•  

«Кращі люди міста». Чому менеджери вирішили, що вони - влада?

1760
«Кращі люди міста». Чому менеджери вирішили, що вони - влада?

Текст: Женя Кулеба, координатор створення Скверу Небесної сотні, керівник ГО Місто-сад.


Це - не народ! Це гірше народу! Це кращі люди міста!

Х/ф. "Убити дракона". Марк Захаров. 1988 р.

24 роки Незалежності ми знали хто вони – «кращі люди міста». Це шановні панове, які вирішують долю столиці, її історичної спадщини, які будують, руйнуючи, які впевнені, що нічого не винні суспільству, тому що розплатилися з ним на виборах готівкою і гречкою (або «сахарком» й аптечкою - ОБ). Ми знали, що так завжди було і так буде, що це неможливо змінити. Ми змирилися.

Майдан подарував Києву «колективного Ланцелота» - активних городян, які вбили дракона в собі і почали кожен день втілювати свою мрію про красиве європейське місто щасливих людей.

Два роки тому я теж взялася за свого внутрішнього дракона, який змушував мовчати і смиренно сприймати волю кращих людей міста. Це не такий вже простий процес, завершити який мені допоміг вінницький студент. У Вінниці я недавно проводила воркшоп на тему взаємодії "влади" і "городян". Молодий хлопець терпляче слухав, потім перебив мене і запитав: «Про що ви можете нам розповісти, якщо не розумієте базисну річ - міський муніципалітет не може бути владою!». Мені стало соромно і я вдячна йому за це почуття. Так я зробила ще один крок до знищення внутрішнього дракона.

Кращі люди міста - це не влада. Єдина влада в країні на будь-якому рівні - це люди.

Народ у нас не ідеальний, але є дехто гірше його - це наділені додатковими повноваженнями менеджери населених пунктів і країни.

Зараз я часто зустрічаюся з менеджментом нашого міста в форматі комісій і робочих груп, формальних і неформальних зустрічей. І знаєте що? Вони, менеджери, постійно називають себе владою. Ніби переконують в цьому себе і оточення, легітимізуючи своє право на самовільні дії. Особливо яскраво це ілюструє остання скандальна ідея чиновників - в односторонньому порядку скасувати багаторічну київську традицію гуляти по пішохідному Хрещатику у вихідні дні. Звичайно, ми можемо і повинні сперечатися про суть рішення, про те, чи потрібен нам пішохідний Хрещатик. Питання в іншому: чому найняті менеджери перед прийняттям такого важливого рішення не дізналися думку міської влади - киян? Відповідь проста: тому що сильна звичка вирішувати питання в закритому кабінеті, як в старі добрі часи. Адже «піпл схаває».

Змушена розчарувати: якщо «піпл схаває», то не вирішення кращих людей міста, а їх самих. Вчора менеджери пішли ще далі - 18 лютий 2016 року Віталій Кличко публічно оголосив на Містобудівній раді, що він розглядає можливість будівництва паркінгу під Михайлівською площею. Просто взяв і оголосив. Як будівництво позначиться на хиткому ґрунті і фундаментах старовинних прилеглих будівель, як буде виглядати транспортна розв'язка, якою буде доля Скверу Небесної сотні - це нам знати поки необов'язково. Кращі люди вже все знають, не запитавши у киян. У цьому вони сильно помиляються, але запитати зараз хочу про інше: Я правильно розумію, що можлива парковка під Михайлівською площею - це подарунок менеджерів місту до річниці Революції гідності?



А хіба мова йде тільки про київських «менеджерів»? Хіба Полтава виняток із правил? 

Хто з чиновників тільки не обіцяв повернути місту відновлений Кадетський корпус? Обіцянки настільки довго не виконуються, що встигли покритися пліснявою і почали гнити. Як покрився пліснявою і загнив сам корпус, простоявши осінь і зиму (і буде стояти цілу весну) з дірявим, як решето, дахом. Або інший приклад, коли красивий менеджер будує, руйнуючи. Що значить для міста, для його ансамблю Круглої площі, створена напередодні виборів міського голови, зупинка «Цукрова»? Зруйнована частина паркану Кадетського корпусу. Сама історична пам’ятка перетворена в ангар для зберігання передвиборчих плакатів й інших відходів. 

Скажете, кощунство? Однак тисячі полтавських пенсіонерів чимшвидше бігли до пункту роздачі цукру, не помічаючи ні напівзруйнованого Кадетського корпусу, ні вщент зруйнованої будівлі Музичних класів Базилевич. До речі, на місці останньої представники міліції-поліції вже майже виклепали новий офісний центр зі скла й бетону. Більш ніж упевнені, вони навіть не чули про поняття «обличчя міста», «естетика», «культурна спадщина», «прекрасне».

До чого тут це? Ті, хто брав «сахарок», навряд розуміли, що безпосередньо причетні до нищення історичних пам’яток свого міста. Кидаючи чергову ложку цукру в чай лютневим вечором, вони не задумуються, що саме зараз відпала ще одна цеглинка чи шмат даху в будівлі Кадетського корпусу. Тому що передвиборчий цукор – то гроші на дах і вікна, що дозволили б пам’ятці вистояти ще один сезон.

До речі, полтавський Петровський Кадетський корпус - історична пам'ятка, що охороняється законом. Чи понесли відповідальність перед законом ті, хто його нищив, аби звести зупинку для підвезення цукрових рабів? Не понесли. Навіщо тоді закон, якщо його порушення нічим не карається? Чи закони в Україні поширюються тільки на певні групи осіб, а на чиновників, міських і обласних голів - ні? 

Відповідь на поставлені питання одна: не треба зациклюватися на менеджерах і шукати проблеми тільки в них. Вони лише особи, яким громада делегувала конкретні функції з управління містом, областю чи країною. Проблема полягає не в конкретних менеджерах, не в цих «кращих людях міста», а в сотнях тисяч менеджерів, у сотнях тисяч найкращих людей міста, які за Конституцією є носіями влади – у нас із вами. Якщо ніхто не візьме передвиборчий цукор й аптечку, вони перетворяться на не потрібне нікому лайно, а долю пам’ятки вже буде вирішувати не «Сахарок» чи «Аптечка», а відповідальна громада і свідомо обраний голова. 

Годі дорікати. Час думати й аналізувати. 

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. - стаття 5 Конституції України. 

Далі буде.

Коментарі