Репортажі з-за кобищанських парканів
Репортаж 55: як Андрій Садовий занурився у "несамовиту потавську енергетику"
На відміну від більшості пошуковців головної української посади, котрі або лякали наш мирний кобищанський загал мілітарним брязкотом та негайним наведенням порядку, або малювали райські пасторалі із собою найліпшим у ролі божого посланця, «самопомічний» пан Андрій явився полтавцям в образі розважливого і толерантного пілігрима, котрий вже все побачив і тепер з менторською доброзичливою посмішкою ділиться з неофітами своїми планами і самоврядним досвідом. Причому нездійсненність того громаддя Андрій Іванович і не приховує, мовляв, а ви зловіть мене, львівського Сковороду.
У симпатичному спікерові «Urban Talks» (буквально – «міські перемовини», тематичний дискусійний майданчик з проблем повернення сучасним містам спроможності магдебурзького статусу) імпонує насамперед миролюбний тон спілкування. Від агітаційних спічів його конкурентів з вилами наперевіс у мілітарних одностроях за версту несе агресією. Чи, може, хтось у медоточивих скрадливих міфах про новий курс старими манівцями ще не помічає нав'язливого бажання пані-новокурсистки скрутити у баранячий ріг «Рошен» разом з його власником і Україною? А от Андрій Іванович хіба що мимохідь поскаржився на неуважних до Львова стольних очільників, каже, ну, чого ви, хлопці, не запитаєте мене – мо', допомога яка Леву потрібна?
Наші кобищанські, ласі до казок душі утішили фантазії пана Андрія про українські ріки і річечки, на кшталт німецьких, вщерть заповнені катерами, баржами, теплоходами, шхунами і криголамами, як основними трансукраїнськими плавзасобами. Саме ця великотранспортна ідея на думку мера міста, якому не поталанило з водними артеріями і змілілий ручай Полтва грає роль Дунаю наразі вже захованим у підземний колектор, мала б стати рятівним кругом для вітчизняного суднобудування. Далі за нью-васюківським сценарієм: розвантаження колій «УЗ» і битих фурами автотрас, тисячі робочих місць і Львів – столиця щонайменше трьох морів з окупованим Азовським включно…
О, скинулась містечкова гідротопонімічна уява: у Садового – Полтва, у кобищанців – Лтава, то ми зі Львовом щонайменше двоюрідні!
Сподобався і нестримний злет фантазії Андрія Івановича на крилах відродженої української авіації і осібно НТКБ «Антонова». Хто би з нас, кобищанців, не захотів політати з «міста Котляревського і Сковороди з його несамовитою енергетикою» до Франківська, Львова, Одеси, Кобеляк і Диканьки прямими авіарейсами за ціною лоукостів, за пенсійним посвідченням? Ввижається небо над Супрунівкою з десятками авіамаршруток… Заплющуємо замріяні очі і відкриваємо у Полтаві філію Національного аерокосмічного університету ім. М.Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут», оголошуємо кастинг з відбору до елітного полтавського полку стюардес, на який валом валять посполиті кралечки з чорнухинської глибинки, перепрофільовуємо Полтавський тепловозо- на авіаремонтний. А урочиста зустріч чартеру кобищанських гастарбайтерів зі збору полуниць під Краковом? Пани Головко з Біленьким у вишиванках, змахуючи непрошену сльозу, вручають Президенту Міжнародного аерохабу «ПолтаваAir» ще 40 чергових мільйонів на поточні ремонти терміналів…
Ох, Андріє Івановичу, розтривожили ви Кобищани не на жарт своєю поміччю!
Нас особисто гарний мер гарного міста купив ще й гарною фразою: «Не може бути успішного Львова, без успішної Полтави. Без успішної Полтави не може бути успішної України». І якби не душок львівського сміття у посадках під Лубнами, можна було б і пристати до закликів Садового опанувати методикою барона Мюнхаузена та самотужки висмикнути себе з багнюки.
Вадим Демиденко
