•  

«Последний бой, он трудный самый...»

0
  • apps/be18fcc94ba5459d90522abfb8ff0c3e.jpg
  • apps/685ebaee613b430b9ae5763ab54c719f.jpg
  • apps/beb22b6a9397403eb0cb19eaadc4a82b.jpg
  • apps/6686b8e80a1644e79bfcaccf5216abe5.jpg
  • apps/0dc92959683943c494c76285daeb4b52.jpeg
  • apps/075455f046c042af881dac3e46d35f75.jpg
  • apps/101a859c40cd40aeb8c91d4d013dce89.jpg
  • apps/70f022a1435d418b8910beaea1e47fe9.jpg
  • /media/cache/cf/18/cf18a3530ebad4c6adb0cca51a1e9d62.jpg
  • /media/cache/d2/d4/d2d4f30ba4c2164d28d5c86906858a3e.jpg
  • /media/cache/cd/00/cd008dcab55822c5e28352be01afbf27.jpg
  • /media/cache/ae/2b/ae2b31b154cc15e76144f88b127df4b7.jpg
  • /media/cache/5a/4b/5a4beb08ea2ddb0f9c2e195aa489b8ba.jpg
  • /media/cache/a9/cd/a9cd74fd2004866bb69072c6de848864.jpg
  • /media/cache/49/9f/499f4c9789004d31b801d83c5c81763c.jpg
  • /media/cache/cf/c7/cfc784775bb48ef9ebb6ca1a1f5d277e.jpg


89-річний полтавець Йосип Гофман – останній на планеті учасник Міжнародного військового трибуналу, який 20 листопада 1945 року розпочався у Нюрнберзі

Йосип Давидович Гофман — людина незвичайної долі. Що таке війна, він відчув на собі 15-річним хлопцем, коли під німецькими бомбами довелося евакуйовуватися з Миколаєва до Астрахані. Там юнак працював землекопом на будівництві дороги Астрахань-Кизляр, «дослужився» до бригадира, а наприкінці 1942 року попросився добровольцем на фронт. Йосифа направили до Сімферопольського кулеметно-мінометного училища, яке знаходилося на той час, звісно, не в Сімферополі, а в Саратовській області. Але й там закінчити його юнакові не судилося: за наказом Сталіна невдовзі всіх курсантів мобілізували на фронт. Розвідник, старший групи захвату, командир взводу розвідки стрілецького полку — така «фронтова кар’єра» гвардії сержанта Гофмана.

Але тоді, 22 червня 1941 року, вперше почувши страшне слово «Війна!», Йосип і гадки не мав, що йому доведеться стати свідком останніх днів тих, хто ту війну і затіяв... Опинитися в епіцентрі подій, за якими стежив увесь світ.

Штурм Берліна

— Наша 88-ма гвардійська стрілецька дивізія готувалася до битви за Берлін з плацдарму на річці Одер, — згадує Йосип Гофман. — Особливо дісталося розвідникам. Треба було будь-що-будь взяти язика — і не будь-кого, а такого, щоб розказав про чисельність сил ворога, озброєння, розташування штабів і вогневих точок. Я вивів для себе таку закономірність: чим гостріша потреба у язикові, тим важче його взяти. Розвідники із завданням упоралися. За кілька днів до початку наступу хорошого язика ми таки взяли.

У передсвітанкові години історичного 16 квітня 1945 року 40000 гармат і мінометів ударили по лівому березі Одеру. Яскраві промені прожекторів освітили прибережне поле бою і засліпили ворога.

— Під ногами земля буквально дрижала, — продовжує ветеран. — Не знаю, про що думали в цей час інші солдати й офіцери в траншеях і штабах, мене ж охопило радісне збудження. Здавалося, ніби це була не артилерійська підготовка, а сам салют Перемоги. І все ж таки це найтривожніший час — очікування атаки. Під час же бою завдання одне: убити фрица, адже якщо ти не вб’єш його, то він уб’є тебе. Такий безжальний закон війни, де смерть завжди крокує поруч із солдатом. Перші кілометри наступу ми подолали без особливого опору противника. Горіли підбиті ворожі танки, валялися трупи німецьких солдатів. Але біля підніжжя Зеєловських висот, у чистому полі, німці змусили нас притиснутися до землі. Намагалися окопатися: тільки ворухнешся — ворожі снайпери відкривають вогонь. Довелося цілий світловий день отак і пролежати без руху. А у багатьох і фляги з водою не було. «Навіщо?», думали напередодні. У Берліні нап’ємося!

