•  

Ars longa, vita brevis?

5940
Ars longa, vita brevis?

Днями знову, вже вкотре, автор відчув себе у вельми дошкульному стані когнітивного дисонансу. Болісне відчуття стресу від поминальних панегіриків осиротілого російського бомонду з приводу непоправної втрати вдалося сяк-так загнітити, бо підленьку лизоблю(я)дську сутність придворного блазня не зміг приховати навіть авторитетний ліберал-«еховець» Віктор Шендерович. За всієї поваги до останнього виправдати відверте україножерство покійного Олега Павловича Табакова шляхетною метою зберегти власну «Табакерку» йому не вдалося. Певно, не один же автор побачив – кривить Шендерович своєю демократичною душею, розводячи по різні боки фанатизм театрального патриція і расистську зневагу імперського метра до «вбогого провінційного хохляцтва».

«Я жалею их, понимаете? Они в каком-то смысле убогие. А сейчас я совсем такую сакраментальную мысль вам скажу. Беда же настоящая заключается в том, что во все времена их лучшие представители интеллекта, литературы – они по сравнению с русскими были где-то на второй или третьей позиции», - це наш улюбленець Кіт Матроскін про нас з вами, земляки, «в каком-то смысле убогих».

Жалівся, було, покійний, що виривають недоброзичливці фрази з контексту, він, мовляв, інше мав на увазі. Повернись, читачу, до попереднього абзацу і спробуй щось вирвати. З контексту.

Атож, йдеться про сумну, у підсумку, подію на культурному терені хворого на всю голову (там – не когнітивний дисонанс, там – невиліковне) північно-східного сусіди – почив у бозі адепт російського театру Олег Павлович Табаков. Його геніальне лицедійство було щиро, з усім совковим пієтетом сприйняте автором цих рядків ще далекого 1987 року, коли командированому до ще столиці провінціалу пощастило на МХАТівській сцені побачити табаковського Соріна у чеховській «Чайці». Схопившись з приставного стільця, самозабутньо, в унісон з екзальтованою залою ледве не повідбивав долоні на честь майстра перевтілення… У ті перебудовні часи все ще обтяжена совіцькими рудиментами свідомість, звісно, не могла вийти до філософських узагальнень: професійне лицедійство нестійку особистість обов’язково зницить до уособлення негативних рис сценічних героїв. Бракує авторові чеснот і знань театрального критика для повноцінного аналізу, але чимось таки містичним відгонить від оцієї шереги ролей Олега Павловича: єзуїт Шелленберг, владарюючий цинік Людовик ХІІІ, гіпертрофований сором’язливець Анхель, боязкий і улесливий Катеринин коханець Володя укупі зі злісною міс Ендрю…

Нехай вже. Свічки почилий українофоб Табаков у нас не випросить. Інше зачіпає. Ятрить розхристану українську душу якась неусвідомлена власна провина, бо ніяк не вдається переконати близьких, ба, навіть рідних тобі людей, в тому, що акторська геніальність Табакова, як і висока майстерність мушкетера Боярського, бригадира Безрукова і мента Порєченкова ніколи не компенсує агресивний вищир їхніх дрібненьких і підлих душок.

Як, зрештою, не зможемо нікого примусити визнати ще очевидніше: височезна культура Пушкіна, Толстого, Булгакова, Окуджави і Висоцького - інша культура. Свідомо йдемо під град каменюк, аплодуючи і вклоняючись тій взірцевій культурі, але вона чужа. І не лише на фонетичному рівні.

Вадим Демиденко

Коментарі