•  

Незвичайний дарунок закарпатців

1320
Незвичайний дарунок закарпатців

Усі, хто проїздить трасою Полтава – Кременчук повз село Дрижина Гребля, неодмінно бачать золотоверхі бані цього храму. А побачивши, багато хто неодмінно й заїздить сюди – помолитися, подивуватися цією прекрасною будівлею та чудовими розписами. Та, крім місцевих жителів, мало хто знає цікаву історію самої церкви, спорудженої тут трохи більше десяти років тому. Адже це своєрідний дарунок закарпатців – отакий, рукотворний.

…Це тепер селяни із західних областей України їдуть на заробітки до Польщі, Угорщини, інших сусідніх країн. А за радянських часів багато працьовитого люду з тих країв приїздило і на Полтавщину, де діяли міцні, багаті колгоспи і можна було добре підзаробити в сезон. Жінки здебільшого пололи буряки, доглядали городину, чоловіки працювали на будівництві, були неперевершеними майстрами скиртування соломи… Свого часу із села Пилипець Межигірського району Закарпатської області приїхали на заробітки до Дрижиної Греблі і сестри – Марія та Галина Рябці. Працьовитим дівчатам сподобалася Полтавщина, місцеві люди. Та й вони сподобалися… тутешнім кавалерам! Тож обидві вийшли заміж за місцевих, побудувалися, діточок народили…Одне слово, осіли в Дрижиній Греблі.

Храм у селі Дрижина Гребля, який з'явився завдяки Михайлу Рябцю.

По-іншому склалася доля їхнього молодшого брата Михайла. Той розпочав свою трудову діяльність 1975 року у колгоспі в рідному селі. А закінчивши у 1982 році Ужгородський державний університет, залишився там і працювати. Був директором студентського містечка, головою профкому, старшим юрисконсультом, старшим викладачем. Працював завідуючим юридичним відділом Закарпатської ОДА, а з 1994 до 1996 рр. – начальником управління юстиції облдерж-адміністрації. У 1994 році Михайла Михайловича обрали народним депутатом України. Ну, а більшість українців пам'ятають його як голову Центральної виборчої комісії. На цій посаді він пропрацював найдовше серед своїх попередників і наступників – сім років, з 1997 по 2004 рр. Заслужений юрист України. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ, ІІ, I ступенів, а також орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.

Але й на високих посадах не забував Михайло Михайлович про своє коріння. Пам'ятав і про «полтавських» сестер. Вони обидві віруючі, та от біда – у Дрижиній Греблі не було церкви. Так і виникла ідея у Михайла Рябця зорганізувати цю добру справу та побудувати у селі храм.

– Дехто вважає, що я родом із Дрижиної Греблі, – сміється Михайло Рябець. – Але я із Закарпаття, а в цьому селі живуть дві мої рідні сестрички – Марійка і Галинка.

Більше сорока років тому вони виїхали з гірського краю на заробітки і там залишилися назавжди. Як вдячний син верховинського краю, я й посприяв у будівництві у Дрижиній Греблі православної святині. 35 будівельників, здебільшого із Закарпаття, звели її протягом восьми місяців. Це – своєрідний подарунок вдячних закарпатців добрим людям Полтавщини за їх неоціненну гостинність до заробітчан із Закарпаття. Церква була освячена Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Володимиром 17 листопада 2001 року. Художній розпис храму було закінчено 2007 року. До речі, на запрошення архієпископа Филипа, божественну літургію та освячення розпису очолив тоді єпископ Мукачівський і Ужгородський Агапіт. Були присутні і гості із Закарпаття – мої земляки.

До речі, самому Михайлу Рябцеві, за благословенням предстоятеля Української православної церкви Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, Преосвященний єпископ Агапіт вручив орден Української православної церкви преподобного Іллі Муромця та подарував святу просфору.

– Я й сама тут і у церковному хорі співала, і прибирала, – говорить Марія Михайлівна Брихачко (Рябець). – Тож усі люди вдячні братові за такий дарунок. Шкода лише, що до церкви ходить не так багато людей, от у нас на Закарпатті навіть у радянські часи віруючих було багато. Але загалом Полтавщина мені, чесно сказати, подобається навіть більше ніж рідні краї. Я маю на увазі природу, адже у нас там куди не глянь – гори, гори, гори, за якими, як кажуть, нічого не видно. А тут природа вже зовсім інша, навкруги – простори! А може, я вже просто звикла…

Отака історія цього храму, який став тепер окрасою Дрижиної Греблі, її візитівкою. На довгі роки, на добру пам'ять.

Віталій ДОЛИНСЬКИЙ. 

Коментарі