•  

Крик душі пенсіонерів. У відповідь - тиша

3520
Крик душі пенсіонерів. У відповідь - тиша

До нашої редакції звернулася літня жінка, яка мешкає в одній із п'ятиповерхівок по вул. Грушевського.

Валентина Олексіївна, так її звати, народилася в 1946 році. Майже усе життя вона пропрацювала в газеті «Село полтавське» і заслужено стала членом Національної спілки журналістів України. Довгі роки відстоювала права людей, тепер сама потребує допомоги. Вона має слабке здоров'я та отримує мінімальну пенсію, якої ледь вистачає на ліки. Її однокімнатна квартира на останньому поверсі давно потребує ремонту, точніше – дах над нею. Людина пережила зиму: сніг танув, заливаючи водою майже усю кімнату. А попереду – дощова осінь.

Не один раз хвора літня жінка простоювала у черзі, щоб написати заяву до ЖЕО, але там завжди відповідали фразою «чекайте черги на розгляд Вашого звернення». Так стільки ще чекати? Вона давно б «закрила очі» та на свої кошти відремонтувала усе. Але звідки візьмуться ті кошти? А ще ж потрібно заплатити за ТАКІ комунальні послуги.

Говорить, що остання спроба – кандидати на посаду мера Полтави. Журналістка зі стажем у ціле життя надіється, що хоча б у передвиборні часи її почують. Адже на першому місці – захист і підтримка простих людей, як стверджує кожен кандидат у мери. На її думку, Мамай та Каплін найчастіше наголошували на готовності допомогти кожному полтавцю. Тільки вона сумнівається, що хтось почує, адже обіцянки більшості політиків, як відомо, часто так і залишаються лише обіцянками.

«Я спочатку ще раз планувала написати до Мамая, але вирішила – немає смислу: він – не політик, він – прекрасний актор. І, скоріше знову буде підтримувати підвищення цін на комунальні послуги, ніж насправді допоможе. У минулому уже відправляла йому листи, але вони так і загубилися серед великої кількості такої самої «макулатури» в міській раді. Дуже прикро, бо Олександра Федоровича я знаю усе його життя. Він навчався в одній школі з моєю донько. І старший лише на рік від неї. Був ще тим хуліганом. Думаю написати Капліну, але й тут мало на що надіюсь», - розповідає жінка.

Що робити? Куди ще звернутися, якщо навіть міський голова Полтави не поспішає на допомогу?

«Таких, як я, багато, розумію… На старих ніхто не звертає уваги. Я – «маленька» людина. Хіба, полатавши дах мого будинку, його політичні рейтинги злетять до небес? Та ні, бо не буде камер та великої кількості журналістів і за добрий вчинок, можливо, ніхто так і не дізнається, але ж справа далеко не в цьому. Якщо він дійсно є борцем за простих людей, то моє звичайне «спасибі» повинно бути для нього цінним. Невже не можна бути не тільки політиком, а і звичайною людиною, яка здатна на співчуття?», – додала Валентина Олексіївна.

І це проблема не однієї людини. Це радше типізована, а не індивідуальна історія, яка показує ставлення уряду й чиновників на всіх рівнях до людей, за рахунок податків яких ті існують. 

Але що відповісти людині, яка все життя пропрацювала для свого народу, а тепер змушена просити допомоги сама. Хто їй відповість, чому все саме так? І хто, врешті-решт, допоможе. Допоки влада мовчатиме та свідомо знищуватиме націю, прирікаючи її на бідування, питань буде більше, ніж відповідей, а допомога з небес навряд прийде. 

Як і в 30-40 рр. минулого століття, за геноцид народу не відповість ніхто, винні в уряді - тим паче. 

Коментарі