•  

«Наша психіка вже не витримує таких випробувань»

330

Правозахисні джерела поширили інформацію про чергові факти терору проти мусульманок, і насильства над ними, вчинювані посіпаками і окупантами.

У редакцію одного з видань надійшло повідомлення про свавілля щодо сім’ї Альбіни Магомедової. Лист опублікований без змін.

5 листопада 2014року. Я, Магомедова Альбіна Алаудіновна, проживаю в республіці Дагестан, в місті Махачкала. Сьогодні я йшла до мами в гості. Мама моя живе по вул. 2 -га Проектна, будинок 9. Я знімаю квартиру недалеко від мами, де живу зі своїми малими дітьми.

В кінці вулиці, по якій я йшла, стояли співробітники Радянського райвідділу. Вони зупинили мене і зажадали, в досить грубій формі, показати документи. Один з них показав мені посвідчення, прикривши пальцем його номер, але я встигла помітити і запам'ятати, номер посвідчення 007552. Другого звали Махач, він був старшим. Всього їх було чоловік 16-18. Вони були на своїх робочих машинах і на пріорах.

Мій паспорт забрали і сказали, що їм велено доставити мене у відділ. Я сказала, що піду тільки в дільничний пункт. Зі мною була дочка 14 років, яка побігла повідомити про це моїй мамі. Мене забрали в дільничний відділ міліції, всередину не запустили, тримали на вулиці. Мені було дуже холодно, тим більше, що погода була мінусова.

На мої прохання відпустити мене, що я замерзла, що діти хвилюються і т.д. вони відповіли: «Нічого, нічого, померзни. Відвеземо тебе до райвідділу, там буде тепло і будеш відповідати на запитання ».

Я нервувала, переживаючи за дітей, за маму, тим більше, що я перенесла два інсульти, мені було дуже нелегко. Тут прийшла моя мама. Треба сказати, мама все життя працює вчителем в школі і в районі її все добре знають і поважають.

Ми не можемо зрозуміти, чого від нас хочуть ці служби? Вони провокують нас кинути будинки і виїхати з Дагестану. Але ми тут народилися, ми тут росли і вчилися, це наша Батьківщина, наш рідний дім. Чому і куди ми повинні виїжджати?

Після того, як ми з мамою прийшли додому, ця юрба з 17-18 осіб заскочили в наш будинок і почали обшук, без пред'явлення будь яких санкцій або інших документів. На вулиці стояли машини, я встигла помітити номер газелі, яка стояла навпроти нашого будинку. Номер газелі- 249.

Вони вели себе дуже грубо, по-хамськи, дітей сильно налякали. На наше запитання, чому нас обшукують, коли в будинку живуть тільки жінки і діти, вони відповіли, що я і мої сестра в «чорних списках» і що ми, нібито, «потенційні смертниці». Ми ще й в оперативному розшуку і нами цікавляться в ЦП.

В Дагестані часто змінюються керівники райвідділів поліції і далі, по ланцюжку, і кожен новий починає знущатися і знущатися над нашою родиною. Це вже не перший випадок. Кілька років тому, коли я жила з дітьми в однокімнатній квартирі, наш будинок оточили і з даху сусіднього будинку навпроти, почали обстрілювати нашу квартиру з гранатомета.

Я сховала молодшеньку дочку в ванній кімнаті під ванну. Я сама намагалася пояснити їм через двері, біля якої стояв один з них, що в будинку немає чоловіків, що це помилка, що діти перелякані. Але штурм тривав. І тільки коли вони нарешті вирішили увійти в будинок, вони перевірили все, кожен кут, вибачилися і пішли.

І ось зараз знову. У моєї мами 10 онуків, ми часто збираємося разом в її будинку. Моя мама вдова і єдина її радість - це її онуки. Нашого батька, інваліда без рук і ніг, теж убили, як потенційно небезпечного, багато років тому. Ми не можемо зрозуміти, чому нас не залишають в спокої і що від нас треба цим людям?

