•  

Про злочинні "реформи" на Українському радіо і телебаченні

7270
Про злочинні "реформи" на Українському радіо і телебаченні

У «ЛУ» від 12 жовтня опубліковано статтю літературознавця, лавреата Шевченківської премії проф. Михайла Наєнка «Літературу репресовано як клас!», де йдеться про згубні «реформи» на Українському радіо «Культура», передусім витіснення з етеру художньої літератури. Треба додати, що Михайло Кузьмович не один рік вів на цьому каналі власну авторську передачу «Художній всесвіт літератури», в якій ділився зі слухачами своїми літературознавчими знахідками та відкриттями. У новій «сітці» Радіо «Культура» цієї передачі немає, як і багатьох інших. І хоча як позаштатний автор проф. Наєнко досить добре обізнаний із проблемами нашого радіо, однак вважаю за потрібне доповнити його допис власними спостереженнями як журналістки, для котрої Радіо «Культура» ще донедавна було основним місцем праці.

Трохи ретроспекції

2 жовтня: старт нової «сітки» на Радіо «Культура» і день, коли я написала заяву про звільнення з роботи за власним бажанням. А прийшла я сюди 1 вересня минулого року, у 98-му річницю від дня народження мого незабутнього вчителя Ігоря Качуровського, і це символічно, адже, як відомо, однією з граней його таланту була радіожурналістика: упродовж багатьох років він працював культурно-мистецьким оглядачем в українській редакції Радіо «Свобода».

Майже як у старих добрих казках: один рік, один місяць і один день. Рівно стільки протривала моя праця на радіо. А ще раніше я долучилася до каналу «Культура» як захоплена слухачка, і навіть узяла участь як гостя в кількох літературних передачах.

Що дало мені радіо? Захопливе опанування нового фаху, навіть кількох фахів — сценариста, редактора і ведучої радіопрограм, ще й музичного редактора. Спробувала й монтувати записи інтерв’ю. І не менш захопливо, що завдяки радіо я опинилась у колі безмежно талановитих людей — журналістів, артистів, режисерів, звукооператорів…

Чому я пішла? Бо нестерпно бачити, як улюблене моє Радіо «Культура» гине. І тут потрібен короткий історичний екскурс.

Реорганізація на словах і в дії

8 червня цього року відбулися загальні збори колективу каналу, на яких новопризначений генеральний продюсер Українського радіо Дмитро Хоркін розповів про зміни, які відбудуться у зв’язку з перетворенням Національної телекомпанії з усіма її філіями, до яких належить і ТО «Культура», на ПАТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України», словом — оте омріяне Суспільне мовлення. Говорив він про зміну структури нашого творчого об’єднання — утворення замість редакцій (літературних, мистецьких, освітньо-пізнавальних та інших передач) п’ятьох «продюсерських груп», з-поміж яких за літературні передачі має відповідати група «Література і драма». Говорив і про «кастинґ-групи» — групи фахівців «зі сторони», які прослуховуватимуть наші передачі. І для тих журналістів, хто не пройде відбору, ще не все втрачено — їх «виводитимуть у позаштатники». Говорив він також про іншу, нову корпоративну етику, мовляв — «я не дозволю вам виливати один на одного бруд».

Але насправді кастинґ виявився аж ніяк не прозорий і бруд полився широкими ріками. Розпочалося в буквальному сенсі цькування «необраних» журналістів (які, фактично, не пройшли «кастинґу» не через якісь професійні ґанджі, а просто тому, що вони — незахищені, тобто позбавлені блату, або ж керівництво хоче звести з ними старі рахунки за те, що продемонстрували свого часу незалежну позицію, підтримали неугодних і т. д.). Методи цього цькування — різноманітні: людей змушували писати пояснювальні в разі навіть нетривалої відсутности на робочому місці, навіть з відома керівника, в окремих випадках — звітувати про виконану працю погодинно; застосовувався і шантаж: керівництво (у складі трьох представників) викликало людину до кабінету і ставило перед вибором: якщо вона зараз напише заяву про звільнення, їй виплатять два оклади, а якщо ні — звільнять без виплат; керівників нижчих ланок змушували писати доповідні на своїх підлеглих за сфальшованими звинуваченнями. Справжнісінькі репресії. Тридцять сьомий рік. Розстрільні трійки (тільки замість розстрілу — вимушена заява про звільнення «за власним бажанням»). І навіть план з розстрілів. Причому — на рівні розмов, не документів — цифра тих, хто підлягав звільненню, постійно зростала: то планувалося звільнити 40, то 70 % колективу, то лишити на каналі 10–15 або й ще менше людей…

Боляче, що Радіо «Культура» знищується не зовнішньою силою, а руками його ж очільників, які тій силі прислуговують. Профспілка ніби є, але ніби її й немає… До речі, колектив Львівської регіональної телекомпанії наважився оприлюднити своє звернення до Прем’єр-міністра Володимира Гройсмана, голови Державного комітету з телебачення і радіомовлення Олега Наливайка та інших чиновників, у якому піддав критиці непрозорість реформ, унесамостійнення львівської філії та кричущий дисбаланс між мізерною платнею журналістів і захмарними преміями членів правління ПАТ НСТУ та його голови, Зураба Аласанії. Готували подібне звернення, лише до Президента, і в київській філії, однак керівництво його… відкликало.

