•  

Не треба з іскри полум’я

220

Днями знайомий звернув увагу, що ремонт будинку профспілок вже завершується, та й вибори – президентські і парламентські - не за горами. Мовляв, чи не час Майдану настає. Адже саме цей будинок, свого часу, став таким собі атрибутом і Помаранчевої революції, і Революції гідності.

Спостереження це сприйняла як жорстокий жарт. Але, якщо говорити про протестні настрої і соціологію, про наступну революцію ніби не йдеться.

В липні, зокрема, Центром «Соціальний моніторинг» та Українським інститутом соціальних досліджень імені Олександра Яременка було проведено опитування громадської думки в обласних центрах та великих містах з населенням понад 100 тисяч, які частіше за все і стають започатковувачами протесту разом зі столицею.

Воно показало, що, попри думку понад 60% опитаних громадян, які вважають політичну ситуацію в Україні напруженою та 24%, які вважають, що ситуація є критичною, вибухонебезпечною, лише 11,4% українців готові брати участь в акціях громадянської непокори.

Тобто, за словами голови правління Українського інституту соціальних досліджень Ольги Балакірєвої, «політична температура в суспільстві піднімається». Однак на вулиці більшість поки що не рветься. Адже, згідно з соціологією, проведення масових акцій підтримують 38% опитаних, ще 37% підтримують, але особисто брати в них участь наміру не мають, і лишень 21% і підтримують, і готові виходити на вулиці. Причому, слід брати до уваги, що більшість схиляється до «інтелігентного» протесту – підписання різних петицій та звернень, голосування у соцмережах, мирних страйків, блокування доріг або установ.

Втім, слід також звернути увагу на збільшення кількості українців, які готові брати до рук зброю. Серед опитаних соціологами в липні таких виявилось 5,2%, хоча раніше різні дослідження демонстрували значно меншу цифру - радикально налаштованих респондентів завжди було не більше 2%.

Звісно, таку радикалізацію частково можна пояснити збільшенням кількості зброї «на руках» та й невдоволенням щодо того, що до влади після Революції гідності нібито прийшли «свої», але корупція нікуди не поділась, кумівство зберігається, у владі непогано себе почувають кадри часів Януковича тощо.

Крім того, треба брати до уваги, що наміри брати до рук зброю, то не обов’язково втілення цих намірів в дію. Адже, якщо почитати дописи у соціальних мережах, там «героїв» стільки, що хоч греблю гати, а насправді тих, хто дійсно щось робить, не так вже й багато.

Таким чином, у нинішній ситуації, здається, що владі можна розслабитись, тому що «буйних» в країні досі мало. Народ «проковтнув» різні «реформи», підвищення тарифів і т.д. А на виборах, мовляв, можна знову у владі залишитися за умовну гречку. Адже, чим бідніший електорат, тим простіше його купувати.

Та весь цей спокій - досить оманливий. Якщо згадати два попередні Майдани, то жоден з них не був «за ковбасу». Вони були за краще життя і проти несправедливості. Та й особливої масової підтримки вони не мали. На початку листопада 2013 року на Майдані збиралася невелика кількість людей, більшість відмова Януковича від підписання угоди про асоціацію з ЄС мало зачіпала. Переломним моментом стало побиття силовиками мирних людей на малолюдному мітингу. Вже як реакція на цю несправедливість наступного дня на Майдан вийшли сотні тисяч…

Тож, чи можливий найближчим часом третій майдан?

Соціологія каже, що ні.

З іншого боку, якщо подивитись на опитування п’ятирічної давнини, то у 2013 році про Майдан також не йшлося. Наприклад, дослідження, проведене Фондом «Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва» разом із соціологічною службою Центру Разумкова у травні 2013 року, свідчить, що чверть українців не мали намірів особисто виходити на протестні акції (нині таких 21%), що 36% тоді не бачили себе навіть на якихось демонстраціях, і ще 25% вважали, що долучатися до будь-яких вуличних акцій не варто. Головним чинником, який, на думку респондентів, міг би спонукати їх особисто виходити на протест, було погіршення власного соціально-економічного становища.

Тенденції п’ятирічної давнини свідчили, що для українців потроху збільшується значення таких «неекономічних» причин виходу на вулиці, як випадки утисків демократії або необхідність підтримки дострокової відставки президента Януковича. Однак вже у листопаді все сталося не як гадалося.

Зараз ситуація доволі схожа. Сьогоднішня влада також намагається придумати різні обмеження, в тому числі, щодо роботи ЗМІ (через можливість закривати сайти без рішення суду або протискуючи рішення закрити кулуари Верховної Ради). Для вільного доступу вже давно закрито Банкову. Рівень життя українців знижується. А бажання влади лишатися на другий термін – росте. Саме тому досі немає нового Виборчого кодексу. Саме тому досі не оновлена Центральна виборча комісія. Граблі – ті самі.

І дуже не хочеться, щоб події 2013-2014 років повторилися. Адже можна скільки завгодно називати рукою Кремля тих, хто любить Україну, однак не сприймає багато дій влади, та передбачити, з якої іскри може «загорітися», майже неможливо. А, зважаючи на війну, це буде катастрофа.

Надія Пришляк

Посилання на джерело: https://www.unian.ua/society/10195395-ne-treba-...

Коментарі