•  

Репортажі з-за Кобищанських парканів: полтавський оксюморон - духовність неписьменних

1650

Репортаж сімнадцятий: полтавський оксюморон - духовність неписьменних


У низці критичних публікацій вже давно, дошкульно і доказово спростовано міф про наш обласний центр як «духовну столицю України». Та випадкове чиновне лексичне породження надихає все нових підлабузників у шароварах з вишиванкою навипуск як мантру бубоніти заяложені теги: #столицядуховністьПолтава.

Дехто з писак у ражі містечкового чинодральства навіть відверто манкірує азами журналістського ремесла, видаючи власне намагання прислужитися мерії за… «побутуючу на початку минулого століття в українських колах думку про Полтаву як духовну столицю України». За такою гучною заявою мали би іти посилання на текст, автора, видання. Відсутні посилання, бо ніхто і ніде наше гарне і тихе, зелене й архітектурно претензійне, провінційне й загалом пересічне містечко на межі ХІХ і ХХ століть назвати якоюсь «столицею» так і не наважився.

Навіть поява на світ засновника літературної української мови Івана Петровича Котляревського на полтавській Івановій горі не видалася тогочасним корифеям за привід перебрати на себе лаштунки «духовного пупа» України. Хоч би замислилися культуртрегери – чому Стратфорд-на-Ейвоні, маючи земляком самого Вільяма Шекспіра, утримуються від оголошення свого хутора під Бірмінгемом «духовною столицею туманного Альбіону»? Чи не тому, що власне з «духовністю» у підданих Єлизавети ІІ проблем не виникає?

Колись почули наклеп, зведений і на Олеся Гончара. Комусь здалося, що наш класик теж розгледів у нашій Полтаві антропоцентричні духовні ознаки. Підставою для цього виявився опублікований 13 вересня 1973 року «Зорею Полтавщини» лист Олеся Терентійовича під заголовком «Захоплююсь і радію». Як на нас, справедливіше було би пошкодувати фронтовика-комуніста за його вимушений «прапороносний» конформізм і реверанси примарній «дружбі народів», яка буцімто стала джерелом натхнення для полтавських посполитих. Цитуємо: «Захоплююсь вашим внеском до українського мільярда, радію вашій трудовій перемозі, дорогі земляки! Негода не стала вам на перешкоді, не завадила виростити і зібрати невиданий досі врожай з полтавської ниви. Чудовий цей хліборобський злет єднається в моїй уяві із зростанням духовного життя полтавців в дружній сім’ї народів-братів (виділене автором). Вірю в їхні невичерпні можливості, бажаю народним талантам цього щедрого краю і надалі буяти ще яскравіше, наливатися земною силою, як повнозерний полтавський колос». І де тут «духовна столиця»? Саме такими одкровеннями й аргументував свій «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» Іван Дзюба.

Вже й Патріарха Філарета, у чиїй високій духовності навіть ми, стихійні агностики, не сумніваємося, змусили висловитися на сверблячу кобищанцям тему. Михайло Антонович категорично не згоден з висвяченням Полтави на духовну столицю. На його думку, «так можна поіменувати місто, де є духовне життя, підпадають під цю характеристику Єрусалим, Афон. Полтава ж до подібної ролі, очевидно, ще не готова». Погодьмось, краяни, оцінка владики жорстока, образлива і болюча. Але ж правда на боці Патріарха…

І правди соромитися теж не треба: шанований чималою частиною містян Анатолій Тихонович Кукоба, колись виголошуючи чергового величального спіча на честь підвладної йому на той момент територіальної одиниці у стані певного, скажімо так, екстатичного (ох, вже ці злі язики!) піднесення, збився з підготовленого клерками тексту і замість слова «скарбниця» вжив «столиця». Абсолютно пояснима обмовка. І якою вдалою виявилася! Пішла гуляти світами.

А нас вставити свої п'ять копійок у переорану тему спровокував побачений у тролейбусі напис: «Полтава – духовна столиця України, наше рідне місто, бережемо його добробут, чистоту і правопорядок. Міська рада». Висить заклик під схемою тролейбусних маршрутів давно – вицвів, деінде вже й мухами упосліджений. Роками не звертали на нього уваги, а тут око мимоволі присікалося до граматики – заскочив зранку чийсь блог про негативізм національного характеру кобищанців. Заангажовані з дитинства трагічною (і такою бажаною!) долею сусідської корови, ми не лише не бачимо нічого корисного у діях Петра Олексійовича, Володимира Борисовича, Юлії Володимирівни та решти «пасіпак», а й готові солідним процентом підтримати маячню героїні буцегарень і голодувань щодо повального відстрілу українського елітарного бомонду при владі. У співрозмовникові, який необачно натякнув на зміцнення гривні і логічність медичної реформи, миттєво впізнаємо свого особистого ворога і «порохобота». Із дня на день очікуємо на оголошення приходу літа підступним замислом «шоколадного бариги»…

Щодо «збереження добробуту» у тролейбусному слогані. Вікі трактує термін наступним чином: «Добробут характеризує забезпеченість населення необхідними матеріальними і духовними благами; залежить від рівня розвитку продуктивних сил і виробничих відносин; виражається системою показників, що характеризують рівень життя населення». Закликати зберігати добробут, значить – законсервувати статки мешканців «духовної столиці» на досягнутому рівні. Зважаючи на це «досягнення», міськрада позбавляє нас з вами будь-яких надій на хоч би трохи заможніше побутування.

Далі. Наказовий спосіб в 1-й особі множини закличний варіант дієслова «зберігати» вимагає вживати винятково як «збережімо», запропонована нам міськрадою літерація випадає із контексту і фантазує щодо духовних полтавців як бережливих суб'єктів у теперішньому часі.

Дрібничка, не варта уваги? Не скажіть. Тут вже так: або хрещик знімай, або труси натягуй!

Тобто, наші полтавські керманичі, претендуючи на звання очільників духовної столиці, одночасно демонструють слабувате, м'яко кажучи, володіння українською мовою. Якщо не стачило власних граматичних навичок, не вдалося зателефонувати нашому корифею мовознавства Миколі Івановичу Степаненку, консультацію можна було б отримати й у будь-якого вчителя української мови.

Щоправда, чи будуть ті, у кого панство в голові, а воші за коміром, зважати на суржик у «духовній столиці»? Потовчіться на людях: суцільне – пі-пі-пі…

Вадим Демиденко

Коментарі