•  

Репортажі з-за Кобищанських парканів: не буде подзвону по стукачеві

770

Репортаж 50: не буде подзвону по стукачеві

То, панове, ілюзія, що наше власне сумління нам і підконтрольне. Буде час і сміливість, спробуйте поблукати його закапелками – якщо не поталанить вчасно вийти сухим із тієї каламуті, надибаєте ще ті «скарбнички». Комусь і проклясти доведеться мить, коли пустився берега у пошуках душевної рівноваги…

Ми з непояснимою самовпевненістю щораз сподіваємося, що встигнемо випередити обставини, оминути людські пересуди, переступити через викопану недругом яму. Упевнені, що вдасться відвести від свого чола тернову гілку, вскочити до останнього вагона, уберегтися від гніву вершників апокаліпсису, поміняти коней на переправі і вибудувати свій власний світ виправдань і мотивацій. Звести піраміду вигідних нам карт-бланшів і закуклитись від поневірянь та підступної долі. Ну-ну. «Credo quia absurdum», − радив колись вірити у безглуздя юрист і богослов Квінт Септимій Флорент Тертуліан.

Колеги у темі не дадуть збрехати, але навіть непогрішимий Ісус Йосипович, перебуваючи у вельми незручній позі розіп'ятого за чужі гріхи, певно ж, картав себе за слабинку з паном Іудою. Знаючи достеменно (у іншому разі – який же ти всевидящий?) наміри того паскуди, які властиво загрожували існуванню паростків ще немічного раннього християнства, що з хліба на воду перебивалося у Кумранських печерах, і не зупинити підступного зрадника-початківця?! Що за безпечність? І де був Отець, коли дитя-Син заплутало у моральних тенетах? Аргументи на кшталт «смертію смерть зневаживши», «узяв на себе гріхи наші», «осяйний шлях на Голгофу» залишимо для незнайомих з фізикою світу бабусь у хустинках і тлустих їхніх пастирів. Адже, очевидною є корупційна складова у, принаймні, моральній співучасті нашого Героя Іудеї у тих тридцяти срібниках.

Тому ми щиро шкодуємо слабуватого, як виявилося, чоловіка за муки сумління, які, що та гієна огненна, гризуть його ось вже два тисячоліття з хвостиком. Уявіть лише, як це – носити христопродавця у самому собі! Авжеж, прийде – розкаже. Зачекаймо, довше виглядали.

Так воно з тих пір і ведеться. Адже у тестуванні і нинішнього хабарника нашим наївно-простакуватим «Чи візьме?» вина лягає на ініціатора тесту. Візьме, а розказувати «Ми хотіли перевірити…» будете, панове, антикорупційному органу.

Не ми перші і не другі тіпаємося, необережно, ненароком перечепившися бува негарним спогадом, сплилим з небуття чиїмось обличчям, важким сновидінням, запізнілою думкою про нагальну потребу в очисному каятті.

Бачите, були б ми вірними ленінцями (Володя, змалечку приміряючи на себе тогу майбутнього вождя пролетарів, завжди признавався!), то хтось хоч би сьогодні розказав старенькій матусі про розбитий у 1953 році, саме перед кончиною другого вождя, позичений у сусідки графин для самогону на входини до нової хати. Ні-ні, порожній. Хтось – про ненароком задушене пестливими дитячими рученятами невинне курчатко саме у ті вікопомні дні, коли зшаленіла планета віншувала Юрія Олексійовича Гагаріна після першого його вильоту із спільної людської колиски зіркам назустріч. Хтось інформував би ще сущих однокласників про виказане класній керівничці прізвище свого друга, який запхнув до патрона з електролампочкою вологу промокашку і, коли та висохла, зірвав останній урок географії у восьмому класі. А комусь би точно полегшало від правди про куплену посвідку щодо міфічної участі у прибиранні голими руками радіонуклідів з руїн чорнобильського четвертого блоку…

