•  

Сага про жлобів,або Спроба приватного дослідження поширеного психофізіологічного типу

960
Сага про жлобів,або Спроба приватного дослідження поширеного психофізіологічного типу

На написання саги мене спровокував вихід у світ видання «Жлобологія» у Києві. Я його не читав, але хочу сказати… Помітили, яка прозора алюзія на літературно-критичні обставини почилого в Бозі Радянського Союзу? Коли читали тільки цензори й партійні ідеологи, а припрягався критикувати увесь робітничо-селянський актив. Щиро й віддано.

Але я не критикувати. Я просто хочу доповнити, бо і в мене є свої спостереження і — перепрошую за апломб! — думки з цього приводу. Із приводу жлобів і жлобства.

Жлоб — це органічне, практично нероздільне поєднання (сплав, переплетіння) тупості, жадібності і заздрості.

Жлоб — це примітивний матеріаліст.

Він абсолютно нездатний з кимось домовлятися і чесно дотримувати слова. Точніше, він дотримується домовленості, але тільки в тій частині, яка йому вигідна.

І в цьому, власне, проявляється його тупість. Бо жлоб просто нездатний уявити переваги добре організованої колективної праці над самотнім тупим борсанням.

Він ідейно яловий, як піранья, для якої головне — вчепитися в те, що вона вважає своїм. А своїм вона вважає все плотське, поживне, матеріальне. Вона вчіплюється в «ЦЕ» без огляду на близьку небезпеку, без застережної думки: «А раптом мене приб’ють, придушать, роздеруть к єдрені фені…»

Хоча інтелектуально це тупиковий вид, жлоби добре розмножуються. Вони селяться колоніями і, попри відсутність складної духовності, є морально заразливими. В оточенні жлобів важко залишатися піднесеною, доброю, зорієнтованою на якісь ідеали людиною. Коли тебе постійно дурять, щось тихцем крадуть, відбирають, по-жлобськи перемивають кісточки, мимоволі відповідаєш тим же. Тобто стаєш жлобом. «С кем поведешься…»

Цікаве спостереження: жлобами нерідко стають люди, які кинули пити. Учорашній алкоголік через різку зміну в поведінці і харчуванні (випиванні) раптом ожлоблюється. Тут, мабуть, умикається якийсь загадковий механізм психофізіологічних перетворень. А може, просто діє закон рівноваги: гуляв, пиячив, демонстрував широту душі… Тепер маятник хитнувся в протилежний бік — до жадібності, дріб’язковості, примітивного хитрування.

Втім, це моє приватне спостереження. Воно не підтверджене клінічними дослідженнями. Хоча в народі, особливо в його жіночій частині, часто можна почути: «Краще б ти пив, скотино!..»

Шукаючи аналогії в природі, можна сказати, що жлоби в певній мірі нагадують дрібні мушлі (ракушки), які пристають до дна корабля і, розмножившись, нашаровуючись одне на одного, помітно уповільнюють хід судна. Тому дно регулярно чистять. І питання полягає не в тому, що мушлів хочуть знищити, а щоб вони відстали, шукали собі поживне середовище самостійно, не присмоктуючись до судна.

Якщо під судном, яке давно не чистили, розуміти країну, державу, то чіткіше уявляється, чому «нема ходу пароходу».

Жлоби ніколи не бувають багатими. Тим більше — олігархами. Для цього, окрім жадібності, треба мати розум, уяву і авантюрну вдачу.

Зате вони вміють добре заздрити. І один одному, і тим, хто хоч трішки багатший.

Ще за радянських часів сільські жлоби крали на дачах усе, що можна було дотягти до своєї садиби. На тій моральній підставі, що: «А чого вони, городські, сюди приїхали? У них і так усе є!».

У принципі, жлоб є природним ворогом будь-якої розумно організованої колективної праці, тобто він антипод нашого дохлого середнього класу і ненашого жирного олігархату.

Відносно чесно жлоб може працювати тільки під наглядом. Ідея чесної (тобто доброякісної, надійної, без крадіжок) праці в його голові просто не вміщується.

І це прямо вказує на історичне походження жлоба. Це, власне, різновид совка. Його батьківщина — Радянський Союз. У цій великій країні десятиліттями поспіль виполювали в соціумі все, що мало за душею якусь ідею, переконання, думку, особливо — відмінну від панівної, одержавленої. На ідеологічній царині відбувалися процеси, подібні до тих, що тривають у світі тварин: коли винищують один вид, його місце займає інший. Варто вибити кібців (соколиних), як відразу зростає кількість польових мишей. Так на просторих теренах розмножилися жлоби. Нехитра стратегія виживання: у тупих, бездумних, безідейних, брехливеньких було більше шансів уціліти і розмножитись.

