•  

Історія автора пам'ятника Шевченку у Полтаві

1650
Історія автора пам'ятника Шевченку у Полтаві

Призначений злетіти вище: Івана Кавалерідзе позбавили головного покликання митця.
Проблема світогляду Івана Кавалерідзе крилась у замкненому колі відносин між творчою особистістю й тоталітарною системою.

Іван Кавалерідзе мав довге й напрочуд плідне життя. За 70 років активної творчості він став автором близько 20 пам’ятників, сотні станкових робіт, зняв 10 кінофільмів, поставив 10 театральних п’єс, написав книжку спогадів, до того ж залишилися ще й десятки нереалізованих проектів.



Та митець був, очевидно, запрограмований природою на більше. Якби він, подібно до свого співучня й товариша Олександра Архипенка, переважну частину літ прожив за кордоном, то сягнув би, можливо, й вищих художніх злетів. Проблема його світогляду крилась у замкненому колі відносин між творчою особистістю й тоталітарною системою.

ВІД СКУЛЬПТУРИ ДО КІНО

На час приходу більшовиків до влади у 1917-му Кавалерідзе вже встиг закінчити художнє училище в Києві, провчитися рік в Академії мистецтв у Петербурзі та півроку у приватній майстерні Наума Аронсона в Парижі – здобути скорочену, але все-таки європейську освіту. Ще перед Першою світовою війною його творчі задуми здобули високе визнання: 17 вересня 1911 року на Михайлівській площі в Києві було відкрито споруджену за проектом скульптора чотирифігурну композицію пам’ятника княгині Ользі, святому апостолу Андрієві Первозванному та рівноапостольним Кирилові й Мефодію. Потім була ще робота художника-гримера і скульптора на московській кінофабриці «Тіман і Рєйнґардт» (1911–1915) із Яковом Протазановим та Владіміром Ґардіним.

Періоди революції та НЕПу були особливо плідними у творчій біографії Кавалерідзе. За часів гетьманату Павла Скоропадського, 1918 року, в місті Ромнах на теперішній Сумщині за його проектом звели пам’ятник Великому Кобзареві. В радянських умовах митець намагався поєднати у своїй творчості національні мотиви з відвертою більшовицькою пропагандою. У 1920-х постали монументи мандрівному філософу Григорієві Сковороді в Лохвиці, більшовицькому лідерові Артему в Бахмуті й Слов’яногірську (ці два масштабно-помпезні пам’ятники, створені в конструктивістському стилі, контрастували з іншими витворами скульптора), Тарасові Шевченку в Полтаві й Сумах. Після цього настала перерва у реалізації скульптурних задумів Кавалерідзе, й митець переключився на кіно, вибухнувши фільмами «Злива» (1928, не зберігся), «Перекоп» (1930), «Штурмові ночі» (1931), «Коліївщина» (1933).

Усі пов’язані з творчістю справи, здавалося, йшли гладко. Аж ось побачила світ недоречна з погляду партії стрічка «Прометей» (1935). Вона зазнала несправедливої нищівної критики в редакційній статті газети «Правда» «Груба схема замість історичної правди», написаній за прямою вказівкою Іосіфа Сталіна. «Вождь усіх народів» із цього приводу цинічно заявив: «Нічого, цей міцний грузин критику витримає, ми ще побачимо його нові фільми, а допомогти йому потрібно». Статтю партійного органу чотири дні обговорювали в колі творчих працівників Київської кіностудії (нині імені Довженка). Це був початок кампанії боротьби з «антиісторизмом» робіт Івана Кавалерідзе. Йому заборонили працювати з молоддю й знімати фільми на теми минувшини, а саме вони були головним покликанням українського митця.

Час дав інші оцінки цьому екранному творові Кавалерідзе та його роботі в кінематографі загалом. 2002 року на стіні знімального павільйону Кіностудії імені Олександра Довженка було встановлено меморіальну дошку з написом: «Основоположник українського історичного кіно Іван Кавалерідзе працював тут у 1934–1941 та 1957–1961 рр.» (скульптор Ростислав Синько). А кінознавець Оксана Мусієнко у книжці «Українське кіно: тексти й контекст» (2009) зазначає: «Так було владою обрубано одну з найплодючіших гілок українського національного кінематографа. Повернення «Прометея» в контекст українського кіно 1930-х років рішуче змінює мистецький пейзаж не тільки кінематографа того періоду, а й вітчизняного кіно в цілому».

