•  

Підрив Дніпрогесу в серпні 1941 року: правда і міфи

0
Підрив Дніпрогесу в серпні 1941 року: правда і міфи

78 років тому, 18 серпня 1941 року, відступаючі радянські війська підірвали греблю Дніпрогесу. Сьогодні ця подія окутана багатьма міфами, тому давайте розглянемо, що ж насправді відомо про ці події.

18 серпня 1941 року до Запоріжжя прорвалися дві німецькі танкові дивізії – 9-та і 14-та. Німецькі штурмові групи захопили запорізькі передмістя на правому березі і острів Хортиця. З радянського боку Запоріжжя боронила нещодавно сформована 274-та стрілецька дивізія полковника Немерцалова, підпорядкована 12-й армії Південного фронту і підсилена двома артилерійськими полками і дрібними підрозділами. Ця дивізія мала слабку боєздатність і в перших же зіткненнях з німцями була повністю деморалізована. Частина дивізії була зосереджена на Хортиці, інша – зайняла оборону на лівому березі Дніпра. Гарантії, що ненавчені і деморалізовані солдати втримають оборону, не було ніякої. Всім стало зрозуміло, що відлік часу, коли Запоріжжя буде повністю захоплено Вермахтом, йде на години.

Як і в багатьох інших містах СРСР, готуючись залишити Запоріжжя, радянське командування застосувало тактику «випаленої землі», яку 3 липня 1941 року, проголосив особисто Сталін. У відповідності до його вказівок, на територіях, які залишалися ворогу, передбачалося знищення всіх промислових і ресурсних баз, щоб німці не могли їх використати. Доля цивільного населення, яке залишалося на окупованій території, в розрахунок не бралася.

Зрозумівши, що Запоріжжя ось-ось впаде, радянське командування вжило спеціальних заходів, щоб німці не могли використати Дніпрогес, вивівши з ладу обладнання станції та греблю. За знищення турбін відповідав головний інженер Дніпрогесу Григорій Шацький. Міністр озброєнь Третього Рейху Альберт Шпеєр у спогадах розповів, що «при відступі росіяни вивели з ладу обладнання дуже простим і примітивним образом: перемиканням розподільника змащення при повному режимі роботи турбін. Позбавлені мастила, машини розжарилися і буквально пожерли самі себе, перетворившись на купу непридатного металобрухту. Вельми ефективний засіб руйнування – простим поворотом рукоятки однією людиною!»

Руйнуванні обладнання Дніпрогесу стало лише першим етапом нищення. Другим був підрив греблі. 14-15 серпня 1941 року штаб тилу РСЧА забезпечив доставку літаками в Запоріжжя з Москви саперів і вибухівки, для мінування Дніпрогесу. Мінування здійснювала команда саперів під керівництвом представника Генштабу РСЧА воєнінженера 1 рангу (звання еквівалентне званню полковника) Б.О. Епова, під наглядом 157-го полку військ НКВС, який відповідав за охорону Дніпрогесу. Для мінування використали 20 тон вибухівки – аммонала.

   

У відповідності до документів 157-го полку військ НКВС, гребля була підірвана начальником Відділу воєнно-інженерного управління Південного фронту О. Петровським і Б. Еповим, за прямим наказом Генштабу, в проміжок між 20:00-20:30 18 серпня 1941 року. Також був знищений залізничний міст через Дніпро.

В атмосфері паніки і плутанини, яка в той час царювала на радянському боці, про запланований підрив греблі нікого не попередили. Показово, що навіть місцеве фронтове командування було не в курсі – начальник політвідділу Південного фронту армійський комісар 1-го рангу О. Запорожець наказав затримати Епова «за диверсію», і тільки після втручання з Москви воєнінженера відпустили.

Наслідки підриву Дніпрогесу обросли чималою кількістю міфів і легенд. Стверджується про величезний вал води, який все змив на своєму шляху і про тисячі людських жертв. Зокрема, цього року УІНП опублікував дані, що «20-метрова водяна хвиля накрила і змила прибережну міську смугу, плавні Хортиці і дійшла до міст Марганця та Нікополя, розташованих майже за 80 кілометрів вниз за течією Дніпра». Не менш поширені в публікаціях дані про «30-метрову хвилю води».

Проблемою всіх цих тверджень є те, що базуються вони лише на уяві їх авторів. Це і не дивно, бо офіційного розслідування ніколи не проводилося, а отже – достовірні документи про ці події відсутні. В той момент ніхто не вимірював ні рівень води, ні швидкість течії. А свідчення очевидців обмежуються тим, що свідок бачив на власне око в стресовій ситуації і переказом чуток.

