•  

Двох Олександровичів здружила одна біда

1980
Двох Олександровичів здружила одна біда

Вони познайомилися випадково. Того вечора заступник голови ради ветеранів Ленінського району Олександр Олександрович Дворський, який мешкає в селищі Лісок, випадково опинився на вокзалі Полтава-Південна. «Дружина послала в магазин по сметану, а тут бачу на площі двох розгублених людей із валізами, – розповідає ветеран. – Запитав, чим можу допомогти? Виявилося, що біженці з Антрацита, у Полтаві вперше і навіть не знають, як і куди їм їхати далі. Ну, кажу, спершу ви поїдете до мене, а там розберемося…».

Й ось відтоді, уже більше двох місяців, Юрій Олександрович Кудрявцев із дружиною живуть у сім'ї Дворських. За цей час встигли не просто близько познайомитися й потоваришувати, але, можна сказати, і породичалися. Адже горе і радість ділять відтоді навпіл. На жаль, радіти останнім часом особливо нічому, а от біль у них тепер справді один – події на Донбасі, які погнали і цю сім'ю з рідного краю, залишили без даху над головою.

Глава сім'ї все життя трудився на шахті, нині пенсіонер, інвалід праці.

– Навіть у кошмарному сні не міг уявити, що колись доведеться залишати рідне місто. Антрацит одним із перших захопили бойовики, – розповідає Юрій Кудрявцев. – Ми одразу зрозуміли, що це за люди, бо наше місто фактично захопили козаки з Ростовської області. У буквальному сенсі заслані донські козачки! Ми завжди були за єдність України, тому така «влада» для нас із першого дня стала чужою, дітей змушені були відправити ще раніше на Київ, а самі ще трималися, адже не так просто було покинути рідне місто, квартиру… Усе сподівалися, що якось воно наладиться. Але час ішов, окупанти все нахабніли, почалося відверте насилля над людьми, грабунки… Наприклад, озброєні люди почали «віджимати» навіть автомобілі: зупиняють посеред дороги і «конфісковують» – ставлять на так званий штрафмайданчик, а якщо хочеш забрати назад – викупляй! За певну суму в залежності від марки автомобіля. Ось такі там порядки!

– А як же референдум?

–Насправді це була фікція. Ми участі в ньому не брали, але були люди, які піддалися цій пропаганді, схожій на «масовий здвиг по фазі». Народ здебільшого був зазомбований міфом, що «Донбас усіх годує», от і думали, що й надалі буде так: держава, як і раніше, дотуватиме видобування вугілля, зате всі податки залишатимуться на місці. Ясно, що це дурниця, але люди піддалися… Потім більшість розчарувалася у «новій владі», але було вже пізно. От і нам довелося пакувати валізи, бо залишатися в такому місті з кожним днем було все небезпечніше. Це справжня окупація! Там залишилися лише ті, кому або їхати просто нікуди, або не можуть із тих чи інших причин… Слава Богу, нам вдалося вирватися звідти, хоч це окрема тема. У Харкові біженців багато, Київ нам, пенсіонерам, був явно не по кишені, бо у нас із собою було усього півтори тисячі гривень, тож вибрали Полтаву… Як виявилося, не помилилися! Тут ми й справді зрозуміли, що таке Україна, що таке український народ! Прекрасних людей зустрічали буквально на кожному кроці, починаючи і сім'ї Дворських… Навіть чиновники у вас не такі, як наші. Сан Санич буквально за руку повів нас із дружиною наступного дня «по інстанціях», без будь-яких заминок оформили всі необхідні документи в Пенсійному фонді, в управлінні соцзахисту Ленінського райвиконкому, оформили картки в банку. І скрізь нас зустрічали з розумінням, зі співчуттям. Окрема подяка Клавдії Петрівні Олефіренко, яка найбільше нам допомагала. А я ж навчений був життям і довгими роками роботи ні в кого нічого не просити, а тут довелося писати заяву на допомогу… Так було соромно, аж сльози душили…

– Правду кажуть: чужого горя не буває, – каже Олександр Олександрович. – Я сам у житті багато чого пройшов: свого часу під час відомих подій служив у Чехословаччині, маю статус учасника бойових дій, брав участь і в ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Тож добре знаю, що таке горе, розруха… Син і донька наші живуть окремо, у нас свій будинок, зайва тарілка супу, як кажуть, теж завжди знайдеться, тож із дружиною ми навіть ні секунди не задумувалися, залишаючи цих людей у себе. Тепер і справді як рідні, ми з Юрієм Олександровичем завжди разом, як брати, а жінки теж стали добрими подругами, разом хазяйнують, допомагають одна одній. Отак і живемо!

Згадуючи рідне місто, своє колишнє життя, Юрій Олександрович і нині не приховує сліз:

– Важко говорити про це, але навіть не знаю, чи повернемося ми колись назад. Можливо, і справді дороги туди вже не буде… А у Полтаві мені подобається, ми не проти б тут і залишитися. Ще раз повторюсь: люди у вас прекрасні, і хотів би поклонитися усім за ту щирість і допомогу, яку ми тут відчули. Миру всім, добра і злагоди!

Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ

Коментарі