•  

Чи той Петро брав участь у Полтавській битві?

0
Чи той Петро брав участь у Полтавській битві?

2009 року в Полтаві відзначали чергову  300-річчя Полтавської битви. Саме «відзначали», бо коли місцева влада задекларувала «святкування 300-річчя», таке формулювання наразилося на опір свідомих громадян. Відтоді влада завбачливо змінила «святкування» на «відзначення». Втім і битва, і постать Петра, і так звана зрада Мазепи, і укладення ним союзу зі Швецією й далі викликають чимало суперечностей. І все ж є одна версія, яка, на думку багатьох, пояснює весь хід тодішніх подій.

 

 Двійники і самозванці

Поява двійників на політичній арені — річ не нова. У ХХ столітті багато говорили про двійників Леніна, Гітлера, Сталіна... Навіть про Бориса Єльцина ходили чутки, що той після операції помер, а замість нього «виставили» двійника, який і відмовився потім від посади та передав владу Путіну. Утім, раніше в Росії здебільшого «водилися» не двійники, а самозванці, які видавали себе за дивом уцілілих царевичів чи царів, що гинули за «темних» обставин. Найвідоміші — два Лжедмитрії. Перший видавав себе за сина Івана Грозного царевича Дмитрія і зумів з допомогою поляків на деякий час сісти на московський трон. Деякі дослідники стверджують, що правив він уміло і, якби не придворні інтриги, міг би й надалі бути «хорошим царем». Часто російські бунти очолювали самозванці, які піднімали народ за відновлення на престолі «законного царя». Як-от Омелян Пугачов, що виступив проти Катерини ІІ під іменем Петра ІІІ. Справжнього Петра, як відомо, уколошкала за допомогою гвардійців-коханців не дуже вірна дружина Катерина.

Отже, тема не нова. Але є в російській історії персонаж, легенди щодо якого свідчать не про «самозванство», а саме про підміну. Це — Петро Перший, з ім’ям якого пов’язана історична Полтавська битва, а в місті «чтут» навіть клаптик землі, де «вони опочивали». Але чи справді в Полтаві бував Петро Олексійович Романов (не плутати з Петром І)?

 

«Говорят, царь ненастоящий!»

Російський академік Микола Левашов вважає: підміна була! «Справжній» Петро нібито загадково зник під час свого «закордонного відрядження». Є версія, що його викрали єзуїти і засадили в одному зі своїх монастирів. Звідси, мовляв, з’явилася і легенда про «залізну маску», яку пізніше описав Олександр Дюма. Але не будемо квапитися з висновками, а з’ясуємо деякі факти.

Отже, 26-річний Петро їхав за кордон з великою посольською місією (яку він очолював інкогніто) спершу на кілька тижнів, але застряг там більш як на півтора року. Чому? Вважається, що вирішив повчитися у голландців... Противники офіційної версії стверджують: лише тривале «відрядження» могло згладити «підтасовку». Принаймні за півтора року на батьківщині дещо підзабудуть вигляд «оригіналу». Царських посвідчень з фотографією, як тепер у президентів, у царів тоді не водилося. Дивує й те, що з півсотні «дипломатів», котрі рушили з Петром до Європи, повернувся з ним назад лише Меншиков. Щодо останнього, то хтось же мав підтвердити, що це і є «мін герц». А якщо брати за основу «єзуїтську» версію, то іншого виходу в майбутнього фельдмаршала й не було: або ти кажеш «так», або опиняєшся там, де й справжній Петро Романов.

Але найбільші дива починаються, коли так званий Петро Перший повертається до Москви. До речі, Леонід Гайдай саме цю історію дуже вдало подав у своєму фільмі «Іван Васильович змінює професію», хоча тут варто подякувати й Михайлу Булгакову, за твором якого поставлено фільм. Йдеться нібито про Івана Грозного, але насправді — про петровські часи. Хто добре знає історію, той зрозуміє, що й до чого у фразі: «Стрельцы взбунтовались! Говорят, царь ненастоящий!». Неспроста серед персонажів є Жорж Милославський, почувши прізвище якого, царський радник починає хреститися: «Так повесили же тебя на собственных воротах третьего дня по приказу царя». Насправді боярин Іван Милославський, якого Петро вважав одним зі своїх найлютіших ворогів, «встиг» померти власною смертю, доки Петро ще не одержав усю повноту влади. Однак новоявлений цар і на тім світі не залишив «Ваньку-разбойника» у спокої. Ось як описує це Олексій Толстой у романі «Петр Первый»: «В Донском монастыре разломали родовой склеп Милославских, взяли гроб с останками Ивана Михайловича, поставили на простые сани, и двенадцать горбатых длиннорылых свиней, визжа под кнутами, поволокли гроб по навозным лужам через всю Москву в Преображенское. Толпами вслед шел народ, не зная — смеяться или кричать от страха..». А коли страчували стрільців, то голови їм рубали прямо над труною того самого Милославського — так, щоб кров лилася на його прах.

