•  

«Мені байдуже, в якій країні жити українцем» - історії переселенців на Полтавщині

1100
«Мені байдуже, в якій країні жити українцем» - історії переселенців на Полтавщині

З часу, коли на Донбасі почалися воєнні дії, минуло понад два роки. За цей час звідти від війни втекли понад 1,7 мільйона громадян України, які отримали статус внутрішньо переміщених осіб. Це майже як населення Естонії й Чорногорії, разом узяте. Насправді їх більше, адже статистика не враховує тих, хто дав собі раду сам і не звертався за допомогою до державних органів.

Полтавщина посідає 9 місце серед областей України за кількістю переселенців, їх тут понад 31 тисяча осіб; переважна більшість (77%) непрацездатні – пенсіонери, діти, інваліди.

Безумовно, кількість новоприбулих (а це кожний 50-й житель) вплинули на соціально-економічну ситуацію в області. Сутужніше стало обласному бюджету, оскільки держава не надала на них ні освітню, ні медичну субвенцію.

Однак є й позитив, відзначають в обласній службі зайнятості. Переселенці мають вищий освітній і кваліфікаційний рівень, а тому складають гідну конкуренцію місцевим жителям, які шукають роботу.

А ще це «свіжа кров», як образно сказав заступник голови Полтавської ОДА Олег Пругло: «Пересленці не лише успішно адаптуються й інтегруються в місцеві громади, а й за короткий час завойовують авторитет, стаючи неформальними лідерами, депутатами місцевих рад, сільськими головами».

Переселенці стають нашими колегами, сусідами. А в народі ж недарма кажуть: «Не купуй хату, а купуй сусіда». Бо сусід може стати ріднішим за брата, а може бути й лихим...

У Землянківській сільській раді Глобинського району, яка налічує 1100 жителів, проживає 13 переселенців. Це і діти, й дорослі, й старики. Сьогодні ми розповімо про двох з них.

Історія перша: сільський голова Андрій Череп

22 липня 2014 року Андрій Володимирович Череп запам’ятає на всю решту життя. Тієї ночі вони з дружиною прокинулися від гуркоту; стіни будинку, що знаходився поруч з трасою Харків-Ростов, двигтіли. Дорогою з українсько-російського кордону (а їхній Антрацит на Луганщині за 30 кілометрів від нього) рухалися російські танки, «Гради», БТРи, інша бронетехніка. Колона була такою довжелезною, що без перерви йшла з 2-ї ночі до 7-ї години ранку.

Уранці він сказав дружині: «Все, їдемо!» Завантажили в легковика стільки домашнього краму, скільки вмістилося, попросили сусідів наглядати за будинком і поїхали на Глобинщину, до батьків Андрія. Двох дітей вони відправили на Полтавщину раніше.

- Ми з дружиною Надею, - розповідає А.Череп, - обоє з Глобинського району, тут одружилися й жили. А мама Наді жила в Антрациті. І коли вона у 2005 році серйозно захворіла, то Надя наполягла, щоб ми переїхали в Антрацит її доглядати. Особливо перший рік в Антрациті був для мене важким: це була справжня ностальгія за Полтавщиною…

Андрій Володимирович на Луганщині працював на державній службі. Він принципово розмовляв винятково українською мовою і за 9 років його проживання там його тільки один раз попросили говорити російською. А от системне зросійщення відчував на кожному кроці. Доньки навчалися в ліцеї, де 22 класи з 33-х були російськомовними. Весь час у школі проводилися свята на кшталт «Русская зима», «Русский медвежонок», 1 вересня учням дарували щоденники з російським триколором і діти питали: «Тату, брати чи не брати?»

Коли навесні 2014 року в Антрациті, невеличкому 30-тисячному містечку, що складається з шахтарських селищ, почалися проросійські мітинги, всі помітили, що найактивнішими, заводилами є немісцеві люди. Вони виголошували палкі промови проти української влади, роздавали агітаційну антиукраїнську літературу, вивішували прапори ЛНР, підбурювали йти закривати шахти й захоплювати органи влади. Мітинги були проплачені, гроші роздавалися відкрито, щоправда, тоді ще гривні. Українські патріоти обурювалися й чекали відповідних рішучих дій силових структур – СБУ, міліції, але з їхнього боку була якась мишача метушня й навіть потурання.

- Після того, як Гіркін захопив Слов’янськ, я щодня їхав на роботу через центр і дивився: чи ще висить синьо-жовтий прапор на міськраді, чи ні, - каже Андрій Володимирович.

2 травня 2014 року у місто зайшли російські козаки, розігнали міськраду й райраду. Останню обнесли колючим дротом і зробили там свій штаб. Звапровадили комендантську годину, з’явилися якісь маргінали, що назвали себе комбатами ополченців, почали «віджимати» бізнес, нерухомість, автомобілі. Під гусениці й колеса українських військових кидалися місцеві адепти «русского мира», перешкоджаючи їм проїхати до кордону.

Восени 2015 року 40-річний Андрій Череп виграв вибори землянківського сільського голови з-поміж 5-ти кандидатів. Чим підкупив майже 900 виборців?

- Можливо, простотою й щирістю, - припускає Андрій Володимирович, - бо не обіцяв «золотих гір». Обіцяв працювати по совісті, дослухатися до людей. А люди мене добре знають з дитинства. Навіть коли я 9 років жив на Луганщині, то кілька разів на рік все одно приїздив у рідне село до батьків. Тобто, я і наш, і переселенець одночасно.