Артилерія безперервно вела вогонь по висоті, але результати були мінімальні. І тоді, свідчить Гофман, маршал Жуков, усупереч усім канонам військової науки, пізно ввечері віддав наказ атакувати Зеєловські висоти танкістам. Наказ був виконаний.

— Ламаючи відчайдушний опір противника, вгризаючись у кожну п’ядь землі, наш полк 21 квітня теж вийшов на околицю Берліна. Десь ось тут,.. — показує на карті Йосип Давидович. — А далі, як то кажуть, з вогню та в полум’я! Перебігаючи від вирви до вирви, ховаючись за укриття, долаючи рови і завали, по-пластунськи переповзаючи відкриті місця, ми з ходу почали штурм фашистського лігва. Міни, снаряди рвалися буквально на кожному метрі. І не було нічого дивного в тому, що товариш, з яким ти тільки-но розмовляв, падаючи, натискав на курок уже в мертвому заціпенінні.

До повної перемоги залишилося пройти лише один майдан і взяти один будинок — рейхстаг. Після важких фронтових доріг довжиною в тисячі кілометрів залишалися лічені метри. Дивізія наступала з півдня до парку Тіргартен, неподалік від імперської канцелярії.

— Уся площа і прилеглі вулиці забарикадовані і заміновані. По нас стріляли ... вікна, горища, дахи! Доводилося вибивати фриців із кожного будинку, з кожного поверху, з кожної кімнати. Ворог бився з відчаєм смертника. Але через це пекло треба було пройти і ще дуже хотілося залишитися живим. Тому кожен такий бій, кожен крок — це велике подолання себе.

І ось червоний прапор на куполі рейхстагу — перемога! О 15-й годині 2 травня 1945 Берлінський гарнізон капітулював. Кінець війні!

— Звичайно, радість, безмежна радість! — світиться посмішкою обличчя Йосипа Давидовича і нині. — І знову... стрілянина, але уже «мирна»: всі, хто мав зброю, — салютували, вистрілюючи все до останнього патрона. Хоч усе ще не вірилося до кінця, що більше вони не знадобляться... До цього солдатського салюту ми йшли довгих чотири роки. Ми обнімаємося, тиснемо один одному руки, п’ємо за перемогу, поминаючи тих, хто не дожив до цього світлого дня. А скільки ж їх загинуло вже на вулицях Берліна! Лише за офіційними даними, під час штурму німецької столиці наші втрати становили 300 тисяч чоловік!

Після Перемоги — Нюрнберг

Але тоді Йосип Гофман ще не знав, що на нього чекає попереду. Після капітуляції фашистської армії 271-й стрілецький гвардійський Берлінський полк, у якому він служив, був передислокований до Дрездена.

— Відразу після війни на посаду командира взводу розвідки призначали офіцера, — згадує Йосип Давидович. — Я був на цій посаді півтора року. Для війни — це солідний термін. Якщо до цього додати, що полк, в якому я воював останні два роки, за офіційними документами, лише вісім днів не брав участі у бойових діях. Мене ж призначили парторгом (під час війни і одразу після вони не обиралися, а призначалися) 3-го батальйону — того самого, в якому я й починав службу. А у партію мене прийняли після вдалого рейду полкових розвідників у тил противника. Парторгом батальйону я пробув кілька місяців, а якось ранньої осені дзвонить парторг полку: «Завтра на 10.00 тебе викликає начальник політвідділу дивізії». Але навіщо, начальство так і не сказало («Завтра сам дізнаєшся!»), тому всю ніч я не міг заснути. Думав: напевно, знову будуть агітувати вступати на навчання до військово-політичного училища, адже така пропозиція вже надходила, і тоді я відмовився. Але цього разу почуте приголомшило ще більше: «Від 8-ї гвардійської Сталінградської армії наказано направити кількох чоловік до Нюрнберга, де судитимуть головних військових злочинців. Від нашої дивізії треба підібрати одного сержанта для охорони радянських юристів. Політвідділ дивізії рекомендував тебе». Я, звісно, розгубився, але начальство мене підбадьорювало: «Та ми б туди й рядовими поїхали!»

