Репортажі з-за Кобищанських парканів: про життя у тамбурі
Репортаж 47: про життя у тамбурі
Розумна оптимізація процесу, кількості, зусиль чи форми завжди є ознакою позитиву. У вселенських масштабах – сприяє перемозі Добра над Злом. Не зважаючи на волаючий спротив патріотичного єства, виважений розмисел визнає позитивом навіть оптимізацію нашої сільської шкілки – навчання одного нашого односельця за місцем його проживання потребує більше ніж 50 тисяч гривень, а у базовій школі сусіднього села вкладається у 15 тисяч. Тож навіть і містечкова оптимізація Олександра Федоровича Мамая є очікуваним і актуальним позитивом.
А подати оцей ще літній репортаж автора спонукало повідомлення Укрзалізниці про скорочення двадцяти електричок.
____
Днями довелося змінити уявлення про банальний вагон електрички – виявилося, що цей сегмент популярного у приміських громад транспортного засобу для чималої популяції українців є звичним середовищем побутування. І, вочевидь, оця його невластива роль набуватиме з часом все чіткіших і характерніших ознак.
Електричка на Огульці за номером 6352 з відправленням від першої платформи вокзалу Полтава-Південна о 2.05 ночі до Скороходово торохкотіла порожньою. Шість вагонів електропоїзда доправляли до пересадочного вузла трьох пасажирів. Разом зі мною у нічну подорож нагальні справи – не безглузда ж примха? – покликали суттєво пом’ятого життям неголеного чоловічка у спортивному костюмі і жіночку доягідного віку, певно, комівояжера, бо сусідка вже у Вакуленцях міцно спала, підмостивши під голову стос картатих валіз, якими зворотнім рейсом до Полтави буде переміщено частину фельдманівської Барабашки.
Чоловічок вискакував до тамбура на кожній зупинці і крізь розчинені двері вголос читав назви станцій. Адже у захриплому белькотінні динаміка, що натужно намагався донести інформацію машиніста про рух електрички нічною Полтавщиною, неможливо було розібрати, навіть якою мовою залізничник давиться. Я, хизуючись нафантазованими індуктивно-дедуктивними навичками Холмса, припустив, що недоглянутий мужчина-одинак в уніформі гопника (країна виготовлення лискучого прикиду «Адідас Originals три смужки» − ромський мікрорайон «Радванка» в Ужгороді, вилиняла, колись чорна бейсболка шерифа штату Іллінойс із білоголовим орланом і в'єтнамки на босу ногу) їде маршрутом вперше і боїться проґавити свою зупинку. Ще я спробував визначити фахову спеціалізацію попутника, але капітулював, обмежившись колом принципово неможливого: він не міг бути головним бухгалтером пепешки, вчителем української мови і диспетчером авіаліній. Як і шерифом «Землі Лінкольна». Детектив і направду з мене не вийшов – знервований чоловічок теж, певно, слідував до Огульців, бо ще перед Водяною був у вагоні – я помітив його невдалу спробу протиснутися до тамбуру між вже на той момент спресованими до однорідності чоловічими, жіночими і подекуди дитячими тілами. А назви зупинок він читав винятково з цікавості.
Четвертою, п’ятою і шостою живими істотами в електричці до Скороходово були ще двоє машиністів (хлопці у залізничному однострої почергово пробігали вагонами від голови до хвоста і назад невідомо з якою метою) та миловидна, хоч і трохи цибатенька, з чого у ході ніби ламалася наперед, із сумними і очікувано заспаними очима провідниця у віці, у якому я би ніколи не пустив доньку до вагона нічного потяга без супроводу навченої вівчарки. Мо’, сирота? Пошкодував дитину, коли вона мовчки ознайомилася з моїм пільговим посадочним талоном пенсіонера за віком і акуратно його трохи надірвала. Я, тепер вже прокомпостований, було й образився: служиве дівчатко лише ковзнуло сонним поглядом моєю сивою бородою і, певно, не виглядівши в ній схованого біса, навіть не стало вимагати пред’яви пенсійного посвідчення, як документального підтвердження права на пільгову подорож Українськими Залізницями.
