•  

Меценати, які любили Україну до глибини душі й кишені

660
Меценати, які любили Україну до глибини душі й кишені

На байдужість держави до проблем культури нині не нарікають хіба ліниві. Але як розвивалася література, як виходили книжки, створювалися музеї та театри, коли держави не було і сподіватися на її бюджет не випадало?

Адже вся наша класика ХІХ століття, від знаменитої "Енеїди" Котляревського починаючи, виходила переважно за гроші меценатів та шанувальників.

Євген Чикаленко, дідич, громадський діяч, котрий усі свої великі статки витратив на підтримку політичних та культурних проектів, жартував, що Україну треба любити не лише до глибини душі, а ще й до глибини своєї кишені.

Друге, очевидно, важче, проте якби таких людей не було, ми би сьогодні попросту не мали класичного письменства та мистецької традиції.

Часто меценатам, котрі перш за все переймалися розвитком української словесності та, дещо по-старосвітському висловлюючись, славою й здобутками рідної вітчизни, ще й доводилося наражатися на зневагу самих творців.

Поети, як відомо, люди примхливі. От, скажімо, Іван Котляревський страшенно образився на конотопського поміщика Максима Парпуру, котрий всупереч бажанню автора надрукував своїм коштом "Енеїду" (вказавши, зрозуміло, ім'я письменника).

Розсердився аж так, що в наступному розділі навіть помістив свого мецената … серед найбільших грішників у пеклі.

Геєна огненна зображена у поемі дуже колоритно й смаковито, і разом із крутіями, перелюбниками, наклепниками, брехунами, грабіжниками тощо, тощо - "якусь особу мацапуру // там шкварили на шашлику". За те, що віддавав "чуже в печать". Однак таких невдячних авторів було все ж не надто багато.

Котляревський так розсердився на поміщика, який видав його "Енеїду", що помістив свого мецената у пекло

Коштом дідича Петра Мартоса з'явилося перше петербурзьке видання "Кобзаря" Тараса Шевченка.

А ще через 20 років, 1860-го, цукрозаводчик Платон Симиренко виділив на публікацію повнішого вже "Кобзаря" (це було останнє прижиттєве видання) 1100 рублів.

Із приватних колекцій української старовини постали й перші музеї. Не вижили би без грошових дотацій і театральні колективи.

Скажімо, Михайло Старицький продав маєток, аби утримувати створений тоді "театр корифеїв". А знаменита прима Марія Заньковецька відхилила пропозицію перейти в столичну петербурзьку трупу - попри непорівнянно вищі гонорари.

А вже від 1863 року, коли після польського національного повстання переляканий уряд видає сумнозвісний валуєвський циркуляр із забороною видань українською мовою, підтримка й поширення книжок та вистав стали протиправною діяльністю.

Проте указ царського міністра внутрішніх справ Петра Валуєва діяв якось не надто ефективно. І книжки виходили, й альманахи з'являлися, і спектаклі ставили.

Річ у тім, що київська Стара Громада, тодішній тіньовий уряд України (Володимира Науменка таки не зовсім жартома називали гетьманом), зуміла великою мірою знівелювати зусилля влади.

Зорганізували книговидавничу базу в Галичині, налагодили поширення цих закордонних видань на Наддніпрянщині.

А ще вдалися до найпевнішого в наскрізь корумпованій Російській імперії засобу: зібрали гроші й дали хабаря не кому-небудь, а таки ж столичному петербурзькому цензорові. І якийсь час той охоче закривав очі на появу незаконних "сепаратистських" книжок.

Громадівці купили газету "Киевский телеграф" і по змозі використали її для пропаганди своєї ідеології. Ще одною "злочинною" їхньою акцією стало створення Південно-Західного відділу російського географічного товариства.

З точки зору влади, там велася щонайнебезпечніша підривна діяльність - видавалися етнографічні та історичні матеріали. Проводилися наукові зібрання, україністика коли й не ставала окремою академічною дисципліною, то принаймні потрапляла в поле зору серйозних вчених.

Що ж, боротьба за владу між переможцями й переможеними - це завжди боротьба за пам'ть. Навіть зовсім уже безчільний узурпатор прагне легітимізувати свої завоювання й шляхетно виглядати в очах сусідів. Тож відділ географічного товариства невдовзі закрили, зваживши на доноси щирих патріотів.

Наступний указ, котрий іще жорсткіше забороняв уже раз заборонене, 1876 року, мусив підписати сам імператор. Реакція знову ж не забарилася.

Стара Громада відправляє до Швейцарії Михайла Драгоманова (йому на той час заборонили викладати в університеті Святого Володимира як політично неблагонадійному) і фінансує українську друкарню.

Журнал "Громада" став рупором української ідеї. У Женеві вийшов і Шевченків "Кобзар", і роман Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", і низка інших класичних творів.

Усе це великою мірою забезпечувалося фінансовою підтримкою Василя Симиренка. Масштаби його меценатської діяльності вражають.

Симиренко був одним із найуспішніших цукрових магнатів. Отримавши фах інженера-технолога в Парижі та вдосконаливши переробку цукру, став дуже заможною людиною. Першим налагодив виробництво пастили - доти вона вважалася делікатесом імпортним.

Симиренко утримує цілий ряд видань. Його коштом виходила знаменита "Киевская старина", він фінансував чи не всі помітніші проекти київської Старої Громади. За заповітом громадівському комітету було передано десять мільйонів рублів.

Причому Василь Федорович не давав грошей на політичну діяльність, вважав потрібнішими освіту й культурництво. Без цього ніяка революція, на його думку, не принесе користі. Такої точки зору притримувалася значна частина громадівців, її апологетом був насамперед Володимир Антонович.

Підтримувати треба було не лише публікацію книжок, але й самих письменників. Врешті, серйозне заняття мистецтвом не може бути таким собі хобі у вільний від роботи час.

Якби не подвижництво Євгена Чикаленка, не змогли би писати ні Михайло Коцюбинський, ні Володимир Винниченко.

Знаменита новела Коцюбинського "Інтермеццо" має навіть присвяту "кононівським полям". Це Чикаленкова Кононівка, де подовгу гостював письменник.

А вже в останні роки життя йому змогли призначити навіть почесну пенсію. Винниченком Євген Харлампійович опікувався ще й з огляду на земляцькі симпатії: вони обоє були з південних херсонських степів.

Більшовицька влада відібрала приватну власність, позбавила маєтків, будинків, цукроварень. Але інвестиції в культуру виявилися безпрограшними. Забезпечили добру і вдячну пам'ять нащадків.

Віра Агеєва

Літературознавець, критик, професор Києво-Могилянської Академії.

Коментарі