Відлучений від історичного екрана, Кавалерідзе створив перші українські кіноопери: «Наталка Полтавка» (1936) та «Запорожець за Дунаєм» (1937).

Напередодні Другої світової війни під тиском сталінського режиму мало не з викрученими руками, під пильним оком НКВС Кавалерідзе ставить недолугу «оборонну» агітку «Стожари» з вельми малореальним сюжетом про українського тракториста Андрія, який вирішив замінити на Далекому Сході свого загиблого брата-прикордонника.

ЦЬКОВАНИЙ МИТЕЦЬ


Ймовірне повернення до улюбленої історичної теми могло відбутися 1941-го, коли Кавалерідзе з робочою групою вирушив у Карпати на зйомки фільму «Олекса Довбуш». Однак розпочалася війна, і дістатися назад до окупованого німцями Києва Іванові Петровичу вдалося лише восени. У роки окупації Кавалерідзе відмовився від співпраці з нацистами (хоча керував відділом культури Київської міської управи. – Ред.), допомагав виживати представникам місцевої інтелігенції, зокрема врятував кінооператора Володимира Войтенка, який пізніше, 1979 року, відзняв фільм Леоніда Бикова «В бій ідуть лише старі».

За німців з Іваном Кавалерідзе сталася досить цікава історія: одного разу до його помешкання завітав чоловік в есесівській уніформі й запропонував створити бюст Гітлера. Митець відповів йому, що ліпить лише з натури. Коли повернулася Червона армія, з’ясувалося, що то був перевдягнений радянський агент.

По закінченні війни влада не раз пригадувала художникові перебування під німецькою окупацією, а кіностудія виселила майстра зі службової квартири. Його прихистила театральна актриса Любов Гаккебуш у своєму помешканні на Великій Житомирській, 17.

Попри цькування, Іван Петрович і далі займався скульптурою. У кіно він повернувся лише через 20 років (після виходу своєї останньої стрічки. – Ред.), щоб створити фільми «Григорій Скороворода» (1959) та «Повія» (1961) із Олександром Гаєм та Людмилою Гурченко в головних ролях відповідно. Стрічки схвально зустріли глядачі та преса, однак це вже не був той художник-новатор із скульптурно виразним баченням.

Після Сталіна до влади в СРСР прийшов Хрущов. Виступаючи перед письменниками та художниками 1962 року, він сказав: «Був такий скульптор Кавалерідзе, автор жахливих творів. Я маю на увазі його пам’ятник Артему в Бахмуті». Перший секретар ЦК КПРС висловився про живого скульптора як про мертвого та ще й дав «вичерпну» характеристику його доробку.

Кавалерідзе, який не любив виходити на трибуну й публічно сперечатися, до того ж із першою особою в державі, і далі тихо займався творчою роботою. Натомість кінознавець Нонна Капельгородська, яка була Іванові Петровичу мов донька, запропонувала надіслати телеграму до Москви, аби повідомити: «Живий, здоровий, працюю». По відповідь довелося митцю чимчикувати до Міністерства культури УРСР. Якийсь третьорозрядний чиновник пояснював: «Трапилася помилка, Микиту Сергійовича неправильно поінформували».

До кінця життя Кавалерідзе працював як скульптор, писав п’єси. У повоєнний період за його проектами було встановлено пам’ятники Богданові Хмельницькому в Чернігові (1956, спільно з Галиною Петрашевич), Петрові Запорожцю в Білій Церкві (1971), Григорію Сковороді в Києві (1977). Водночас його театральні п’єси «Перекоп», «Вотанів меч», «Перша борозна», «Григорій і Параскева» ставили в театрах Сум, Харкова, Тернополя, бо після війни існувала негласна заборона на театральну творчість Івана Кавалерідзе в Києві.

БІОГРАФІЧНА НОТА

Іван Кавалерідзе народився 1887 року в сім’ї українки та нащадка грузинського князівського роду. У 1907–1909-му навчався в Київському художньому училищі, 1909–1910-го – в Петербурзькій академії мистецтв. У 1910–1911-му вдосконалював художню майстерність у приватній студії Наума Аронсона (Париж). У 1915–1917 роках мобілізований до російської царської армії. 1918–1928-го працював у відділі народної освіти в Ромнах. У 1928–1933-му – режисер Одеської кінофабрики, в 1934–1941-му – Київської кіностудії «Українфільм». У 1957–1962-му – режисер Кіностудії імені Олександра Довженка. Помер у Києві 3 грудня 1978 року.

Коментарі