•  

Репортажі з-за кобищанських парканів: як ми, задравши штани, бігали за комсомолом

990

Репортаж 57: як ми, задравши штани, бігали за комсомолом

Друзья! Друзья! 

Какой раскол в стране,

Какая грусть в кипении веселом!

Знать, оттого так хочется и мне,

Задрав штаны,

Бежать за комсомолом.

Сергей Есенин, Русь уходящая

Електорат можна ділити за безліччю ознак: на тих, хто бере гречку, і тих, хто не бере (уточнення: для окремо взятої української духовної столиці мірилом духовності ще донедавна був цукор), на глитаїв і злидарів, на читачів паперових носіїв і «планшетників», на фанатів «Ворскли» і настільного тенісу, зрештою, на тих, кого хлібом не годуй – дай поматюкати владу з позицій маніакально-депресивного психозу К’єркегора і пофігістів. Слід враховувати і ще тонші підходи: серед тих, хто брав цукор, автор особисто знайомий з чималим відсотком прихильників пана Матковського. Знаємо й тих, хто, нічтоже сумняся, зраджував пана Мамая, вистоюючи черги за соціальними пігулками у ворожому таборі.

Пропонуємо поміркувати – чи слід гудити ближнього за його ідеологічний виверт? Якщо ідіотизм був щирою ілюзією? Приторочуємо мудрування до вельми знаменної для чималого гурту однолітків цьогорічної події − сторіччя комсомолу. І тим, хто намірився розгульно відсвяткувати комсомольський ювілей 29 жовтня, і тим, кого з’ява на світ вже під рідними жовто-блакитними штандартами позбавила можливості побігати довкіллям, «задравши штани», разом з Єсеніним, побіжно нагадаємо етапи ідеологічного запаморочення.

Звісно, кожен із двох сотень делегатів, що наприкінці жовтня 1918 року прибули до Москви на І Всеросійський з’їзд спілок робітниче-селянської молоді, був твердо переконаний у неминучості, з дня-на-день, світової пожежі. Хлопці у шкірянках і дівчата у косинках з червоної китайки не мали жодних сумнівів, чий світ у тому гоготінні стане головешкою і хто вийде на попелище переможцем. Дослідники тих подій, звичайно, мають рацію, коли говорять про вирішальну роль партії більшовиків у організаційному оформленні молодіжного руху «під себе». Ще б пак – до революційного плуга підпрягаються такі маси ентузіастів-фанатиків! А ми додамо, що якихось особливих зусиль приведення різномастих молодіжних рухів до одного більшовицького знаменника не потребувало – якби того революційного шалу перших комсомольців вистачило на фінальне десятиліття ВЛКСМ, Байкало-Амурська Магістраль з’єднала би Тинду з американським штатом Каліфорнія. Але у полум’яних нащадків шалу вистачило лише на частівки: «Там, где раньше тигры ср*ли, / мы проложим магистрали. / Приезжай ко мне на БАМ: / я тебе на рельсах дам». Перепрошуємо за невисоку поезію, у сусідів усі частівки приблизно однакові.

Біля витоків ініціативи стояли молоді трибуни Лазар Шацкін (перший секретар РКСМ у 18 років!), Оскар Ривкін та Юхим Цетлін. Саме вони переконали вождя більшовиків Ульянова-Леніна у необхідності існування окремої молодіжної комуністичної організації. Хлопці побували на височайшій аудієнції у керманича революції, і коли той не лише великодушно дозволив їм скористатися власною кремлівською бібліотекою, мовляв, «учіться, учіться і ще раз учіться», а й дав команду Якову Свердлову профінансувати новоспечених резервістів РКП(б) тридцятьма тисячами рублів, про щенячу відданість «рідній партії» говорити вже було не варто. Трохи згодом усіх трьох рідна партія розстріляє.

Перші молоді ленінці й гадки не мали, що їхня затія з РКСМом стане обов’язковим фільтром для усіх поколінь радянської молоді. Але різні часи диктували й різні підходи до членства. Якщо у 20-30-і роки доступу до ВЛКСМ позбавлялися діти ворогів народу і вихідці з класово-ворожих груп населення, то в часи пізнього соціалізму до лав ленінської спілки приймали усіх поголовно – від 14-літніх восьмикласниць-трієчниць до 28-річних фуражирів і підсобників на будовах. Щоправда, були випадки, коли комсомольського квитка могли показово позбавити за нелегальний похід з бабусею до церкви на Паску, чи дефіле комсомолки сільською вулицею під ручку з парубком, що повернувся з місць позбавлення волі. Повальна формалізація комсомольського членства (60 відсотків молоді перебували у лавах спілки) у 70-і роки знецінила клятви на кшталт «не расстанусь с комсомолом, буду вечно молодым», вихолостивши революційний зміст причетності до тих, хто ось-ось мав би «стати всім». Членство у ВЛКСМ трансформувалось на обтяжливу, але обов’язкову умову для абітурієнтів вишів та молодиків-пройдох з бой-дівицями, котрі мріяли про партійну кар’єру.