Жлоб ніколи не буває винуватим. Винуваті будь-хто і будь-що. Приміром: от розігнали колгоспи — і зразу впало сільськогосподарське виробництво. Винуваті: уряд, президент, світова змова… Хоча, насправді, це міф. Колгоспи ніхто не забороняв. Їх просто залишили напризволяще, самих по собі, як хочеш — так і живи. Здавалося, можна було б організуватися навколо залишених матеріальних цінностей (основних фондів, техніки тощо) і продовжити працювати. На нових організаційних засадах. Але жлоби все розтягли. По цеглинці, по гвинтику. І тепер лають дикий капіталізм. Звичайно, він дикий. Бо дикі — ми.

Я скептично ставлюся до ідеї створення товариств співвласників житлових будинків. Хоча сама по собі ідея доречна, можна навіть сказати — рятівна з огляду на жалюгідний стан нашого житлово-комунального господарства. Але… в будинку обов’язково набереться критична маса жлобів, яка пустить під укіс будь-яке конструктивне починання, що врешті-решт могло б принести користь усьому загалу.

Приміром, жлоб може викрутити в під’їзді лампочку, щоб трохи пізніше, спіткнувшись у темряві, розбити собі лоба.

Це, власне, жлоби заср…, перепрошую, — засмітили всю нашу країну. Бо в жлобі живе нездоланна рефлексія — не напружуватися заради чогось далекого, незрозумілого, що не помацаєш і не попробуєш на зуб. Він просто не може уявити, що таке екологія. Він вивалить машину сміття у лісопосадці, не донесе пакет з домашніми відходами до контейнера і дивуватиметься, що в місті нічим дихати, ширяться інфекційні захворювання, а вода стала всуціль не питною. Обіг води (речовин) у природі, за межами квартири жлоба, — це щось не доведене, не реальне, а значить, не має до нього жодного відношення.

Добровільна участь у якійсь організації, свідома самодисципліна — це не для жлоба. Природно, він теж хотів би зручно й затишно жити, але якось вихитрившись, придурившись, щоб не витрачати на це ні своїх сил, ні грошей. Хай інші, а я — «лівим краєм за сараєм».

Зазвичай жлоб — боягузливий. І це витікає з його природи: навіщо ради чогось ризикувати, коли багато він не потребує — досить, щоб було, як у інших. А щодо ідей, поглядів, особистої думки, то цього він не може навіть уявити — мало зрозуміла, практично невідома матерія.

Крутий історичний поворот, тобто «воцарение» так званої демократії, надало жлобам несподіваної соціально-політичної ваги. Вони раптом стали вибирати владу. Майже по-справжньому. Голоси жлобів стали лічити і зараховувати. Хоча, в принципі, якщо голосуванням вважати прояв певної політичної позиції, реалізацію власного переконання, то отут якраз і криється нонсенс. Бо у жлобів немає теоретичних переконань і політичних позицій. У них є тільки примітивний матеріальний інтерес і згадувана вже любов до «шари». Завдяки демократичним виборам вони можуть привести до влади кого завгодно, хто здатний хоча б ненадовго погамувати їхню спрагу «шари», дармівщини. Тобто жлоби запрограмовані на легалізацію влади багатіїв, людей, у яких є гроші. І від цього нікуди не дінешся. Така демократична процедура.

Виходячи з наших українських обставин і дещо уточнивши політичний термін «демократія», гадаю, що нинішню форму управління суспільством варто називати

«жлобократією». За назвою тієї суспільної сили, яка практично визначає якість правлячої верхівки.

Цього терміна не варто соромитися. Хоча б з огляду на те, що всі форми правління — перехідні. І ця минеться. На тлі зоряного неба.

Якщо комусь здалося, що я захотів очорнити декого з громадян, то дарма. У жлобів є й позитивні якості. Приміром, із них виходять гарні холуї. У цій соціальній ролі жлобу майже не треба думати, всю відповідальність за нього несе хазяїн (начальник, директор тощо), в разі якоїсь прикрості йому є кого лаяти. І в цьому, мабуть, полягає для жлоба найбільший життєвий комфорт.

Павло СТОРОЖЕНКО, м. Полтава