Історія друга: фельдшер Юрій Рябов

У мові 36-річного Юрія Рябова, фельдшера Землянківського ФАПу, лише зрідка проскакують російські або суржикові слова, його українська цілком пристойна. Хоча, каже, живучи все життя в Донбасі, говорив тільки російською. Бо українською зовсім ні з ким було розмовляти. Але брав у бібліотеці українські книжки, дивився й слухав українське телебачення й радіо. За все своє життя до переїзду на Полтавщину ніколи не був західніше Харкова.

Закінчив Лисичанське медичне училище, де навчалося число студентів із Західної України, тому байки про «кривавих бандерівців» його смішили. Працював фельдшером на «швидкій допомозі» в Попасній на Луганщині. Коли в колективі нерідко виникали суперечки на тему: «А що тобі дала ця Україна за 23 роки незалежності?», ставив колег на місце запитанням: «А що ти зробив для України?» і обурювався: як можна так казати, коли їси українське сало, п’єш українську горілку і отримуєш зарплату від України?

Із сусідами, особливо шахтарями, теж «зрізався», коли ті казали, що «Донбас годує всю Україну», цифрами доводячи, що та пропаганда, яка роками лилася з місцевих телеканалів і газет, є неправдою.

Під час виборів Президента у травні 2014 року Юрій Сергійович очолював дільничну виборчу комісію. Сепаратисти вивезли його за місто, дуже побили й стріляли біля вуха. Пообіцяли застрелити, якщо не відмовиться бути головою виборчкому.

Після цього випадку кілька разів разом з 6-річним сином він потрапляв під обстріли, тож вирішили сім’єю виїхати в Артемівськ, на підконтрольну Україні територію. Там теж працював на «швидкій допомозі». Нажите майно з Попасної в Артемівськ (а це 46 км) вивозив велосипедом полями. Спочатку дуже втомлювався. Потім звик. Але зарплати 4,5 тисячі вистачало на кілька днів. Особливо багато йшло на продукти.

На сімейні раді дружина Віта підтримала пропозицію чоловіка – переїхати в сільську місцевість. Юрій хотів саме на Полтавщину, яка видавалася йому найпитомішою й романтичною Україною, мабуть, під впливом гоголівських «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». Незабаром знайшов дві вакансії - фельдшера й медсестри в селі Землянки, де півроку селяни взагалі були без медичної допомоги, бо медичка вийшла на пенсію.

Приїхали вони в Землянки у травні 2015 року з трьома валізами й мікрохвильовою. Жили у найменшій кімнатці ФАПу. Юрій і Віта не чекали, що місцеві жителі так тепло їх зустрінуть. Люди принесли матраци, подушки, постільне, ложки, виделки, кухлі, тарілки, провізію і навіть насіння та інший посадковий матеріал.

- А вже яйця нам несли і по три десятки, і по відру, - пригадує Юрій Рябов. – За місяць ми з’їли… 300 яєць. Дружина Віта їх і смажила, й варила, і запіканки пекла, що вже від одного запаху її нудило. А я не міг наїстися! Бо хіба можна зрівняти домашнє й магазинне яйце, домашню курку й «синю птицю» з супермаркету?!

Удруге Юрій пережив шок, коли через кілька місяців роботи його запросили на сесію Землянківської сільради й повідомили, що оскільки мешканці дуже позитивно відгукуються про його професійні й особистісні якості, то сільрада «дарує» йому 50000 гривень на придбання житла. Таким чином орган місцевого самоврядування вирішив «закріпити» фельдшера на селі, де дуже важко з кадрами.

- Вихований, скромний, чуйний, високо кваліфікований медик, - так характеризує Юрія Рябова нинішній землянківський сільський голова Андрій Череп. – Він любить людей і люди його люблять.

Сім’я медиків-переселенців купила в селі хату без газу й води відносно дорого як для сільської місцевості – за 37500 грн. На решту грошей Юрій накупив реманенту, бо побіля хати є ще 41 сотка городу.

І знову, втретє, пережив шок у хорошому розумінні: люди приносили новоселам хто півня й кілька курей, хто качок і селезня, хто дав двійко поросят. Якось приходять з Вітою з роботи, а біля воріт ще один півень прив’язаний. Проблема тільки з кормами, адже на відміну від місцевих вони не мають земельних паїв.

Тепер Юрій насаджує в дворі спориш; щовечора зриває кілька стебел м’яти і вішає на цвяшок біля ліжка: сон, каже, як у немовляти. Зарплата у нього тепер рівно в чотири рази менша, ніж в Артемівську. Не вистачає навіть на ремонт «убитого» велосипеда, яким вивозив речі з Попасної. На виклики в сусідні села доводиться ходити пішки за 7-10 кілометрів. Як підзбирає грошенят, дуже хоче побувати і на Сорочинському ярмарку, і в Опішному, і в Миргороді й відкривати для себе Україну.

- У мого кума-патріота була улюблена фраза: «Мені байдуже, в якій країні жити українцем». Тепер я розумію її зміст.

Юрій Сергійович скрушується, що на відміну від Донбасу, жителі полтавської глибинки не дуже переймаються своїм здоров’ям. Тому виявив чимало запущених форм діабету, гіпертонії. А ще порівнюючи схід і центр України, каже, що порядку на Донбасі було більше за всіх президентів…

Мама Юрія залишилася на окупованій території, бо не захотіла кидати квартиру, - все, що вона надбала за життя, і син переживає за неї.

Людмила Стельмах (Кучеренко),

президент Полтавського обласного медіа-клубу

Коментарі