•  

Репортажі з-за Кобищанських парканів: Дівчина і Мова

4840
Репортажі з-за Кобищанських парканів: Дівчина і Мова

Репортаж перший: Дівчина і Мова

Це суперечки не про мову.

Це дискутують в наші дні,

Чи треба всім обов’язково

Любити матір, а чи ні…

- Леонід Талалай

Простую, пересічний полтавець, каштановою, тепер «Кукобівською» алеєю. Милуюсь гарненькими, такими несподіваними й недоречними на вильоті березня копичками снігу, під якими додрімують зимові жалі переважно вже й розлогі, трендові наші каштани. Згадав, як консервативна містянська публіка, було, гудила Анатолія Тихоновича за «преступное уничтожение лица Полтавы». «Какую красоту мэр погубил… никогда подобной мы уже не увидим!», - бідкалась зросійщена моя приятелька, і я тоді, ще задовго до укропо-ватного розлому, промовчав, уникаючи ідеологічної сварки. Хоч і тоді переконаний націоналіст теж мав не лише засадничі аргументи – під гілкою старезного каштана, одного з трьохсот, висаджених вдячними полтавськими гімназистами на честь 300-ліття дому Романових у 1913 році, що відчахнулася на проїжджу частину Жовтневої, старенька загинула…

Ов-ва! Збився дід з думок про плинне і минуще – з якого лиха тим полтавським гімназистам було вдячність виявляти до колонізатора? Перечепився мимоволі косируючим поглядом через доладне, аж ефемерне юне створіння, котре якусь мить продріботіло поряд, поспішаючи кудись у нагальних, звісно, справах. Перепрошую серйозну публіку за авторські еротичні враження. Ваш покірний слуга років з десять як позбавився екстриму у спогляданні джорджонівського ню і отут накручує тропи винятково для зацікавлення читача банальним сюжетом, бо сьогодні не всі з-поміж нас здатні перейнятися мовними проблемами. Навіть «оголеними».

Визивної тендітності того дівчатка не могло приховати коротесеньке пальтечко, натомість відкриваючи дочасно, у сніжний і прохолодний березень, взірцево стрункі ніжки, взуті в уги з лисячою сріблясто-рудою пухнастою оторочкою. Каюсь, спостерігав за видінням винятково з меркантильною метою порадити й своїй онуці взутися в отакі уги. Пасуватимуть однозначно. Прикинув ще, чи зможу допомогти онуці з цьогомісячної пенсії.

А коли глипнуло бáйдуже дівчатко на випадкового перехожого зеленавими блюдцями, ніби крізь зелене скельце на сонячне затемнення - ні гріє, ні знобить спостерігача те астрономічне видиво, та ще й граційно стріпнуло рудим розхристаним полукіпком, збився дід з ходи! Оченята, ні, не блюдця – полумиски, під довжелезними віялами сяяли, іскрилися і провіщали, безсумнівно, щасливі перспективи для українського люду вже на другий день після виборів По… хай йому грець, тому Фройду! – президента. Ось воно – наше «прекрасне далеке»! Аж заспівав подумки «…не будь ко мне жестоко, не будь» чужинською… Затнувся, бо вчасно зловив себе на зрадницькому мотиві, перейшов на своє рідне, талалаївське: «…Тільки ж очі пломеніють, вітер сіють, вітер сіють! Навіваючи весну… Серце в мене завмирає, ніби вже передчуває, ніби знає, що пожну за своє зачарування…». Гарно так стало в каштановій юній алеї. Душевно. Буде, буде й квітень на нашій каштановій, згиньте всі новопризначені роз-путіни з їхтамнєтами і кримнашами! Дивіться, краяни, які красунечки у нас підростають! Козакам на радість.

Тим моментом уги, на яких зациклився дідів погляд, стишили ходу, бо з дівчаткової валізки гучно обізвався Влад Сташевський: «Позови меня в ночи!». Від смартфонового рінгтону війнуло харасментом – з ґаджетки фантастично гарної полтавської лялечки волів би почути у гіршому випадку Діму Монатіка з його «Кружлянням», у кращому – Славка з «Океаном Ельзи». Нехай буде, вибачив, бо колись же млів і я від кобзонового «не расстанусь с комсомолом», міркую собі розважливо.

Дівчатко приладнало рожевого смартфона кудись у пасма такого ж як оторочка на угах рудого, із золотавим полиском волосся і … Полилась співуча, калинова, матусина… Задзвеніла голосними артикульованими переливами від Сінної до «Листопада»: «Короче, б…ь, шо ти, й.б т..ю м..ь, хотів, п…р стрижений?.. Тіпа, у тєбя?.. Возьмі піва, б…ь, побольше… Нє, у мєня єщо пара в етом й….м унівєрє. Ну, ето п….ц».

Ошелешений, бо до ненормативної лексики з часів сільського дитинства ставлюся упереджено, як вчителька української мови до трьох помилок у слові «пчола», не наше воно, оте ненормативне надбання, занесена східними суховіями пошесть. Коли за обідній стіл, розказувала бабця, всідалася наша слобожанська родина і котромусь з малих нащадків гарячим борщем, було, ненароком ошпарювало губи, і опечене мале спересердя згадувало лихого «от, цьолт!», дід з покуті хвицькав халамидника у лоба дерев’яною ложкою і примовляв повчально: «Не черкайся! Хліб лякається!».

Зупинився, тетерію.

А дівча ковзнуло моїм занімілим обличчям з обвислою мало не до другого ґудзика щелепою слизьким і холодним поглядом, і затим лик тієї запаморочливої феї Магдалини повільно, ніби колись фотопапір у ванночці з проявником, трансформувався у огидну і потворну, нелюдську чиюсь, звірячу пику. З-під не таких вже й довгих тепер вій за мною уважно спостерігала майбутня відьма. Брудними як сніг під ногами земляків очиськами.

Закинула відьма смартфона до торбинки, звернула з каштанової алеї ліворуч до свого універу. Мигнули руді уги на струнких, довершеної наталко-полтавської фактури ніжках. Побігли уги на пару. Твердо тримаючи курс до вишу поміж ніг заклопотаних точно не мовними проблемами перехожих.

Я пошкодував ректора університету Олексія Олексійовича. І себе з Талалаєм.

Вадим Демиденко

Коментарі