•  

​Тріумф і трагедія операції «Френтік»

0
  • apps/bebd12ae53714f50ab2b1368b7ce2a94.jpg
  • apps/3925723443bf49fdb72ac845bc41f7fa.jpg
  • apps/a8e7d8e355e140e387d076172860c12b.jpg
  • /media/cache/86/d4/86d4849eee08269f9ba5669dca832446.jpg
  • /media/cache/23/39/2339daae13987db78934da508724481d.jpg
  • /media/cache/52/bd/52bd31b613a5413475601d9e5a2c6e34.jpg
Пам’ятний знак на честь учасників операції «Френтік» у Полтаві.

Пам’ятний знак на честь учасників операції «Френтік» у Полтаві.


Цього року виповнюється 70 років радянсько-американській військовій операції «Френтік» (повна назва «Френтік Джо» – «Скажений Джо»). За радянських часів про цю унікальну операцію воліли не згадувати, адже після закінчення війни стосунки колишніх союзників ускладнилися настільки, що СРСР і США опинилися по різні боки барикад, вважали один одного ворогом №1. Тому про спільні дії в рамках антигітлерівської коаліції згадували у ті часи лише побіжно: відкриття другого фронту, лендліз, зустріч на Ельбі… А от про конкретні спільні операції не прийнято було говорити. Отак за дужками історії залишалася і операція «Френтік», історія якої пов’язана з Полтавою.

Дивно, але цього року про унікальну операцію у Полтаві чомусь забули. Принаймні на офіційному рівні…

Підготовка була під контролем президента США

Американський президент Франклін Рузвельт покладав величезні надії на операцію «Френтік», адже вона давала можливість американцям наносити удари по німецьких воєнних об’єктах фактично з тилу, з визволеної на той час території СРСР. Невипадково, що американський президент відрядив до Полтави і свого сина Аліота, який офіційно був радником Рузвельта-старшого і виконував різні найскладніші і найпотаємніші завдання батька. Саме таким була й організація авіабази у Полтаві. Для цього капітан Еліот Рузвельт 15 травня 1944 року уперше прилетів до нашого міста в супроводі заступника командуючого ВПС США в Європі генерала Андерса.

Ось як згадував про це сам Еліот Рузвельт у книзі про свого батька «Його очима»: «Я добре пам’ятаю політ, який ми здійснили, оглядаючи аеродроми, які було виділено для наших човникових операцій. Особливо запам’ятався аеродром у Полтаві, який до війни не поступався нашому аеродрому Рандольф у Техасі. А коли ми його побачили тепер, він знаходився ще майже у тому ж розгромленому стані, в якому залишили його німці. Тут же я вперше побачив за роботою червоноармійців і проникся повагою до енергії, з якою вони працювали, долали усі труднощі і перешкоди. Щоб побудувати аеродром, радянському командуванню доводилося ставити на тяжку фізичну роботу тисячі нестройових солдатів. Тут же працювали і жінки – здоровенні амазонки, яким нічого не вартувало перекидати 50-галонні бідони бензину, як м’ячики…».

Делегація переконалася, що база буде готова вчасно. Темп робіт, засвідчує Рузвельт-молодший, був таким, що уже 2 червня 1944 року вона прийняла перші літаки. Відбомбившись у Європі, 127 бомбардувальників Б-17 і 64 винищувачів Р-51 («Мустанг») на чолі з командуючим 15-ю повітряною армією генералом Еккером взяли курс на Полтаву, куди прилетіли рівно о 13.00. Посадка пройшла організовано, в хорошому темпі і лише один літак зазнав аварії – у нього надломилася стійка шасі, перебита під час німецьким зенітним снарядом. Зустрічав гостей увесь персонал бази, а з Москви прилетів посол США А.Гарріман та інші офіційні особи. Генерал Еккер тут же, на льотному полі вручив командиру авіабази генералу Олександру Пермінову особистого листа-подяку від президента США і навіть незвичну для наших офіцерів нагороду – американський орден «Легіон заслужених».