Уже пізніше я дізнався, що так звані компетентні органи напередодні до сьомого коліна «перелопатили» мій родовід, викликали навіть маму, виясняли, чи не було, бува, в нашому роду німців, адже прізвище Гофман — німецьке... Перед відправленням до Нюрнберга нам пошили новеньку форму, а вже на місці доволі жорстко проінструктували: жодних контактів із представниками інших делегацій і місцевим населенням — один «прокол», і службі кінець!

Так Йосип Гофман із розвідника «перекваліфікувався» на охоронця.

— Коли ми їхали в Нюрнберг, то очікували, що на кожному кроці побачимо танки, поліцію, буде оголошено комендантську годину. Адже судять уряд, який німці обожнювали. До речі, недалеко від Нюрнберга був табір військовополонених есесівців. Але ніхто не перекидав у Нюрнберг додатково спеціальні підрозділи, ні в кого не перевіряли документів. Не було й демонстрацій, мітингів на захист підсудних. Але це зовсім не означає, що в Нюрнберзі тим, хто відповідав за життя і безпеку радянської делегації, не було турбот. Було, й чимало, як казало моє начальство, «позаштатних ситуацій». Якось надійшла інформація, що колишні вояки дивізії СС «Едельвейс» збираються проникнути в Палац юстиції, аби звільнити підсудних і захопити в заручники суддів. Молодій німкені-змовниці навіть удалося з допомогою американського офіцера за фальшивим пропуском проникнути в зал засідання трибуналу — вивчити розташування підсудних, охорони, суддів. На щастя, один із змовників був заарештований і видав інших. Після цього охорону Палацу юстиції було значно посилено, навколо з’явилися танки... До речі, самих підсудних проводили до зали через спеціальний підземний хід.

Спершу Йосип Гофман охороняв члена Воєнного трибуналу генерала Іону Нікітченка, а потім — головного обвинувача від СРСР Романа Руденка, який до цього обіймав посаду прокурора України (точніше УРСР).

— Заступати на службу доводилося через день, адже в нього було два охоронці — я і ще один сержант, який пізніше виявився... капітаном з «компетентних органів». Це пов’язано було з тим, що кількість офіцерів була обмежена спеціальною угодою, тому радянське командування й «маскувало» їх під сержантів. У залі засідань охорону забезпечували американці та представники служби безпеки. Зазвичай я залишався в приймальні, але доводилося бувати й у залі засідань, спостерігати за процесом. Чи була у мене зброя? За правилами проносити її у зал засідань не дозволялося нікому. Але в мене пістолет таки був, хоч його й доводилося ховати так, що досі нікому я про це не розповідаю.

Герінг ходив з ковдрою...

— Найколоритнішою фігурою був, звичайно, Герінг — персона номер один серед обвинувачуваних. Цьому звиклому до розкоші типу, вочевидь, було не дуже комфортно на дерев’яній лаві, тому він брав з камери... ковдру, яку завжди завбачливо підстеляв собі. Але зовні завжди був спокійним і навіть пробував «грати на публіку», демонстративно знявши, наприклад, навушники, коли слово вперше взяв Руденко. Подейкували, що ампулу з отрутою йому... під час прощального поцілунку передала дружина. Насправді ж у цього хитрюги таких ампул було кілька. Одну з них він спеціально залишив у кишені піджака, щоб її знайшли під час обшуку охоронці, і це притупило їхню увагу. Власне, так воно й трапилося, адже інша ампула залишилася в коробочці з кремом для обличчя. «Дякуючи» їй Герінг і не дожив до виконання вироку, дізнавшись про те, що Контрольна рада відхилила його клопотання замінити фельдмаршалу страту через повішення розстрілом.