А щодо «продюсерських груп» на Радіо «Культура», то вони швиденько сформувалися методом особистих повідомлень продюсерів «обраним» журналістам про їхню «обраність». Так я потрапила до групи «Література і драма», яку очолила Світлана Свиридко-Сєрова, але замість щастя, чого від мене, мабуть, сподівались, відчувала пекучий сором, — адже до групи не покликали кількох моїх колеґ з редакцій літературних передач та радіотеатру, талановитих журналістів, які мають і значний досвід праці на радіо, і високий професійний рівень.

Нещодавно я бачила оголошення, що в планах керівництва запросити Мартіна Лісса, радіо-ґуру з Німеччини, для проведення «тимбілдинґу». Який у біса «тимбілдинґ», якщо команду професіоналів, котра багато років працювала напрочуд скоординовано і злагоджено — мов єдиний організм, ураз буквально «розкололи» отим закритим, непублічним, нечесним набором до «продюсерських груп»???

Новий сезон і нові репресії

І от наблизився початок нового сезону. Керівництво сформувало нову «сітку», в якій не виявилось багатьох чудових передач, спрямованих на духове та інтелектуальне збагачення слухача. Серед них — «Як ми говоримо?», «Бібліотека української класики» (яку вела зокрема і я), «Бібліотека світової класики», «Шевченківські лауреати», «Нобелівські лауреати», вже згаданий «Художній всесвіт літератури», «Поезія третього тисячоліття», «Дорогою назустріч» (редактором якої останнім часом була я), «Інший світ», «Мудре слово», «Розкажи мені казку», «Ранковий променад», «У Романа нині гарні гостини», мій «Літературний смак», і навіть такі гостро актуальні зараз проекти, як «Волонтерський десант» і «“Та не однаково мені…”. Митці воїнам АТО»…

Відповідно не виявилось у новій «сітці» й імен багатьох талановитих журналістів та позаштатних авторів — ведучих «репресованих» програм. А якщо людини немає в «сітці», то в неї «нульове» навантаження і тримати її на роботі немає сенсу. «Логіка» очевидна, тож у керівництва з’явилися додаткові «мотиви» для скорочень.

Натомість з’явилися передачі з дивними назвами: «Саундтреки серця», «Етновухо», «Без письменника», «Культура. Live. Інформаційно-розважальне ранкове шоу» (шоу — це ж видовище, від англ. show, а яке ж видовище може бути на радіо?)…

Чи проводив хтось соціологічне опитування, аби з’ясувати, чи справді українське суспільство — запити якого, за ідеєю, має задовольняти Суспільне мовлення — не потребує передач на кшталт «Бібліотеки української класики», «Як ми говоримо?», «Волонтерського десанту»? Ні, не проводив. Суспільство заскочене зненацька. Але реакція з його боку буде неодмінно.

Не пишіть нам на адресу «Хрещатик, 26»

А крім недоцільних і шкідливих змін контенту та масових скорочень, державним теле- і радіожурналістам загрожує і ще одне лихо: переселення з леґендарної адреси Хрещатик, 26 до Телецентру на вул. Мельникова, 42 (побудованого, до речі, на місці зруйнованого єврейського цвинтаря, в буквальному сенсі — на людських кістках).

Власне, «Центральний канал» (телебачення) уже на Мельникова «переїхали». А як розповіли мені друзі з Полтави, тамтешню телекомпанію «Лтава» теж «переїхали» з її гарного приміщення і підселили до радійників.

Загрозлива тенденція. Адже в масштабах країни приміщення як столичної, так і реґіональних теле- і радіокомпаній — це колосальний фонд нерухомости!

Кому потрібні ці переселення? Кому потрібні ці будівлі? Чутки ходять різні, називаються різні імена з найвищого ешелону українського політикуму — як відомо, тісно зрощеного з великим бізнесом, — та й щодо нового призначення медіа-комплексу на Хрещатику (з двома корпусами за адресою вул. Грінченка, 9 і 11) висуваються різні припущення: одні кажуть, що в ньому планується відкрити банк, інші — ресторан або готель, або й усе водночас… Зрештою, чи не для того й потрібні масштабні скорочення теле- і радіопрацівників, щоб продати чи здати в оренду звільнені площі? Якщо скласти всі пазли докупи, вимальовується афера державних масштабів. Крадіжка в народу національного медійного простору. Бенкет дикого капіталізму на кістках української журналістики…

Протести і звільнення

Глибоку аналітичну оцінку діям «реформаторів» дав Валентин Щербачов, леґенда українського телебачення, спортивний журналіст із 47-річним стажем, нині — керівник проекту «Майдан ТБ» на «Центральному каналі», який вразив мене і багатьох своєю громадянською мужністю. 7 і 8 серпня у програмі «Майдан ТБ» він озвучив і прокоментував колективне звернення журналістів «ЦК», суть якого полягає в тому, що під вивіскою створення Суспільного мовлення відбувається знищення державних теле- і радіокомпаній, а це особливо небезпечно під час війни (ці випуски програми можна знайти на сайті «YouTube»).

