•  

Демократичний тріумф Вірменії

220
Демократичний тріумф Вірменії

Коли авторитарні рухи зазнають поразки

Щоразу, коли вуличні протести стають загрозливими для лідера колишньої радянської республіки, Володимир Путін вбачає у цьому прихований вплив Заходу. Проте, коли мова йде про несподівану відставку прем’єр-міністра Вірменії Сержа Саргсяна після 11 днів мирного протесту, таке припущення було б хибним. Те, що відбулося у понеділок у столиці Вірменії Єревані, стало справжнім волевиявленням народу. Саргсян, який понад 20 років обіймав вищі посади уряду, з яких останні 10 був президентом, втратив зв’язок з громадськістю. Вірмени втомилися від порожніх обіцянок, ендемічної корупції та усе більш зростаючого розриву між багатими та бідними.

Початок падіння Саргсяна розпочався у 2015 році, коли він ініціював конституційну реформу, яка передбачала перехід до парламентської форми правління. 16 квітня 2018 року він був призначений правлячою партією на посаду прем’єр-міністра. У Єревані люди вийшли на вулиці на знак протесту. Однак попри масові протестні збурення 17 квітня він офіційно обійняв посаду. На момент, коли поліцейські почали затримувати протестувальників, за деякими оцінками кількість людей досягла 100 тис. осіб.

Небагато пострадянських лідерів здалися без бою, тому рішення Саргсяна зробити це, гідне поваги. Ситуація залишалася напруженою до кінця, проте у кінцевому підсумку він утримався від застосування сили, як зробив це його попередник Роберт Кочарян, який наказав військам розстрілювати протестувальників після виборів 2008 року, що призвело до загибелі 10 людей. Натомість Саргсян послідував прикладу колишнього президента Грузії Едуарда Шеварднадзе: зіткнувшись з масовими акціями протесту, він відступив.

Вірменія показала світові, що народ все ще має перевагу. Тим не менше, тепер перед країною постануть такі проблеми як слабка економіка, ендемічна корупція та напружені відносини з усіма сусідами, що означає, що збереження цього блискучого моменту для демократії вимагає величезних зусиль як з боку людей всередині країни, так і з боку міжнародного співтовариства.

Проте є дещо, що свідчить на користь Вірменії, перед якою постає нове майбутнє, – це напрочуд надійне громадянське суспільство. Країна є унікальною на теренах колишнього радянського простору, оскільки вона не є повністю авторитарною і не є повністю демократичною, а являє собою певний гібрид. На відміну від деяких своїх сусідів, соціально-медійний простір Вірменії залишається вільним. Незважаючи на те, що правляча партія та еліта міцно тримають владу у своїх руках, громадські організації можуть без перешкод критикувати їх, а підростаюче покоління вірменської молоді вимагає більшого від її політичного класу.

Вірменський уряд, як видається, не зміг впоратися з усіма викликами, що стояли перед країною. Під тиском Росії у 2013 році він відмовився від підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, що посприяло б більш тісним торговим та політичним відносинам з блоком. Країна не мала іншого вибору як приєднатися до Путінської альтернативи Євросоюзу, Євразійського економічного союзу, що призвело до того, що вона зіткнулася з багатьма економічними проблемами. Беручи до уваги те, що багато вірмен тягнулися до Європи, а також усе більш зростаючі торговельні зв’язки його країни з ЄС, у 2017 році Саргсян провів переговори щодо альтернативної угоди з Брюсселем, яка б замінила Угоду про асоціацію, яку він не підписав чотири роки раніше. Балансування між Сходом і Заходом було складним.

Зростаючий націоналізм також став усе більшою проблемою для уряду, який пов’язав економічний добробут та безпеку країни з Росією. Також протягом майже 30 років Вірменія перебуває у стані війни з сусіднім Азербайджаном через Нагірний Карабах. Під час короткого протистояння з Азербайджаном у 2016 році Вірменія втратила невелику частину окупованої азербайджанської території, якою вона керувала майже чверть століття. Частково причиною поразки була корупція у армії, а частково продажі російської зброї Азербайджану. Хто б не став наступником Саргсяна, повинен довести свою майстерність у вирішення цього питання.

Неспокій у Вірменії, здається, торкнувся й популізму, який набирає по всьому світу усе більших обертів. Широкі верства вірменського населення втомилися від встановлених політиків – як правлячих, так і опозиційних – та почали шукати альтернативу їм. Протести, які призвели до падіння правління Саргсяна, очолив Нікол Пашинян, 43-річний колишній журналіст та засновник опозиційної «Громадянський договір». Відкидаючи поради інших опозиційних партій, він закликав до невеликих демонстрацій проти призначення Саргсяна прем’єр-міністром, які дуже швидко набрали обертів та перетворилися на масові протести. Зараз Пашинян веде переговори з виконуючим обов’язки прем’єр-міністра Вірменії щодо можливого проведення нових парламентських виборів.

Прихильники демократії в усьому світі повинні радіти змінам у Вірменії. Проте економічні проблеми та питання безпеки перешкоджають прийняттю швидких рішень. Економіка країни переживає не найкращі часи, а безробіття перебуває на незмінно високому рівні. Росія залишається складним партнером, який прагне втручатися у справи сусідів, щоб посилити свій вплив у регіоні та протистояти Заходу.

Ситуація, м’яко кажучи, залишається досить нестабільною. Після того, як мине ейфорія, дуже багато факторів впливатиме на те, щоб Вірменія продовжила рух цим обраним шляхом.

Пол Стронський,

The Atlantic

Коментарі