— А як поводилися під час страти інші? Як взагалі це відбувалося?

— Я не був присутнім там, але добре знав усе, що відбувалося вночі 16 жовтня. Адже хоч фотографувати й було заборонено, та вже наступного ранку ми мали фотознімки зі страти. А відбувалося це так. 15 жовтня о 23.45 приречених до страти (їх залишилося десять) розбудили, оголосивши, що клопотання про помилування відхилено. Йодлю та Кейтелю також повідомили, що їхнє прохання про заміну повішення розстрілом також відхилено. Після цього усім запропонували «прощальну» вечерю: сосиски з картоплею або млинці з фруктами — на вибір.

У гімнастичному залі Нюрнберзької тюрми було обладнано три механічні шибениці. О першій ночі там зібралися представники союзних держав (по одному генералу від СРСР, США, Великобританії і Франції), а також три представники від німецького народу. Їм показали й труп Германа Герінга. Злочинця підводили до ешафоту, куди вели 13 сходинок, він ставав на поміст, і в цей час священик читав молитву. Після цього на жертву одягали ковпак, надівали петлю, кат натискував на важіль — і засуджений падав у люк, ніби провалювався «під землю». Це було якоюсь мірою навіть символічно: ці нелюди з пекла мовби туди й поверталися. Але дивувало й інше: кати, які знищили мільйони людей, самі за крок до смерті навіть забували власні імена, поводилися, як жалюгідні боягузи. Дехто навіть «намочив штани».

— Що ще найбільше вразило вас на процесі?

— Усіх, наприклад, страшенно вразила поява на процесі фельдмаршала Паулюса. Після того, як було зачитано його попередні свідчення, дехто з підсудних піддав їх сумніву, сподіваючись таким чином затягнути процес. Тому, коли головуючий Лоуренс запитав, скільки треба часу, щоб доставити фельдмаршала, Руденко спокійно повідомив: «10 хвилин». Виявилося, що Руденко, передбачаючи це, ще напередодні розпорядився, щоб Паулюса таємно доставили в Нюрнберг. Іншою вражаючою несподіванкою був момент, коли... заговорив Гесс, який до цього клеїв із себе дурника, що втратив пам’ять...

— Певне, були у вас і особисті рахунки з фашистами...

Так. Дивлячись на лаву підсудних, я не раз згадував батька, який загинув на фронті. І свого дядька Юрія, що поліг на Кубані. І іншого дядька Йосифа, який після втечі з полону два з половиною роки партизанив у одеських катакомбах. Ми навіть випадково зустрілися після визволення міста, але та зустріч стала останньою: дядько загинув у боях за Молдавію. Моя тітка Муся пішла на фронт медсестрою, була відзначена за мужність двома орденами і теж загинула — виносячи з поля бою пораненого. Таким чином, із п’яти членів нашої родини, що воювали з фашистами, живим залишився лише я один. Тому й вірив, що рано чи пізно розплата настане, але ніколи й уявити не міг, що стану свідком цього!

— Саме тому ви й вирішили написати книгу «Нюрнберг застерігає»?

— Десятки років я збирав цікаві факти, перечитав масу документалістики, тому матеріалу накопичилося чимало. Можна сказати, що тримати його «в собі» далі просто не було сил. Заголовок книги вважаю актуальним і нині. Український письменник Ярослав Галан, який був присутнім на процесі, писав: «Фашистська чума загрожуватиме людству доти, доки не будуть ліквідовані всі осередки фашизму, всі до останнього! Доки це не буде зроблено, бацили цієї чуми будуть розмножуватися в геометричній прогресії... Кращий і єдиний спосіб уникнути пожежі — своєчасно знешкодити її винуватців...». Тому моя книга — це не лише звернення до нащадків, а й обов’язок перед тими, хто загинув у бою, хто був отруєний у газових камерах, розстріляний і замучений у таборах смерті, хто просто не дожив до дня сьогоднішнього. Вічна їм пам’ять!

