•  

Репортажі з-за Кобищанських парканів: Літо і Діти

330

Репортаж чотирнадцятий: Літо і Діти

У кожного з нині сущих поколінь містян було або ще триває своє щасливе літо дитинства. Чиєсь – пов’язане з бабусиною хатою під крислатою яблунею з кислючими у липні, зеленими і малюсінькими яблучками і дідусевим, вирізаним з вербової гілочки, свисточком, кухликом пінистого і запашного молока «з-під корови», мілкою річечкою з окунцями і піскариками та гарячим піщаним бережком. У когось багатшого дитячі роки були наповнені щолітніми відвідинами узбережжя «ЮБК». Юним, вже незнайомим з совіцькою абревіатурою, поколінням пояснимо: «ЮБК» – південний берег нашого Криму. Лише незначна частина піонерів і школярів з різних причин чи обставин змушена була коротати канікули у спекотній задусі асфальтового міста, хоча й цих намагалися охопити пришкільними таборами праці та відпочинку.

Ми – до своїх. Величезний загал підстаркуватих наших однолітків мліє від згадок про свої дитячі літа у заміських піонерських таборах, де захват від російськомовного репертуару «взвейтесь кострами, синие ночи» и «ах, картошка – объеденье» ще не доточувався прокльонами на адресу агресора-окупанта і сором’язливою нехіттю бути «пионерами – детьми рабочих».До російської мови ще не було претензій за те, що нею балакає путін. Стояла весела, щаслива і безтурботна пора дитинства… Змахніть, однолітки, сльозу разом з Леонідом Талалаєм:

…Де у синім плині літо

Із хмаринки золотої

Золоте дитинство ліпить.

Там пісок іще гарячий

І сліди, яких не змити,

І на соняшнику скаче,

Може, я, а, може, вітер…

…Згадалася вожатська практика студента педагогічного вузу, яка була обов'язковим сегментом вчительської науки і навіть мала статус диференційованого заліку після другого курсу, тобто безпосередньо впливала на матеріальне забезпечення – стипендію.

… У зінцівській «Молодій гвардії» під Полтавою після другого курсу в червні 1969 року мене вперше поставили на сьомий загін, навіть і не до піонерів ще – до дітлашні, котра оце тільки вчора перестала бути школяриками-першачками. Вихователя малі нащадки полтавських, гребінківських, ромоданівських і харківських залізничників (табір належав, як і зараз, Південній залізниці) обожнювали. Він «щучкою» перелітав через планку, встановлену на висоті на двадцять сантиметрів вище за його зріст, інколи дозволяючи собі в польоті ще й сальто з приземленням, якщо вдалим, на ноги, і якщо не зовсім – на сідниці. Болісний пірует із сідницями виглядав смішніше. На пляжі лише їхній вихователь стрибав до ставка з п'ятиметрової верби вниз головою. Коли до табору нагоджувалася якась з іноземних делегацій, то саме вихователю їхнього сьомого загону, «чистому українцю», разом із українізованим росіянином Жорою, узбеками Абсалломом та Юсупом довірялося винести на урочисту лінійку прапор піонерської дружини імені «Молодої гвардії». Група мала демонструвати іноземним гостям апофеоз інтернаціоналізму. Молоді представники Середньої Азії навчалися у нашому вузі на вчителів російської мови, щоб невдовзі манкуртити малих узбеків у себе на батьківщині.

Вожатою на сьомий загін мені призначили узбечку Мухаббат (буквальний переклад імені з узбецької Алішера Навої – «кохання, симпатія»), наречену прапороносця Абсаллома. Вожата у загоні визивно ледарювала, бо нічогісінько не вміла – ні зібрати дітей на лінійку, ні винести вранці чийсь запісяний матрац на сонечко, ні, звісно, почитати малечі казку, адже російською мовою місяцеподібна узбечка з вугільно-чорною косою, що сягала нижче попереку, ще не володіла.