Служиве дівча не стало будити комівояжерку, а, затіявши було з чоловічком нетривалу дискусію, розважливо визнало її безперспективність. Я з жалем констатував: Українські Залізниці знову зазнали втрат.
До Скороходово пасажирський порожняк прибув за розкладом о 03.18, подолавши половину шляху. Далі з електричкою почали діятися речі, які перелякали мене несподіваною нелогічністю і підпадали під опис Генрі Лайон Олді якого-небудь регіонального катаклізму. Авторам, твори яких належать до моєї власної золотої колекції «розумної фантастики», особливо вдається змалювання деталей провалля мегаполіса у інший вимір. З кожним наступним роз’їздом, платформою і станцією електричка відчутно важчала, наповнюючись людською масою, і тепер з натугою розганялася, щоб через п’ять чи вісім хвилин знову зупинитись, чмокнути пневматикою дверей і запхнути чергову порцію пасажиропотоку до себе всередину. До Ков’яг електричка прибула вщерть заповненою: у вагоні нікуди було пальця вткнути, нічим було дихати і саме людське існування у цьому середовищі виглядало експериментом. Люди, як і африканські слони (індійські на ніч влягаються) та імператорські пінгвіни, спали навстоячки. Щодо пінгвінів, то папуанський їхній вид спить покотом, розкидавши навсібіч лапи і крила. Тому, якщо бути науково послідовним, пасажири більше нагадували коней – наші одвічні помічники, всупереч розхожій думці, стоячи не сплять, а тільки дрімають.
04.35. Огульці. Не вельми тямущому у питаннях рухомого складу залізниці, мені знавці колись намагалися пояснити необхідність пересадки в Огульцях до іншої електрички – з Полтави електропотяг послуговується постійним струмом, а далі – змінним. Чи навпаки. Моїх дилетантських уявлень пояснення не похитнули – якого біса тоді пасажирські та вантажні потяги летять повз Огульці, не пригальмовуючи? Ото щось крутить корумповане начальство Укрзалізниці. Як би там не було з ним і трансформаторами, а на нас чекав приміський Огульці – Люботин – Харків-Пасажирський з відправленням о 05.08. Фактично – ранку.
Пасажирський фарш витік на перон і, на якийсь час розбившись на складові – індивідууми, посунув до приміського за номером 6902. Всоталися, спресувалися, рушили. Дебеліші і жвавіші дядьки сіли. Огрядна, м’яко кажучи, молодичка, яку у вагоні всі знали як «о-о, нашу Галю», неймовірним чином пропихалася поміж людьми із саморобним термоящиком наперевіс, приречено бубонячи: «Пірогі, кому пірогі! Картошка, печьонка, повідло, творог, вішня!». Брали ті, хто між третьою і четвертою ночі не встигли поснідати. Вагоном поплив провокативний дух домашньої кухні. Спантеличився було питанням, чому у забігайлівках типу фаст-фуду McDonald's, ChickenHUT і TripAdvisor отак привабливо смачно не пахне? Як оце зараз у спітнілому, переповненому організмами вагоні?
Зауважив мимохідь, що ширина проходу у вагоні, термоящика для пирогів і Галиного заду співпадали до сантиметра – цей ходячий торговельний комплекс проламувався вагоном, як колись атомний криголам «Лєнін» між торосами Північного Льодовитого океану. Принагідно з'ясував і точність фольклорного образу: крам «о-о, нашої Галі» справді розходився «як гарячі пиріжки».
У Люботині, куди прибули 6902-м через півгодини, на мене ще не чекав приміський на Суми – той мав безкоштовно повезти хитрого пенсіонера до сусіднього обласного центру лише о 9.12. Влаштувався у чистенькому, облаштованому залі очікування на незручній лаві з наміром трохи й собі подрімати. У позі папуанського пінгвіна. Де там! Довго угніжджувався, бо розраховувати на відпочинок на дерев'яних станційних меблях з прямою, не пристосованою під вигин спини спинкою, було марно. Позаздрив прагматичній безпосередності місцевого безхатька, котрий спав у кутку на підлозі під електричною розеткою з оголошенням про категоричну заборону підзаряджати мобілки безкоштовно.