А вже у першій половині 70-х років минулого століття комсомолія була для абсолютної більшості її активу (про пересічні маси не варто говорити!) чисто бутафорською організацією. Послухайте очевидця, він недовго перебував у комсомольській керівній ланці.

«…Готували чергову обласну комсомольську звітно-виборну конференцію. Вже сто разів були перемелені всі кісточки рекомендованих до складу обкому ЛКСМУ ланкових молодіжних бригад, вздовж і впоперек пораховані молоді робітники «від верстата»; вже сто один раз був перетасований склад бюро обкому і заворг таки протиснув до нього секретарку по роботі із шкільною молоддю віддаленого райкому, дуже гарну і розбитну, чорнявеньку, з великими карими очима, в яких аж пломеніла готовність до виконання будь-якого наказу як вищого керівництва, так і персонально нашого заворга (до віддаленого підшефного району колега учащав з особливим задоволенням і очевидною користю для спільної справи – шеренги районної організації за останні півроку подовшали на півтора відсотка); вже сто два рази в обох курилках був прокоментований перехід нашого першого другим до райкому партії і безальтернативне обрання нашим першим діючого другого; вже сто три рази ми прикинули, чого відділу чекати від нового секретаря, випускника Московської ВКШ (Вищої комсомольської школи).

На останній перед конференцією настановчій апаратній нараді наш ще другий секретар передав категоричну вимогу старших товаришів з обкому партії зробити все можливе, щоб п'яні делегати обласного комсомольського форуму не спалили центральний полтавський готель «Київ». На кожен поверх готелю призначили по двоє відповідальних із суворим наказом забезпечити громадський порядок і за всяку ціну зберегти здатність делегатів наступного дня взяти участь у конференції. Вже бувалі в подібних бувальцях хлопці з оргвідділу із трагічно прикушеною нижньою губою плескали нас, новоспечених блюстителів, по плечах, ніби проводжали на останній бій з гідрою світового капіталізму. Посміюючись, радили надто не докучати кращим активісткам Полтавщини.

Нам з товаришем дістався третій поверх, заселений переважно молодим колгоспним селянством південних районів. Епізод, в якому нам довелося взяти участь, був, швидше, екзотичним і не йшов ні в яке порівняння з кулачним протистоянням «району на район» на четвертому поверсі готелю, куди з матюками побігли, притримуючи кобури без пістолетів, приставлені до конференції міліціонери.

«Наш» делегат – комбайнер, переможець обласного соціалістичного змагання молодих механізаторів на жнивах минулого літа, русявий, худий і мосластий хлопак в сімейних трусах і завеликій майці кольору слонової кістки навипуск, з приколотим на ній орденом Трудового Червоного Прапора, безуспішно намагався здолати коридор, тримаючись почергово за всі стіни. Якусь готельну служку, що наважилася буркнути щось зневажливе правофланговому п'ятирічки, комбайнер послав, м'яко кажучи, «до дідька». Вже й не молода, ось-ось вийде з комсомольського віку, і, як на наш із колегою смак, не дуже приваблива, огрядна покоївка вилаяла його у виразах, яких правофланговий, певно, не чув у лісосмугах свого району. Мовляв, понапиваються тут і «лазють». Нам вдалося сяк-так залагодити конфлікт «міста із селом», силоміць доправивши жилавого свого комсомольця до його одномісного, тільки для орденоносців, номера.

І як же ми, вже далеко за північ інспектуючи ввірений нам, нарешті захмелілий і стихлий поверх, подивувалися ідилії в помешканні комбайнера з розчиненими настіж дверима: орденоносець удвох з чималенькою покоївкою змогли вмоститися на вузенькому ліжку і, прикриті зібганим простирадлом, мирно відпочивали. На спинці стільця висіла акуратно розправлена, мабуть, покоївкою, майка з орденом Трудового Червоного Прапора на передньому плані. Ми тихесенько причинили двері. Втомився ж бо комбайнер. А завтра, ні – вже сьогодні, конференція…».

Шановні пані та панове, будь-чия ностальгія заслуговує на повагу. Зокрема, і сум комсомольських активістів за своїми зоряними часами. Бо ж і вони, і ми, і правофланговий комбайнер п’ятирічки з покоївкою у тих зоряних часах були молодими. У Ліни Костенко про це фантастично гарно:

…все згадує себе в свою найкращу пору.

І стежка, по якій вже тільки сніг іде...

Вадим Демиденко

Коментарі