День Перемоги — не «празничок»

Нюрнберзький процес — то лише один рік з його довгого й насиченого подіями життя. Варто лише додати, що після війни він кілька(!) разів вступав до військового вузу, та через відповідну «графу» в біографії зумів здійснити свою мрію лише з четвертої «спроби». А після закінчення Іванівського військово-політичного училища (1949 р.) призначений секретарем комітету комсомолу 508-го механізованого полку, який дислокувався в Миколаєві. Потім була військово-політична академія ім. В. І. Леніна у Москві, служив начальником політвідділу ракетної частини в м. Коростені. До речі, посприяв цьому і тодішній командувач армії, тричі Герой Радянського Союзу О. І. Покришкін. Як дорогу реліквію береже Йосип Давидович іменного годинника, подарованого главкомом, напис на якому говорить сам за себе: «Майору Гофману за усердие по службе. Генерал-лейтенант Покрышкин. 12.12.1964 г.». Ну, а свою військову кар’єру він закінчив полковником.

Нині Йосифа Давидовича знають у Полтаві як активного учасника ветеранського руху, він бажаний гість у школах і вузах, на різних всеукраїнських та міжнародних конференціях, присвячених історії війни. Адже Йосиф Гофман — тепер, можливо, єдиний в усьому світі свідок події, що назавжди залишиться в пам’яті людства — Нюрнберзького процесу. Годинник, подарований йому у ті дні американським сержантом Вуддом, та пропуск до зали засідань Міжнародного трибуналу знаходяться нині в експозиції Меморіального комплексу «Національний музей Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років» у Києві.

— Аж не віриться, що уже пройшло майже 70 років відтоді! — дивується Йосип Давидович. — Автографи воїнів, у тому числі і мій, на рейхстазі стерті, але ніколи не стерти, не викреслити нашу перемогу в смертельній сутичці з фашизмом. Ніколи не вщухне біль і скорбота за загиблими. Ми воювали. Ми перемогли. А Велика Вітчизняна війна була, є і буде для нас святою. Сподіваюся, що такою залишиться вона і для майбутніх поколінь. І тому, коли в День Перемоги мене інколи вітають з «празничком», я обов’язково нагадую, що це не «празничок», а свято з великих літер — ПЕРЕМОГА!

Повернення в Нюрнберг

...Наприкінці вересня 2010 року до Полтави прибув доктор Екарт Дітцфельбінгер – провідний історик Документального центру в Нюрнберзі (своєрідний музей історії фашизму і його злочинів). Він дізнався, що у Полтаві живе Йосип Гофман – колишній особистий охоронець обвинувача на Нюрнберзькому процесі від Радянського Союзу Романа. Доктор Дітцфельбінгер уважав це великою удачею, адже тривалий час німцям не вдавалося знайти бодай одного живого учасника тієї історичної події. Тож, звісно, що німецький історик одразу ж помчав до Полтави, аби переконатися, що «Гофман — це Гофман».

А через два місяці після того – 20 листопада 2010-го – уже Екарт Дітцфельбінгер уже зустрічав нас – Йосипа Давидовича, його дружину Тетяну Вікторівну й автора цих рядків – в аеропорту Нюрнберга. А наступного дня в місті почалися урочистості, присвячені 65-річчю початку роботи Міжнародного трибуналу – так званого Нюрнберзького процесу.

Ця визначна подія зібрала гостей з усього світу – політичних діячів минулого й сучасності, учених-істориків, правників і юристів, письменників, представників антифашистських організацій і борців за мир, ветеранів війни. Символічно, що головні заходи відбувалися у Палаці юстиції, де й працював трибунал, а самі урочистості відкрилися засіданням у тому ж історичному залі, де проходили засідання Нюрнберзького трибуналу. До речі, у Палаці юстиції й нині працює суд, а в залі, де колись судили катів Третього рейху, слухаються справи, пов'язані з особливо тяжкими злочинами.

