Коли треба сміятися на кутні?
Опоненти можуть звинуватити нас, мовляв, не у свою справу шиємося. Заперечимо: блог (буквально - сторінка інтернет-щоденника) якраз і передбачає можливість для схильних до авантюри сміливців виставляти свою думку на белебень, який звідусіль прострілюється чужими думками. Блогер не претендує на лаври аналітика, політолога і провидця, максимум, на що він розраховує, так це – бути кимось почутим. І якщо висловлена ним заувага заторкне бодай один фібр у душі отого окремішнього когось, блогера буде важко відрізнити від нової копійки. Сором'язливо опускаємо очі долу, розраховуючи, менше з тим, на «лайки».
Тому нехай наступне узагальнення залишається суб'єктивною думкою, якою воно і є насправді.
З низки подій на арт-подіумі, які надають хоч би якогось сенсу серіальному одноманіттю існування екзальтованих фанаток з котиками на грудях, не випадає нагорода метра сатири перебудовного періоду, народного артиста України і РФ, потомственного одесита і московського емігранта, 84-річного Михайла Жванецького російським орденом «За заслуги перед Вітчизною» III ступеня. Ба, навіть більше – жест недопалка всея Русі і його принизливо угодницьке прийняття письменником-одеситом, чия іскрометна творчість розібрана на рядки і стала афористичною енциклопедією совкової і постсовкової дійсності, лише посилили негарне враження від скандалу з МАРУВ.
Виправдовуючи свій лизобл(…)дський вчинок, метр піднявся навшпиньки і став трохи вищим за пам'ятник Дюку: «Я все життя пишу тільки про Одесу. Це мої розповіді по цілому світу. Одеса ‒ це перлина України. І все, що мені властиво: мова, гумор, характер, афоризми, всі мої крики, зойки, все, що я створюю і видаю, ‒ з життя Одеси. (...) І ще раз: мені дали орден за мої розповіді про Одесу, і я його прийняв. Як мій тато-лікар прийняв в Одесі орден Трудового Червоного Прапора. Одеса ‒ моя маленька країна» ©.
На жаль, у серці полум'яного одесита місця для України не знайшлося. Можливо, не було? Приймати з монаршої руки сволоти, яка вбиває українських хлопців, навіть значок «за спасіння на водах» було б громадянським викликом і демонстрацією колабораціонізму.
Тепер до узагальнень. Богема рамп і лаштунків ніколи не була взірцевим середовищем. Її проміскуїтет запльований не лише цнотливими мормонами, а й у нас – людей, котрі з розумінням ставляться до легалізації проституції, викликає огиду. Походеньки ліжками підневільних актрис генія кінорежисури Романа Полянського (більше відомого як Поланскі), шлюбна епопея голлівудського секс-символа Бреда Пітта, як і маніакальна методичність Волочкової у просіданні на «шпагат», нас не обходять. Наші приземлені орієнтири для героїв світу замежево прекрасних почуттів і високої естетичної напруги певно ж є анахронізмом.
Та чужі герої нехай би й показилися. Але коли зраджують ті, «життя робили з кого»… Гидко, коли вигодуваний вітчизняним хлібом і салом арт-шмаркач чи шмаркачка заради бабла веселить народ, який твою країну вважає найзлішим ворогом. Шкодуємо слабувату на голову поп-зірку з її наївною впевненістю у тому, що, поперемінно крутячи задом і передом, вона виконує миротворчу місію. «Повії миру», шляк би їх трафив.
Та коли зраджують духовники, пастори, кумири… Ніби вишкребли з тебе щось лише тобі притаманне. Мед-пиво пив на життєвому бенкеті, аж гульк – хтось із-за спини у келих плюнув…
Вже й містичне щось ввижається у втручанні диявольських сил у долі Задорнова, «кроликів» Данильця з Моїсеєнком, Зеленського, відтепер – Жванецького.
Ще один кумир пішов із нашого життя, дай, боже, йому здоров'я і наснаги на подальше уславлення нашої Одеси.
Вадим Демиденко
