•  

Репортажі з-за кобищанських парканів: 88 постплачі по Зеленському

1100

Репортаж 88: постплачі по Зеленському

Наперед – маркери. Зелений: екзальтовані панночки, котрі під настрій захопливого подивування навколишнім світом виставили на охочий до усього смаженого мережевий загал глибоко особисті враження від українського парубка, що вирішив закосячити під Мойсея, усвідомлюють невідворотність прильоту бумеранга. Червоний: жодних натяків на чиюсь політичну короткозорість, соціологічну неспроможність чи належність до певних електоральних сегментів (совки, сєпари, цукровмісні, однопартійці Капліна тощо). Жовтий: не певні, що маємо право на осуд, але вибори Президента країни дотичні до речей, які виходять далеко за межі особистих уподобань і настроїв, відтак потребують хоч би побіжного коменту.

Звісно, прихильники комічного у президентському кріслі, котрі співають осанну Володимирові Олександровичу як цементуючому ядру «Вечірнього кварталу», вірному сім'янину і просто «Великій Людині», послуговуються інсайдерською інформацією. Щось мабуть знають долучені до таїн душі, хобі, характеру і потуг гранд-шоумена! Це дозволяє наближеним не лише робити епічні висновки про історичне призначення вождя кмітливих і винахідливих, а й консультувати нашого брата-простяка щодо безваріативності розміщення галочки навпроти прізвища «Зеленський» у виборчому бюлетені.

Ми ж танцюємо від рампи глядацької зали палацу «Україна». Повальний регіт з убивчих реприз тамтешнього «слуги народу» багатьом українцям здається співмірним компенсатором виття російських «градів» під Донецьком і Маріуполем. Вдячні талановитому майстрові за можливість подарувати якійсь дещиці не зовсім української еліти (посполитий квитка до «України» не потягне) рятівні хвилини релаксації. Тобто розвести війну і самопочуття вершків суспільства до різних кутків України. Є й такі з-поміж кобищанців, кому регіт глушить «гради» аж так, що виття здається дружнім шепотінням. От вірять люди Володимиру Зеленському, і край!

У найвищих людських чеснотах навіть першого на цей момент номера забігу – Юлії Володимирівни Тимошенко – залишимо сумніватися Маші Захаровій. Та й одіозна речниця російської помийниці ніколи не переконає нас у тому, що вже змалечку дівчатко Юлечка не прагло перевести через дорогу усіх дніпропетровських бабусь, нагодувати з руки усіх синичок і безхатніх бобиків промислового гіганта. Це вже з роками, хоча – що там тих років!, Юлія Володимирівна запалилася транснаціональною ідеєю ще за життя таки ощасливити піпл газом по чотири гривні. Але якими б популістськими вершинами не дивував нас «новий курс» працьовитої пані-максималістки, за плечами у неї досвід державницького служіння. І не на останніх посадах. Якби не вмерло все позитивне в інтригах, «каоліціях» і «зрадах», якби не вивершився над косою голий-голісінький популізм, ми і сьогодні розглянули б її кандидатуру як близьку до наших уподобань.

А з Володимиром Олександровичем… От нехай би парубок претендував на посаду придворного блазня (щоправда, при троні на Банковій наразі вакансій немає), кращої за пана Володимира кандидатури годі шукати. Зауважте, роль королівського блазня ми прирівнюємо до обов'язків першого радника владарюючої особи. Там смішне на четвертому плані, згадайте Олега Даля у «Королі Лірі». Але ж претензії у актора – не на ковпак, на булаву…

Мало уміти із-під стоячого підошву випороти, але коли не піп, то не микайся в ризи.

Вадим Демиденко

Коментарі