«Уроки Нюрнберга й сьогодні є повчальними, але, на жаль, не всі їх засвоїли й досі», – такий лейтмотив звучав того вечора у виступах більшості промовців. А це були добре знані й авторитетні в усьому світі люди – міністр закордонних справ Німеччини Гідо Вестервелле, міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров, колишній міністр закордонних справ Франції Ролан Дюма, представник Гаагського трибуналу Ельвін Хендеріксе, відомий американський професор Беньямін Ференц (він, до речі, свого часу мав справу з розслідуванням злочинів фашистів у Бабиному Яру). Та подвійно приємно було відчувати, що серед цих відомих людей не «загубився» й голос полтавця. Цікаво, що після закінчення урочистої частини в «Залі 600» саме Йосипа Гофмана журналісти «атакували» найбільше (представників ЗМІ працювало тут близько 200 чоловік з усього світу), адже всім було цікаво передусім почути думки очевидця тих далеких подій.

– Коли ви востаннє були в нашому місті? – запитав пізніше Йосипа Гофмана на офіційному прийомі обер-бургомістр Нюрнберга Ульріх Малі.

– 65 років тому! – відповів Гофман.

– А чому раніше не приїжджали?

– Так мене раніше ніхто й не запрошував...

Обербургомістр дуже здивувався, але підтвердив, що віднині Йосип Давидович – бажаний для них гість. Удруге пан Ульріх (уражений роботою майстрів) здивувався, побачивши решетилівський гобелен, який Гофман від імені Полтави й полтавців, усього українського народу подарував Нюрнбергу. Гадаю, він би дуже здивувався і втретє, дізнавшись, що й сама наша поїздка до Нюрнберга стала можливою виключно завдяки клопотам німецької сторони й допомозі, як кажуть, небайдужих людей. Але аж ніяк не влади. І це при тому, що в німецьких паперах ми фігурували як «делегація з Полтави», а на одному з прийомів нашу «трійку» навіть підвищили до рангу... «офіційної делегації України». Утім, це було не далеко від істини, адже всі офіційні інстанції – від МЗС до Генпрокуратури – подію в Нюрнберзі чомусь «проґавили» чи просто проігнорували. Так, ніби Україна й узагалі жодного стосунку до війни не має й жахливих злочинів фашистського режиму на нашій території не було. А в Генпрокуратурі ніби й не знають, що Роман Руденко – не лише українець, але свого часу був і прокурором УРСР. Зате в Росії не забули, що він тривалий час очолював союзну прокуратуру, а оскільки РФ – правонаступниця СРСР, то й Руденко, мовляв, наш. Принаймні так можна було зрозуміти слова одного із заступників Генпрокурора Росії, який намагався з'ясувати у Гофмана, де точно знаходилася резиденція «нашего Руденко». Прикро й за наших телевізійників, адже про подію український телеглядач дізнався виключно з російських каналів: НТВ уже наступного дня відгукнулося не лише репортажем, а й доволі розлогим інтерв'ю з Йосипом Гофманом, а канал «Звезда» готує спеціальну програму.

Слід віддати належне й німцям: «візит Гофмана» (а саме так здебільшого називали тут цю поїздку) вони й справді зробили подією для міста. Варто згадати відвідини Документального центру злочинів фашистського режиму, де була широко анонсована лекція Йосипа Давидовича для викладачів, студентів-істориків і школярів. А потім – зустрічі з ним у рамках секційних занять, адже відразу кілька груп зацікавилися не лише історією Нюрнберзького процесу, але й долею самого полтавця.