25 вересня він же, Валентин Щербачов, і вивів нас, своїх колеґ, і телевізійників, і радійників, на акцію непокори, спрямовану головним чином проти виселення нас на Мельникова. Було нас небагато, кілька десятків, ми вишикувалися з плакатами від стін нашого другого дому на Хрещатику, 26 до Поштамту. Нас підтримав Микола Маломуж, а також «Правий сектор». Акцію висвітлювали 5 канал, «Центральний канал», УМТК «Столиця», Громадське радіо.

25 вересня. Акція непокори журналістів державних теле- і радіокомпаній біля медіа-комплексу на Хрещатику, 26. Виступ Миколи Маломужа

Треба сказати, що іще раніше дехто з керівництва кілька разів попереджав мене, щоб я не висловлювала у Фейсбуці своєї думки про всі ці «реформи», не захищала від переслідувань старшу колеґу Тамару Бортняк — мого радійного вчителя. Бо, мовляв, вилетиш.

Я наважилася переступити через ці заборони. Але моя участь в акції непокори стала, очевидно, «останньою краплею». Тож 29 вересня очільниця продюсерської групи (до якої сама ж мене і запросила) викликала мене до свого кабінету і сказала дослівно таке:

— Ви ж розумієте, що з Вашими голосовими даними ми не можемо випускати Вас в ефір. Для нас це те саме, що засунути голову в зашморг.

Ось який, виявляється, небезпечний у мене голос! Мені запропонували лише писати сценарії, які має озвучувати хтось інший, але я вирішила відразу покласти край цим приниженням і відповіла, що не зможу працювати за таких умов — і звільнюсь. І тоді мені повідомили про… ліквідацію Радіо «Культура», яка має відбутись 1 грудня, мовляв — залишаться працювати лише двоє чи троє літературних редакторів і двоє музичних.

Наступного ж робочого дня я написала заяву про звільнення.

І знову протести

У центрі — Валентин Щербачов

Проте боротьба триває, хоча поки й без успіху. 11 жовтня під Кабміном відбулась наша друга акція протесту, участь у якій узяли переважно вже звільнені працівники телебачення і радіо, серед них і наш лідер Валентин Щербачов. Акція була ще малочисельніша за попередню, до того ж поруч розгорнувся набагато масштабніший і велелюдніший мітинґ під прапорами «Свободи» і «Профспілкового наступу» — за продовження мораторію на продаж землі. Ми, купка журналістів, на цьому тлі просто загубилися… Знімальна група каналу «1+1» бадьоро покрокувала повз нас… Єдиний політик, який підійшов до нас і розпитав про наші проблеми, — це свободівець Ігор Мірошниченко.

Нас підтримує Ігор Мірошниченко

Політків не цікавлять проблеми журналістів, самим журналістам бракує згуртованости, а реакція суспільства поки пробуксовує. До речі, ще в серпні один з активних уболівальників за долю Українського радіо, львів’янин Роман Пришляк, створив адресовану Президентові електронну петицію «Врятувати Українське радіо», але вона, на превеликий жаль, набрала на сьогодні мізерну кількість голосів — лише 93 з потрібних 25 тисяч.

Живий ланцюг від Хрещатика, 26 до Поштамту

Знищення національного радіо, як і телебачення, — це злочин проти держави. Хто може зупинити беззаконня? Вважаю, що без зміни всієї олігархічної системи тут не обійтись.

P. S. Долучаю до цієї хроніки поетичну присвяту моєму радійному вчителеві Тамарі Бортняк, яка віддала праці на Українському радіо понад 20 років життя і зрештою, зазнавши цинічного тиску, мусила звільнитися з улюбленої роботи:

Нехай сичать стукач і лизоблюд,

Що хочеш Ти на них подати в суд,

Що докази збираєш проти них,

Напасників підступних і лихих.

Що докази? Видющий бачить сам

Обличчя їх у масці трупних плям,

У плямах зради, ницости, брехні:

Їх душі — чорні, язики — брудні.

Їм легко обманути суд земний,

На нього й не складаєш Ти надій.

Та непомильний Вищий Судія,

В його десниці — правота Твоя.

Видющий бачить сам, що носиш Ти

Корону прав, корону чистоти,

Корону прав і мантію чеснот,

Його відзнаку і Його клейнод.

16.ІХ.2017

Олена О’Лір

Коментарі