У нашому організмі вже не залишилося здорової клітини, ми всі на нервах, діти постійно бояться, що знову хтось увірветься і застрелить їх. Наша психіка вже не витримує таких випробувань. Недавно, коли ми знову всі сестри з дітьми зібралися біля мами, вони заскочили в наш будинок і стояли, направивши автомати на нас і на дітей. Не давали навіть погодувати дітей кілька годин.

Тут, в Дагестані твориться неймовірне. Ніяка влада не може впоратися з таким свавіллям. Людина не захищена жодною службою. Кожен відповідає сам за своє життя і захищається від свавілля, як може, своїми силами. Але я всього лише жінка, у мене діти, я мати. І я хочу жити в спокої за своїх дітей, а не у вічному страху.

Я не хочу ні з ким воювати, я не воїн. Але й такі знущання терпіти більше не має наміру. Якщо раніше я мовчала, соромилася, думала, свої, дагестанці, то тепер я зрозуміла. Якщо я для них ворог, якщо вони навіть дітей моїх не шкодували під дулами автоматів, то і вони мені не свої. І я твердо вирішила боротися за справедливість, до кінця.

Я буду виїжджати за межі країни, республіки, я буду давати інтерв'ю, розповідати про те, що відбувається на моїй Батьківщині. Сотні й тисячі невинних дагестанських жінок в такому ж становищі і ніхто не може їх захистити сьогодні. Я буду говорити про це з будь-якої трибуни. Я буду добиватися правди і справедливості, в ім'я наших жінок і дітей, в ім'я миру. І я впевнена, Всевишній допоможе.

З повагою Альбіна Магомедова.

Чи й українців чекає така доля? Сценарії аж занадто схожі. Братський народ, який прийшов з псевдоблагими намірами, розстрілює наших чоловіків, жінок, дітей. Ми для них уже не ближній народ, не рідня. Вони нахабно вдирають на наші території, захоплюють їх, відчувають себе господарями на нашій землі. Хоча їх ніхто сюди не кликав, не просив приходити і чинити все на свій «правильний» лад.

Мешканці Донбасу уже в повній мірі переживають на собі пропутінську політику, основа якої полягає у задоволенні імперських потреб, жадобі до нарощування все більшої влади. У цьому антигуманному політичному механізмі президента Путіна немає місця людині. Цей механізм не передбачає перебування в «такому» суспільстві людей інакомислячих. Їх прирівнюють до провокаторів, зрадників. Прикладів розправи над такими людьми під час приходу російських найманців безліч. А методи цих найманців як не найкраще характеризують суть таких от «визволителів народу українського»: то до стовпа прив’яжуть і б’ють, то закатовують до смерті. Вигадливості у таких справах «російським героям» не позичати. А як по-іншому? У них уже достатньо досвіду. Україна не перша, куди російські військові прийшли «наводити порядок та наставляти на путь істини нерозумний народ».

Інколи стає просто дивно, коли населення Донбасу в більшій своїй кількості без подиву реагує на такі методи боротьби з проукраїнськими громадянами. Ми не говоримо про якихось націоналістів, а про звичайних людей: сусіда, сестру, однокласника, які просто не хочуть такого страшного життя, які хоч трохи мислять.

Стадні пострадянські інстинкти вбивають здоровий глузд і логіку. Люди не розуміють, що одного дня і до їхнього будинку прийдуть російські найманці, звинувачуватимуть у чомусь, лякатимуть зброєю.

Потрібно думати, самому будувати своє майбутнє, а не надіятися на спасіння великого царя всія Русі Путіна. Саме зараз потрібно розуміти, що це великі політичні ігрища і в цій величезній ланці, де є місце війні, зброї, вбивствам, зраді, грошам, владі елементарно немає місця звичайній людині. Ми - маленькі пішаки, якими можна пожертвувати на великій політичній шаховій дошці заради невгамовної жадоби Володимира Володимировича.

Та все ж потрібно боротися, відстоювати своє право на життя, так на життя, а не на інертне існування. 

Коментарі