Про приїзд до табору здалеку, але міцно залюбленої у радянську дійсність чилійської молоді директор Віктор Гаврилович Капустянський повідомив напередодні на вечірній планірці. «Райкомівці мене (тут Віктор Гаврилович не лише наліг на особовість займенника, але й потримав красномовну паузу, щоби персонал усвідомив як близькість директора до районних партійних кіл, так і особливу відповідальність присутніх за реноме реального соціалізму отут у Зінцях під Полтавою) попередили, що гості можуть бути вже після сніданку». Директор, котрий у вільний від піонерського літа час був майстром виробничого навчання у привокзальному залізничному ПТУ, перерахував присутній на планірці педагогічний персонал важким поглядом, який навіть за меншого форс-мажору витримувати вдавалося далеко не всім, несподівано влучно пожартував, що не наполягає на необхідності до ранку розучити табором щось із репертуару Віктора Хари. Чилійського прогресивного гітариста.

Табір вже спав, і тому вся підготовка до прийому дорогих інтернаціоналістів, будь вони неладні, лягла на плечі виховательсько-вожатського складу. Десь за північ під байдужим поглядом моєї довгокосої середньоазіатської напарниці, котра так жодного разу і не підвелася з лавки, і нарешті мовчазною Шахразадою гайнула до Абсаллома, спершу майже навпомацки визбирав соснові шишки навколо нашого корпусу (освітлення до нього, крайнього, практично не сягало) і вишикував по ранжиру загонове взуття. А коли, мугикаючи Візборівське про Хару: «Я вам песню спою об одном гитаристе, Он чилийских мальчишек был вожак и кумир, Я вам песню спою об отважном марксисте, Он играл на гитаре, а слушал весь мир», почав рівняти дитячі рушники «для ніг» на спеціальній підставці і жахнувся – оце брудне, замащене, виквацяне ганчір'я за жодних обставин не можна показувати латиноамериканцям! Подумають, які ж це ноги треба тими рушниками витирати! А як виникнуть у гостей сумніви у перевагах нашого ладу?! І я став до ночов прати тридцять дитячих рушників для ніг…

Прогресивна чилійська молодь до нашого крайнього корпусу, перед яким на підставці сліпуче біліли первозданно чисті, ще трохи вогкуваті дитячі рушники для ніг сьомого загону (щодо яких тепер напрошувалась думка як про такі, що жодного разу не були у ділі) і на лавці сиділа незворушна, вся із себе в оксамитовому смугастому чапані та власних косах Мухаббат, так і не дісталася. Але я зрозумів, чому Абсаллом не взяв вожатою до себе на четвертий загін свою наречену – вона йому ще жінкою в печінках насидиться.

І, каюсь, я вже після від’їзду делегації зі злостивою втіхою дослухався до крику з кабінету директора, де Віктор Гаврилович у притаманній йому лексичній манері з’ясовував, чому Абсаллом не зупинив своїх «малолітніх жебраків»?! А сталася вельми неприємна інтернаціональна колізія: коли чилійці прийшли ознайомитися з буднями четвертого, Абсалломового, загону, його піонерія буквально «розчленила» візитерів на сувеніри! Узбек-вихователь не зміг втримати своїх «циганчат», які познімали з гостей усі значки й хустинки та випотрошили кишені посланців легендарного Сальватора Альєнде на предмет насамперед дорогоцінної жуйки, ескудо й сентесимо. У одного інтернаціоналіста, казали, навіть годинник пропав. Крик з кабінету директора так логічно доповнював проникливий голос народного артиста Узбекистану Батира Закірова про «Два синих ока память сердца хранит всегда…» з гучномовців. До речі, з буцімто поцупленим годинником вийшло непорозуміння: чилієць не в’їхав у зміст нашого піонерського «махньом не глядя». Повернули.

Про реальні перспективи нинішнього літнього відпочинку полтавських школярів – у одному з наступних репортажів.

Вадим Демиденко

Коментарі