку 1919-1920 року Борис Антоненко-Давидович.

Майбутній письменник народився 1880 року в Золотоноші – на території тодішньої Полтавської губернії. Батько був повітовим справником. За деякими даними він закінчив історико-філогічний факультет Київського університету.

Революційні події 1905-1907 років не оминули запального юнака. В цей час він належить до Революційної української партії, а одним із його улюблених творів була брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна», яка фактично стала фундаментом для вибору політичного світогляду молодого Олелька Островського.

Після революційних подій він стає членом Української соціал-демократичної робітничої партії, віддаючи данину популярному на той час серед українських діячів соціалістичному вченню (яке й згубило Українську революцію 1917-1921).

Розуміючи, що зняття урядом заборон на діяльність українських рухів є фікцією, бутафорно-декоративним вчинком, Олелько Островський за прикладом чималої кількості українців переїздить в Галичину, де модерний український національний рух розвивався більш вільно.

Тут Олелько Островський певний час працює актором в Українському театрі Коломиї. І саме в цей час починають виходити його перші твори. Спочатку це були фольклорно-етнографічні замальовки та невеликі оповідання, що змальовували побут селянського життя Полтавщини, але їм була притаманна гостра соціальна критика царського уряду.

Проте, свій слід в українській літературі Олелько Островський лишив саме як популярний письменник напрямку історичної белетристики. Більшість його оповідань та повістей були написані ним у неймовірно важких умовах, коли він перебував вояком царського війська спочатку на Південно-Західному, а згодом на Турецькому фронтах. Вони були написані легкою і доступною мовою. Неабиякою заслугою автора було й те, що дану белетристику міг сприймати як і читач із вищою освітою, так і малописьменний селянин, і обоє перебувати у захваті від прочитаного.

Події Української революції у 1917 році відкрили двері для енергійного полтавця. Зберігся лист Олелька Островського до Івана Стешенка, датований літом 1917 року, де молодий письменник скаржиться, що перебування у війську на Кавказькому фронті гнітить його, адже він усіма силами прагне потрапити до України і служити своїй країні та своєму народові. Також у листі він зазначає, що усіма силами буде пробувати повернутись додому, а в разі чого – готовий навіть дезертирувати. На жаль, ми не знаємо, як саме вдалось Олельку потрапити до України, але вже весною 1918 року – він очолює «Золотоніський курінь», парамілітарну організацію з місцевих мешканців, що мала протидіяти відступаючим загонами більшовиків та різноманітних кримінальних банд. В період гетьманату Олелько Островський створює в Золотоноші видавництво «Вільна думка», де зокрема друкує і низку свої творів.

Здавалося, що на горизонті української письменницької ниви буде сяяти нова зірка, але на заваді цьому стали більшовики, що вже в січні-лютому 1919 року окупували Полтавщину. Видавництво, що спеціалізувалось на друці українських літературних та просвітницьких творів, ясна річ не могло існувати при більшовиках, адже за твердженням багатьох з їхніх тодішніх очільників сама українська мова є мовою контрреволюційною та петлюрівською.

Навесні 1919 року Олелько Островський переїздить із Золотоноші до Полтави у пошуках роботи і знову починає працювати актором. Він очолює першу українську трупу акторів у Полтаві (Товариство українських драматичних артистів).

Але більшовицький Молох позбавив талановитого письменника життя. У своїй праці «Розгром Полтави» Дмитро Соловей, посилаючись на діяча кооперативного руху Володимира Дубіва зазначає:

«Особливо вразив мене загин (загибель. – ОБ) артиста-режисера Олелька Островського, що був разом з тим і письменником. Окремою книжкою вийшло його історичне оповідання «Полтава», присвячене подіям 1709 р. Ще так недавно я вперше побачив його на нараді, яку скликав К.-П. Відділ ПССТ для обговорення справи організації допомоги українському сільському театрові. Він, здається, нічого не говорив, але його зовнішність врізалася мені в пам’ять: молодий мужчина років 35–40, огрядний, цвітучий, добре вдягнений, можна сказати — блискучий! Разом з тим виразне, красиве його обличчя було суворе й похмуре. І раптом вістка — розстріляний!.. На моє запитання Володимир Д[убів] відповідає: Незадовго до відступу більшовиків перед денікінцями, десь так у червні 1919 р., був концерт у полтавському міському театрі. Островський співав «Ой, Дніпре мій, Дніпре широкий та дужий!» Згадав він, звичайно, і дальші слова Шевченка: Оживуть гетьмани в золотім жупані, / Прокинеться доля, козак заспіва: / «Ні жида, ні ляха!» А в степах Украйни – / О, Боже мій милий, — блисне булава!

І ще в якійсь п’єсі чи пісні він досить легковажно говорив про жидів. Яхніс Дробніс, голова Губвиконкому, тут же голосно дав зарядження:

– Эту петлюровскую сволочь нужно немедленно арестовать!

І дійсно, Островського негайно заарештували, і вже ніхто його більше не бачив».

Дмитро Кобельський