•  

Репортажі з-за Кобищанських парканів: совковий хадж до «полтавського» Ватутіна

1100
Репортажі з-за Кобищанських парканів: совковий хадж до «полтавського» Ватутіна

Репортаж одинадцятий: совковий хадж до «полтавського» Ватутіна

Днями у новиновій стрічці майнуло повідомлення про перемогу харківських радикалів у тривалому протистоянні з тандемом «маршала перемоги» Георгія Жукова та мера Геннадія Адольфовича Кернеса: у ніч на 6 травня бюст військовика було таки звалено. Але невідомі переможці муніципальну вікторію святкували недовго – на ранок бюст звично радував непримиренних антагоністів декомунізації, вартуючи заїзд на проспект Петра Григоренка.

Увічнення імен у бронзі та граніті завше і без винятків відбувається з подачі діючої в окремий історичний момент влади. Народну ініціативу, як правило, приплітають. Не потребує пояснень встановлення саме у часи путінізму пам’ятника князю Володимиру Великому на Боровицькому майдані у Москві, мовляв, наш таки хреститель! (Літописний штришок: цей Володимир був «великим» одночасно у двох іпостасях – на троні і в руських залогах, де ґвалтував доньок місцевих васалів на очах у матерів). Зведений у Москві пам’ятник копіювальнику німецького шмайсера зброяреві Михайлу Калашникову – теж з цього агресивного ряду. Так само винятково з подачі існуючої влади і демонтуються ненависні її прихильникам «ідоли» і «боввани». Звідси вибірковий «вандалізм», «хуліганські дії», «наруга над пам’яттю».

Націям з прищепленою з молоком матері толерантністю вдається запросто співіснувати також і з пам’ятниками своїм одіозним діячам: цілісінькими стоять віками монументи, хіба що упосліджені пернатими та позеленілі від часу. Чи не найпереконливішою ілюстрацією цієї заздрісної терпимості є центр Лондона, де височіють над мирською суєтою фігури-символи обох сторін громадянської війни 1640-х років: пам’ятники королю Карлу I і Оліверу Кромвелю. Ми (поки що?) не належимо до цього психотипу – тому, угледівши ненависного Ульянова з простертою вперед і вгору правицею чи Ватутіна у шинелі, заскочений «бандерівець» відразу шукає тракториста з тросом. Натомість апологета земного раю «усім всьо по п’ять вже під вечір» судомить від таблички з назвою вулиці «імені Симона Петлюри».

Про Георгія Костянтиновича Жукова, маршала – іншим разом, за нагоди. Поміркуємо над своєю сорочкою, яка, звісно, відчутно ближча до нашого, кобищанського, тіла. 4 травня вдячна полтавська громадськість поклала квіти до пам’ятника генералу армії Миколі Федоровичу Ватутіну.

Нечисленна група бабусь та дідусів, котрі ще відносять себе до «учасників», конвойована до місця події дещиця місцевого чиновництва та притягнене на налигачах учнівство ближніх шкіл висловили таким чином «глибоку шану» легендарному радянському полководцеві, який на догоду стратегу Сталіну (цьому заманулося відсвяткувати річницю жовтневого перевороту у Києві) втопив у Дніпрі сотні тисяч людей. Всупереч розхожій байці про цього «везучого» командира, відомого у колах німецького генералітету як «Гросмейстер», який буцімто з кожного бою виходив з мінімальними втратами.

Як би отут нам обійтися без зловтіхи і не збурити праведного гніву поведених на сфальшованій історії краян! Тому спробуємо телеграфом:

«…відбулася дійсно знаменна для полтавців подія – відкриття бюста-пам’ятника видатному радянському воєначальнику, командувачу 1-го Українського фронту, генералу армії, Герою Радянського Союзу Миколі Ватутіну.

– Цей пам’ятник – данина тим, хто подарував нам мирне небо! Міська влада не могла не підтримати ініціативу ветеранів та громадськості міста щодо його перенесення та встановлення саме на вулиці Ватутіна,– зазначив на урочистому заході міський голова Олександр Мамай. http://news.poltava.info/culture/10808-u-poltavi-vidkrili-pamyatnik-vatutinu-foto.

Уривок з інформаційного повідомлення про перенесення бюста-пам’ятника М.Ф. Ватутіну на вулицю його імені 21 вересня 2013 року, до 70-ї річниці визволення міста від нацистів, ми обмежили викладом участі у заходах міського голови Олександра Мамая навмисно. До великих погон – високі вимоги.