Зацікавленість жителів міста викликала й зустріч із гостем у тому ж таки історичному залі Нюрнберзького процесу. Характерно, що серед публіки було немало молоді, особливо вихідців з республік колишнього Союзу, в тому числі й з України. До того ж саме завдяки цій зустрічі з Гофманом чимало людей змогли вперше вільно потрапити до історичної зали, а сам Йосип Давидович навіть мав змогу готуватися до свого виступу у святая святих – кімнаті присяжних засідателів, яка й поготів завжди зачинена для сторонніх. Під час його виступу не раз лунали оплески, а затим публіка ще довго не відпускала гостя: знову й знову ставили запитання, а дехто не міг навіть стримати сліз, адже в залі було немало людей, родичі й близькі яких стали жертвами фашизму чи загинули під час війни. Особливо вразили присутніх ось ці слова Йосипа Гофмана: «У мене були свої рахунки з фашистами! І я міг би теж виступити тоді свідком на процесі, адже моїх бабусю й дідуся – простих селян з Миколаївщини – вони живими закопали в землю. А з п'яти родичів, які брали участь у війні, живим залишився лише я один...»

...У Нюрнберзі ми зустрічалися з багатьма людьми. Почувши російську чи українську мову, підходили навіть на вулиці колишні співвітчизники (а їх тут чимало). Характерно, що всі знають про події, які відбувалися в місті 65 років тому, але, дізнавшись, що перед ними не просто гості з України – серед них й учасник Нюрнберзького процесу – щиро дивувалися, дякували, бажали здоров'я, просили сфотографуватися...

В останній день перебування у Нюрнберзі здійснилася ще одна заповітна мрія Йосипа Гофмана. Після відвідання Документального центру ми побували на території колишнього «Поля Цеппеліна». Тут свого часу з розмахом відбувалися нацистські з'їзди, на які збиралося до півмільйона учасників і гостей, а вся місцина перетворювалася на величезний пропагандистський майданчик. З трибуни тут приймав паради сам Адольф Гітлер. «Поле Цеппеліна» збереглося як пам'ятка про чорну сторінку історії міста. Отож, Гофман, зійшовши на сумнозвісну трибуну, не приховував хвилювання: «У травні 45-го я розписався на Рейхстазі. І ось тепер стою тут... Відчуваючи велику гордість за перемогу добра над злом і величезне полегшення, що вдалося здійснити те, про що мріяли мільйони тих, хто загинув, не доживши до світлого дня Перемоги!».

…Цими днями Йосип Давидович відзначив своє 89-річчя. Однак і в такому поважному віці він не втрачає оптимізму і почуття гумору, продовжує працювати над новою книгою. Як фронтовик, людина, яка добре знає, що таке війна, з біллю в серці сприймає все, що відбувається нині на сході нашої країни. Адже сам він, не приховуючи своє єврейське коріння, є палким патріотом України – своєї Батьківщини. Тому ще після подій у Криму Йосип Гофман звернувся з відкритим листом до керівників країн колишньої антигітлерівської коаліції – США і Великобританії – із закликом зупинити агресію Росії. І відозву цю поширили сотні газет і інформаційних агентств світу!

– Жаль, але виходить так, що наш останній бій не завершився у травні 45-го! – каже Йосип Гофман. – Але ті, хто розв’язав на території України нову війну, нехай не забувають і про Нюрнберг…

Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ

До речі. Нюрнберзький процес — міжнародний судовий процес над колишніми керівниками гітлерівської Німеччини, Проходив у м. Нюрнберг з 20 листопада 1945р. по 1 жовтня 1946р. За Лондонською угодою Міжнародний військовий трибунал було сформовано на паритетних началах із представників чотирьох держав – США, Великобританії, Франції та СРСР. Головував на ньому представник Великобританії Дж. Лоуренс, обвинувачем від СРСР був прокурор УРСР Р.А. Руденко.

Усього було проведено 216 судових слухань. До смертної кари через повішення трибунал засудив: Герінга, Ріббентропа, Кейтеля Кальтенбрунне-ра, Розенберга, Франка, Фріка, Штрейхера, Заукеля, Зейсс-Інкварта, Бор-мана (заочно), Йодпя. До пожиттєвого ув'язнення – Гесса, Функа, Редера; інших – до тривалих строків тюремного ув'язнення. Страти відбулися в ніч на 16 жовтня 1946 року в будинку Нюрнберзької в'язниці. Герінг отруївся незадовго до страти.