Операція загалом проходила успішно, а німці довгий час і справді не могли второпати, звідки ж прилітають американські «літаючі фортеці»? Але трапилося непередбачуване: якось після чергового авіанальоту до бомбардувальників під час повернення на базу «причепився» непоміченим німецький літак… Так німцям і вдалося рознюхати місце дислокації авіабази. Далі все виявилося справою часу.

Рівно через три роки…

22 червня 1944 року — одна з найтрагічніших дат в історії Полтави. Рівно через три роки після початку війни – і теж рано-вранці — над містом з’явилися німецькі бомбардувальники. Полтава здригнулася від вибухів: півтори сотні стерв’ятників із легіону «Кондор» розбомбили авіабазу №169, знищили та пошкодили більше половини американських літаків. Великими були і людські втрати, особливо з нашого боку.

До речі, радянське командування натякнуло американцям: мовляв, у той час, коли радянські солдати кинулася рятувати техніку, більшість американських пілотів переховувалася у сховищах. Відповідь американців спантеличила: за один лише день ми можемо зробити десятки літаків, а от хорошого пілота треба готувати не один рік, тому треба рятувати людей, а не техніку. От наскільки різним були підходи у двох країн до втрат живої сили, тому, ймовірно, й втрати Радянського Союзу на війні були просто приголомшуючими – у нас ніхто і ніколи на жалів солдата.

Були, звісно, втрати і серед американців. Частину тяжкопоранених перевезли навіть до військового госпіталю в Нових Санжарах. Померлих там і поховали. Однак уже після війни американці забрали останки своїх льотчиків для перепоховання в США.

Хто вони – героїчні зенітниці?

Серед загиблих були і наші зенітниці, підрозділ яких прикривав базу. Хто були ці дівчата? Як вони жили? Як загинули? Не так давно вдалося розшукати спогади колишнього воєнкора Ніни Лимар, котра була очевидцем тих подій.

«Неподалік Полтави — аеродром. Сюди я приїхала за завданням редакції газети 6-го корпусу ППО «Сталинский боец». У відрядження покликала новина: прилетіли й розмістилися тут американські бомбардувальники — «подарунок» другого фронту.

Їх оберігали наші винищувачі та... краса земна — дівчата-зенітниці, далекомірники, прожектористки.

Зустрілася з декількома дівчатами з аеродрому в землянці. Хотіла говорити з ними «про службу, мужність, подвиг». Але розмова налаштувалася на інший лад: вирвалося потаємне з мирного життя…

— Дивіться, Маша надягла бальну сукню! Гарна напрочуд!

Усі знали: Маша пішла у військкомат з однокласниками прямо з випускного балу. На «воєнну службу» взяла й бальну сукню. Пояснила:

— Уб’ють — нехай поховають у ній , а ні — вінчальною стане!

У чорнобрової Каті в руках виявилися фотографії — теж взяла «на службу».

— Це ми, піонервожаті, з дітьми на березі Чорного моря. А це мій друг, десь воює... Він мені кидав букети квітів у відчинене вікно, аж на третій поверх, і жодного разу не промахнувся! Зі мною й мама моя, вчителька початкових класів. Де вона зараз? Не знаю... Зустрінемося, скажу: «Як ти, буду вчителькою».

До землянки увійшла дівчина — білява, блакитноока, з рум’янцем на щоках.

— Наша Надя, далекомірниця. Визначає висоту, розгадує хитрощі ворожих асів. Робить це з точністю... віршованої строфи. А які вірші складає!

— Ви вірите в долю? — запитав хтось із дівчат.

— Скоріш, підкоряюся її заклику. Коли закінчувала школу, батько, котрий пережив людожерський голод в Україні, напучував: «Вступай до м’ясо-молочного інституту — ніколи голодною не будеш». Учителі й однокласники в акторки ладили — гарно співаєш, танцюєш! Здивувалися, коли пішла в журналістику. Встигла закінчити перший курс. Війна збила з дороги. Попросилася на фронт. Потрапила у війська ППО, рядовим солдатом, брала участь в обороні Кавказу. Втрутилася доля — «виловили» мене в кадрових списках і запропонували роботу в газеті. І ось я перед вами...