Щоправда, важко сказати, чи буде сьогодні очисним каяття у чомусь спонтанному, скоєному колись під впливом пубертатних емоцій чи того ж усюдисущого лихого? Якщо після втрат, набитих гуль і розтриньканих можливостей те спонтанне здається не таким вже й негарним? Гадаємо, кумові сьогодні точно не слід признаватися кумі у мимовільній затримці його долоні на чиїйсь гарненькій, ще комсомольській сідничці – весілля ж співало й танцювало! А ми нічого у тому гармидері й не бачили, а у власниці провокуючої принади онуки повиростали, та й не було там більше нічого…

Це ми навскосяк перерахували можливі варіанти важкого з'ясування стосунків із власним сумлінням. Робимо паузу, ми з'їмо твікс, а вам, кобищанці, надаємо можливість кожному зазирнути до глибочезної криниці з особистими таїнами на самісінькому дні. Зорі бачите? Як – ні? Ретельнєє дивіться, казав Жванецький. Повинні бути і зорі...

Перепрошуємо, трохи зі вступом переборщили. Приводом до нього послужило зненацька постале запитання (міркували про люстраційні механізми): як вестися сьогодні дорослим, вже при тямі, дітям кадебістського стукача, котрий студентом доносив на однокурсників, які безпечно коментували, мало не услід за Петром Юхимовичем Шелестом, можливість Радянської України самотужки будувати чи то капіталістичне, чи комуністичне, але своє майбутнє?

«Одведи й відступи» від такого батьківства, сказала б наша бабуся. То так, але, гадаємо, своїм малим дітям стукач плів легенди про власне героїчне буття невловимого радянського розвідника у ворожому імперіалістичному оточенні і вони, зачаровані штірліцько-кетиною жертовністю, боготворили батька-героя невидимого фронту, ненавиділи Чорновола, Бандеру, Лук'яненка і Миколу Кульчинського, а відвідуючи обласний центр, карбували крок повз дверей Дворянського і Селянського Банку, скинувши правиці у піонерському салюті до нашорошених, пильних сирен. Стукацькі діти жорстоко побили однокласника, який розповів анекдот: «Штірліц пукнув із-під тишка. Тишко образився і пішов».

Пізніше, у часи спогадів, стукач-батько вже клерком у якомусь заштатному райуправлінні нової СБУ, згнітивши полум'яне кадебістське серце, витягав на світло справи замордованих колегами краян, рахував дні до краху української незалежності і кланової зустрічі ветеранів КДБ. Вже за два-три тижні до свята «Всіх дзержинських, ягод і берій» починав асидолом начищати до блиску чотири чи п'ять відзнак, зароблених щоденним бдінням на сторожі завоювань давнього перевороту. Перед смертю писав листи ПееНеХу із запевненням у повній підтримці руського міра, визнанням розпаду СРСР найбільшою геополітичною катастрофою і просив дозволу ще раз відвідати підвали Луб'янки. Здійснити, так би мовити, фаховий хадж. Вмерти 7 листопада, присвятивши кончину 100-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції, стукачеві не вдалося. Але таки вчасно відійшов до лона Аврамового – світового провалу колег Петрова з Бошіровим стукач вже не застав. Доля чомусь пошкодувала. Уявляєте муки покидька?!

Робимо висновок, що ідеально щасливою людиною буде та, чиє сумління мешкає у заповненому сонцем і озонованим повітрям казковому палаці, прибраному, вичищеному, де по кутках немає павутини і чорних ходів до потаємних схронів. Що так не буває, ми знаємо. А просто щасливою буде людина, котра нічим подібним до викладеного не заморочується, як і та, котра знайде зі своїм сумлінням спільну мову – тоді можна оте ліберальне сумління перекласти на ліньки, алкоголізм, непорядність, любов до путіна.

А ось пошук відповіді на важке запитання: «як далі жити дітям з пам'яттю про батька-стукача» знову залишаємо вам, кобищанці, у якості домашнього завдання. Підказка: на нього немає відповіді.

Вадим Демиденко

Коментарі