Проте спроба ретельно дослідити хід і наслідки цієї катастрофи все ж таки була. Її здійснив запорізький дослідник В. Лініков. На відміну від багатьох істориків, він засів за аналіз технічних параметрів, креслень і фотографій руйнувань. Згідно його висновків в наслідок вибуху в греблі утворилася пробоїна розміром 175,5х21,2 метр. А висота водяної хвилі сягнула «лише» 5-5,5 метрів. Це звісно не 20 метрів, але теж чимало, недарма силою води після вибуху, на берег викинуло діючий в районі Запоріжжя монітор «Волочаєвка», з Дніпровської річкової флотилії. Вода розтеклася по Дніпровських плавнях до Марганця і Нікополя.

В історичній літературі кількість жертв цього «радянського потопу» варіюється від 20 000 до 100 000 чоловік. Проте ці цифри абсолютно нічим не підтверджені, а отже – хоча б приблизно визначити кількість загиблих неможливо.

   

Зазвичай стверджується, що внаслідок водної хвилі загинула чимала кількість вояків РСЧА, що діяли в районі Запоріжжя. Перш за все, це згадувана 274-та стрілецька дивізія. Безперечно, частка з її підрозділів, які займали позиції в плавнях потрапила під удар води. Місцева мешканка М. Мозгова згадувала: «У 41-му, як підірвали наші греблю, теж стільки солдатів полягло. У лісі в плавнях стояли військові частини. Їх не попередили, напевно. Коли хлинуло вода, який крик був в цих плавнях! Як кричали люди: «Допоможіть! Допоможіть!». Тоді майже у кожного були човни... так дуже багатьох врятували човнами».

Скільки тоді загинуло вояків? Невідомо. Проте є дані, що ще 19 серпня частини цієї дивізії залишалися на Хортиці. Про це свідчить фрагмент донесення члена Військової ради Південного фронту Л.Г. Корнійця від 19 серпня 1941 року: «Був здійснений підрив перемички Дніпрогес. Результат вибуху – частина бійців 274 С.Д. до 3000 чоловік залишилася на острові Хортиця, де продовжують бій до теперішнього часу». Більше того, протягом серпня-вересня 1941 року 274-та стрілецька дивізія продовжувала перебувати на фронті в районі Запоріжжя, і навіть добилася певних успіхів в обороні і контратаках. Це значить, що далеко не всі вояки цієї дивізії загинули в повені, раз в наступні місяці дивізія зберігала боєздатність.

Куди складніше прийшлося радянським військам, які стояли в нижній течії Дніпра. В цей час на широкій полосі від Нікополя до Каховки почалася переправа через Дніпро військ 2-го кавалерійського корпусу, 18-ї та 9-ї армій. Підняття рівня води сильно завадило нормальним переправам. Частиною ці війська потрапили в оточення і полон, частиною змогли переправитися, покинувши важке озброєння і спорядження.

   

Крім військових, від раптової повені постраждали жителі низинних вулиць Запоріжжя, та цивільні, які знаходилися в зоні Дніпровських плавнів. За даними В. Лінікова масштаби трагедії тут не можуть бути значними, бо в плавнях в принципі не могло перебувати багато цивільних, а до сіл хвиля води не дійшла. І зайве нагадувати, що жодних задокументованих чисел загиблих нема.

Тим не менш, очевидним фактом є те, що внаслідок цієї повені загинула певна кількість людей. Проте, не маючи документів, утримаємося від будь-яких припущень, тим більше, що тут головним є сам факт загибелі, а не огидні спекуляції числами загиблих.

Певною іронією долі є те, що цей підрив не завадив німецьким військам і не завдав їм якихось відчутних втрат. До сьогодні чимало істориків повторюють радянську тезу, що потік зніс низку німецьких переправ через Дніпро. Проте це неправда, бо фактично знесеними були радянські переправи. Також в літературі нерідко стверджується про нібито «1500 змитих водою фашистів». Проте ця кількість не підтверджена жодним документом і, очевидно, є радянським пропагандистським вимислом. Насправді, німецькі військові спостерігали за цією повінню через біноклі, не більше.

Тим не менш, принаймні один позитивний результат для радянської сторони в усій цій історії був. Знищення греблі і мостів ускладнили подальше просування Вермахту в районі Запоріжжя. Тому німецькі війська майже на 1,5 місяці призупинили активні спроби захоплення міста, перевівши зусилля на інші напрями. І тільки 4 жовтня 1941 року частини РСЧА залишили Запоріжжя.

Роман Пономаренко, кандидат історичних наук