— Про нас напишете? — задерикувато блиснула очима Маша.

— Так, про ваше бажання швидше перемогти, повернутися додому, знайти взаємне кохання...

— Не забудьте надіслати газету, — сказала Надя, — може, і я надішлю свої вірші.

Ми розсталися друзями. Заночувала в Полтаві. Прокинулася вночі від виття сирени й моторошного гуркоту. На аеродром налетіли німецькі бомбардувальники. Несамовито стріляли зенітки. Промені прожекторів розсікали небо. Вибухали бомби. Зловісно палала заграва. Городяни, найсміливіші, кинулися на допомогу пораненим. У школі діяв госпіталь. Я опинилася біля дверей одного із класів. О Господи, Надя! Вона лежала на ліжку... без обох ніг. Дівчина була непритомна. Безкровне обличчя, біляве волосся розметалося на подушці... Я подумки створила молитву: «Мила, хороша, виживи, зміцній духом! Твоє ім’я — Надія. У тебе є й будуть вірші...»

Подумала: «Але ж таке могло трапитися й зі мною, якби затрималася на аеродромі».

Кількість жертв нальоту визначити важко. Фугаски спалювали все підряд. Німецькі льотчики скинули й магнітні бомби, вони, як жаби, стрибали до металу. Торкнувшись літака, зенітки, підривали їх. Я опублікувала матеріал із жахливого відрядження. Але послати газету не було кому. Що стало з Машею та її бальною сукнею — не знаю. Мабуть, не судилося дівчині стати нареченою, дружиною, матір’ю...

Того дня під час бомбування загинув і кореспондент «Правды» Петро Лідов, автор першого у воєнні роки нарису про Зою Космодем’янську, фотокор «Правды» Сергій Струнніков і кореспондент «Известий» Анатолій Кузнєцов».

Пам'ять живе

Аеродром доволі швидко відновили, операція ще деякий час продовжувалася, однак уже з меншим розмахом. Після вересня 44-го її почали поступово згортати, а у жовтні з Полтави до Ірану перебазувалася й перша група американських льотчиків та бойова техніка. Навесні 1945 року американські базу остаточно передислокували до Каїру.

…Покидаючи Полтаву після завершення операції «Френтік», американські військові пройшли урочистим маршем через центр міста. На пам’ять про перебування тут командир бази передав представникам радянського командування й американський прапор, який на час проведення операції розвівався над американським штабом. На ньому, до речі, не 50 зірок як тепер на американських прапорах, а 48 – за кількістю штатів, які тоді входили до федерації. Цей стяг і нині можуть побачити всі бажаючі – він є унікальним експонатом у Полтавському музеї авіації і космонавтики. Окрема експозиція, присвячена операції «Френтік» є і в військово-історичному музеї 13-й гвардійської важко бомбардувальної авіаційної дивізії, яка більше півстоліття дислокувалася у Полтаві.

На честь Петра Лідова у повоєнний час у Полтаві названо вулицю, він похований разом із загиблими колегами на меморіалі Солдатської Слави у Полтаві. А от саму операцію «Френтік» увічнили лише через 50 років – у 1994 році, коли неподалік авіамістечка відкрили пам’ятний знак на честь бойового співробітництва СРСР і США. Ця подія стала приводом для першого офіційного візиту американців до Полтави, яка досі була закрита для іноземних військових, оскільки тут базувалися секретні на той час літами Ту-22МЗ. Американці прилетіли на трьох військових літаках КС-10, Б-1-Б і Б-52. До речі, в складі делегації було і троє безпосередніх учасників операції «Френтік» - Джо Стюарт, який першим приземлився у Полтаві 2 червня 1944 року, його бойові товариші Чарлі Бічама і Лі Кул.

А напередодні відзначення 65-річчя Перемоги на території полтавського військового аеродрому було урочисто відкрито і пам’ятний знак героїчним зенітницям.

Операція «Френтік» – це славна і водночас трагічна сторінка в історії Полтави.

Павло ДОЛИНСЬКИЙ.