Атож, враховуємо похибку, зумовлену 2013 роком з його мавпячим копіюванням тодішньою владою усього російського побєдоносія ПР-агентами, котрі на той момент вже заполонили усі українські обрії – військові, СБУшні, економічні, ідеологічні, телевізійні. ПР-агенти тут згадані і як «пі-ар», і як «партія регіонів». «Мрак», − сказала б Елочка-Людожерка. Стати у ті мурі часи провідником українства для не вельми освіченого у гуманітарному сенсі мера було неможливо. Хіба лише стосовно Ватутіна городив нісенітниці Олександр Федорович? Згадайте епопею з Мазепою!

Гаразд. Стишуємо полемічний шал і визнаємо, що до русофільства пана Мамая схилили об’єктивні обставини. Але ж мудрість укупі з діалектикою Гегеля закликають до руху, змін, боротьби суперечностей, вдосконалення. Он і давній грек, пан Геракліт волає з немислимої далини – pantarei! Тобто все – тече, все – міняється! Виходячи з логіки оцієї позитивної філософії, очікували б і на трансформацію поглядів очільника духовної столиці. Одна справа – мамаєвській «Совісті України» зливатися в екстазі з ПР-зграєю заради подачки до міського бюджету, ніхто ж, крім зграї, не давав. Те очевидне паскудство називалося «політичною доцільністю». І зовсім інша справа – сьогодні, під час війни з Росією лити воду на млин агресора.

Де там! На біл-бордах – суцільне свято з нагоди загибелі 49 мільйонів людей у Другій світовій війні, покладання квітів до підніжжя одіозних катів-полководців, команда безвідмовному підлеглому вчительству шикувати дітей у «безсмертні полки»…

Стосовно Миколи Федоровича Ватутіна персонально для Олександра Федоровича та укладачів його публічних спічів повідомляємо наступне. Краянам, котрі не планують переглядати закладені «Коротким курсом історії ВКП(б)» історичні підвалини, рекомендуємо на оцьому слові припинити перегляд тексту. Він – для «нормальних», ревізіоністів.

Росіянин з української Слобожанщини Микола Федорович Ватутін чимало нагрішив в Україні. Ще зеленим червоноармійцем самовіддано добивав махновців, у 1921 році, вже більшовиком і курсантом Полтавської піхотної школи полював на повстанські загони Андрія Левченка, Петра Погорілого, Якова Андрущенка. У 20-30-і роки стрімко долав кар’єрні щаблі завдяки «енергійному, наполегливому, ініціативному виконанню доручень», зокрема, й щодо боротьби з Українською Повстанською Армією. Відмінні якості командувача Українського фронту і, одночасно, гітлерівського колеги у розчленуванні Польщі в 1939 році були відзначені орденом Леніна.

Хтось наважиться захищати виконавця злочинних наказів генерала Ватутіна, бо солдатові й належить вбивати ворога за наказом. Посміємо нагадати визнане світом: солдат, який виконує злочинні накази – злочинець. А ким є генерал, що віддає злочинні накази? Адже українська історична наука достатньо детально дослідила роль генерала Ватутіна в одній з найкривавіших і найбезглуздіших операцій радянського командування у війні з нацистами – боях за Букринський плацдарм у вересні-листопаді 1943 року.

Микола Ватутін прямо з маршу кидав нахапаних під час просування Лівовобережжям після Курської дуги 16-18-річних сільських хлопців на неприступні ворожі укріплення крутого правого берега Дніпра. Кидав цих нещасних «чорнопіджачників» у воду без підготовки, без наведених переправ і плавзасобів, неозброєними, ненавченими, необмундированими. Страшна, поголовна ватутінська мобілізація знелюдила села Сумщини, Полтавщини, Чернігівщини.

Російський письменник Віктор Астаф'єв, котрому вдалося живим форсувати Дніпро, пізніше згадає: «Двадцять п'ять тисяч воїнів входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п'ять. Через п'ять-шість днів усе це спливає. Уявляєте?..». Ні, уявити це людині неможливо.

За підрахунками і висновками українських істориків, зокрема, Володимира Кучера та Петра Чернеги («Україна у Другій світовій війні (1939-1945»), «геніальний полководець», генерал Микола Ватутін несе повну особисту відповідальність за загибель 647 тисяч бійців у боях за Київ.

Бракує історичних знань, хибують на фобії втовкмачені позавчора переконання? Так утримайтеся, пане Мамаю, принаймні від їх визивного для української частини містян демонстрації.

Вадим Демиденко

Коментарі