До речі, кумедний епізод з перевдяганням кербуда Бунші в царя теж «з тієї ж опери». Пам’ятаєте, царська «шапка» була йому явно великувата, та й інше «облаченіє» — ніби з чужого плеча. Справді, Петро Олексійович Романов і людина, що повернулася до Росії під його іменем, відрізнялися і зовні, й самою статурою. Можна припустити, що Петро міг за півтора року підрости, погладшати чи схуднути, але ж чоловіки ростуть до 25 років, а голова лише до 24-х. Царський одяг же новоявленому Петру вочевидь не підходив, а корона, кажуть, була завеликою, тому він жодного(!!!) разу «царських одеж» не зодягав. І взагалі оголосив себе імператором, що передбачало зовсім інший дрес-код.

От, власне, через те стрільці й бунтували.

Дружину — в монастир, сина — на страту

І ще один факт: повернувшись до Москви, «новий» Петро навіть не побажав бачити свою дружину Євдокію Лопухіну, більше того — запроторив нещасну до монастиря. А син Олексій? Важко уявити нормального батька, який навіть «во имя Отєчества» пошле сина спершу на страшні катування, а затим і на страту. Це навіть не сталінське «Солдатів на маршалів не міняю»! Тут або явна патологія, або й справді йдеться не про батька і сина...

Чому саме на цих людей першим упав гнів лжецаря? Бо хто-хто, а дружина могла й не «впізнати» візитера з Голландії. Не кажучи вже про сина, який, певне, справді не визнавав його за батька, за що й поплатився.

Монастирська доля чекала і на сестру Софію, яка досі виконувала царські обов’язки.

А незабаром з’явилася і нова дружина — майбутня цариця Катерина Перша. Противники офіційної версії стверджують, що знайомство з Мартою Скавронською не було випадковим. Адже в житті цієї жінки все вкрито мороком, досі достеменно невідомо ні про її місце народження, ні навіть про національність.

На користь версії про «підміну» свідчить і те, що вихований у православних традиціях і доволі набожний Петро після повернення раптом накинувся саме на церкву, фактично розгромив її й цілком підпорядкував державі. «Оновлена» ним церква славила свого гонителя Петра, який навіть дзвони переплавляв на гармати, і гудила Мазепу, який побудував в Україні десятки православних церков. Та Петро знищував не лише віру, а й традиції російського народу, намагаючись «переробити» росіян на європейський кшталт. Рубання борід і обрізування каптанів — це лише дитячі забавки на тлі морального терору, якому піддавався народ, скажімо, через примушування до тютюну та алкоголю.

 

Чому Карл ХІІ напав на Росію?

Відомо, що Петро збирався «прорубати вікно в Європу». Однак не зовсім зрозумілий задум Карла ХІІ, який, вже здобувши низку перемог над російською армією, вперто йшов далі. Левашов та прихильники його версії вважають, що тут справа не в стратегічних задумах «захоплення Московії». Просто, дізнавшись, що справжній Петро сидить у темниці, Карл вирішив відновити статус-кво і покарати супостата, який усівся на московському престолі. За деякими свідченнями, він навіть визволив колишнього царя і йшов разом з ним...

Принаймні ця версія не має вигляд абсурдної з огляду на «зраду» Мазепи, який раніше приятелював з Петром Романовим, а тут раптом «переметнувся». Може, й справді гетьман нікого не зраджував? А просто не визнав «нового» Петра.

Скептики скажуть: чому за 300 років у цій історії ніхто так і не розібрався? А хто міг це зробити? Свого часу на все, що стосувалося Романових, було накладено табу (щоденники Катерини ІІ не мали права читати навіть члени царської сім’ї). А офіційна історія ще з часів Катерини канонізувала Петра І. Втім, альтернативні погляди на цю постать були. Приміром, Дмитро Мережковський написав на початку ХХ століття роман «Антихрист» (саме так колись називали в народі самого Петра), однак твір було заборонено в Росії.

Та й за часів СРСР лише цей цар лишався героєм в радянській історії — він єдиний, чиї пам’ятники не знищено. А за Сталіна «культ особи» Петра роздмухували. Недарма в 1938 році, після піку політичних репресій, на екрани країни вийшов фільм «Петро Перший» — про першого російського імператора. Нечувана досі річ для більшовицької ідеології.

В сучасній Росії теж мало хто зацікавлений у руйнації міфів про «царя-реформатора», бо саме на таких підвалинах змурована офіційна історія. Вийми з неї бодай цеглину — і може захитатися вся стіна. Тож провладні історики сперечаються хіба що з приводу того, наскільки ефективними були петровські реформи і наскільки ефективним був як «менеджер» сам цар — дарма «той» він чи «не той». Але це вже, як то кажуть, інша історія.