Задрімати не зміг не лише через меблеві незручності – перед очима важко і німотно ворочався зім’ятий у великий мурий вальок увесь робітний люд, зібраний вздовж колії від Скороходово до Люботина і повезений 6902-м до наступного сепаратора – Харкова-Пасажирського, де мої недавні попутники будуть розфасовані за фракціями і направлені до місць служби тролейбусами, маршрутками, метрополітеном, автобусами, трамваями.
Вкотре порадів за пенсіонерів першої столиці радянської України – перманентно підсудний її мер сьогодні забезпечує безплатний проїзд містянам у підтоптаному віці майже усіма видами транспорту. Харків’яни пенсійного віку либонь платять лише за таксі та авіацію. То й якими б викривальними аргументами не оперувала опозиція у справі «Кернес з бодігардами проти народу України», підстаркуватий і заодно найчисленніший електорат Харкова обере Геннадія Адольфовича тим і на стільки, ким і на скільки йому захочеться побути.
А вальок (колись такими глиняними, перемішаними з порубаною соломою і кінськими каштанами грудкáми закидалася стеля на горищі сільської хати чи сараю) у моїй уяві мінився охристо-умбровими відтінками, стиха гомонів нецензурною лексикою про щось сокровенне, сопів і мріяв про приземлене. Неабиякою романтикою для недавніх попутників було б повернення сьогодні до свого коломацького горὀду хоча б на півгодини раніше.
Люди живуть на колесах. П’ять днів на тиждень позавчора ще посполите громадянство приколійних полтавців з харків’янами, за винятком працівників за графіком «через два на третій», встає о третій-четвертій вже не ночі і ще не ранку, щоб за три-чотири години прибути до Харкова і героїчною працею прибиральницями у лікарняних закладах, колійними ремонтниками, вахтерами у пристойних офісах непристойних шарашок, охоронцями банків, водіями якихось транспортних засобів на кшталт асфальтоукладачів і «золотарів» (автодіжок для добування лайна з нужників), підсобниками на будовах, вантажниками і комірницями приміських об’єктів логістики, приймальниками склотари, тобто у якості допоміжної некваліфікованої робочої сили, за мінімальну плату посприяти як відродженню економічного потенціалу держави, так і виживанню родини у начисто відсутніх для цього умовах гинучого села. Де вже давно нема ніякої роботи. Даруйте за зоологізм, але зникла й потреба чистити нужники – не наповнюються. Нікому і нічим.
Колись давно, в іншому житті, російська, якийсь час модна поетеса Юлія Друніна, з іншого, щоправда, приводу, переконувала нас у здатності людей звикнути абсолютно до всього («Ко всему привыкают люди, привыкают к беде, к войне…»). Треба визнавати справедливість друнінської дефініції – звикли.
Вісім годин нудної, одноманітної і переважно важкої, у когось – ще й бридкої, праці; ближче до завершення робочого дня чи не кожної хвилини зиркання на годинник – вклякла стрілка як нежива, а електричка не чекатиме; похапцем по дорозі до вокзалу відвідини супермаркету – макарони, цукор, чоловіку – блок «Пріми», пляшка олії, дитині – якихось цукерок грамів двісті, соціальні сосиски, інколи – морожений хек (хоч би не розтав, паразит!), хліб і батон, сусідці камси півкіла – баба ще позавчора просила, господи – коли вже та зарплата; свій вагон, свої попутники, сон конем навстоячки, на автоматі – своя платформа; бігцем додому, бо смеркає, яке хазяйство?!, одстань – підйом через чотири години!.. Ой, тільки ж лягла…
«О-о-о, нашій Галі» треба прокидатися щонайменше на годину раніше. Вчорашні пироги йдуть важче.
Вадим Демиденко
