•  

Російський телеведучий розповів, чому Крим не став «їхнім»

30960
Російський телеведучий розповів, чому Крим не став «їхнім»

Для мене, громадянина, Крим завжди був моїм, хоч я ненавиджу спеку, курорти та пляжі. Він був моїм у СРСР, коли малюком мене туди привезли батьки. Він був моїм і в 1993 році, коли ми з друзями поїхали туди і два тижні жили на березі моря в палатці, обмінявши на вокзалі рублі на гривні. Крим був моїм і у 1999, хоча я вже точно прикинув, що ціна і сервіс Єгипту та Туреччини більш близькі мені. Лише у цьому році Крим, як я бачу, став абсолютно не моїм. Кінські ціни на авіаквитки (у чотири рази вищі, ніж Москва-Лондон), тижневі черги на переправу та кривава війна там, де колись раніше були автотраси. Додамо сюди також проблеми статусу – раніше я був у Криму бажаним гостем для всіх. Зараз же для когось із них (навіть якщо їх невеликий відсоток) я раптово буду російським окупантом. І мені тепер, можливо, нишком плюнуть у тарілку з супом.

Так чий же врешті став Крим? Ну не мій точно. Можливо, він тепер належить олігархам. Можливо – Богу війни. Можливо – інопланетянам. Та все ж для мене, просто громадянина Росії, він став мій у сто разів менше, ніж був колись. Із позиції громадянина, мені взагалі незрозумілий термін «мій». У мене є знайома, росіянка, котра мріяла жити зі своїми дітьми у Криму і колись купила там будиночок. І її за всіма правилами записали до якогось кадастрового реєстру землеволодіння. І Крим врешті став її. Куди більше, ніж для інших громадян країни Україна, до якої він формально відноситься на картах. Ви особисто розумієте абсурд ситуації? Власність всередині власності. Карта всередині карти.

Я беру лист паперу, зафарбовую на ньому великий квадрат і говорю: це все моє. Ти малюєш всередині маленький квадратик і відповідаєш: а це все – моє. І з цим парадоксом ми зараз живемо спокійно. А потім з’являється натовп зовсім сторонніх людей і кричить: «Крим – наш!». Чий конкретно, покажіть пальцем. У мене багато різних друзів-росіян, які офіційно зробили своїм невеликий шматок чужої держави. У одного мого друга, запеклого патріота, квартира в Лондоні. У іншого, запеклого ліберала, - в Іспанії. У третьої хорошої подруги, - апартаменти у Болгарії. Четвертий друг, аж зовсім не переобтяжений достатком, який усіма своїми силами ледь назбирав 200 тисяч рублів на невеличкий будиночок у Словенії. Нікому з них не заважає той факт, що ні Британія, ні Словенія не наші. Зате Чечня – наша. По всіх картах та світових угодах. Хто-небудь хоче придбати нерухомість у Чечні або хоча б поїхати туди у відпустку з дітьми?

Казка про «ми повернули своє» просто не діє, а навпаки, тільки лякає. Тоді і Фінляндію та Польщу разом із Прибалтикою потрібно повернути Росії, а навіть Аляску. Крим зажадає собі назад якась там Туреччина. Але хоч скільки б разів Росія не кричала «Крим завжди був наш!», та яке взагалі Росія має відношення до Кримського ханства, чий був Крим із самого початку? Потім Курильські острови захоче забрати Японія – вони були відібрані у неї так недавно і так відверто, що це єдина причина, чому у нас із Японією досі не підписаний мирний договір, офіційно ми досі у стані війни. Китай захоче по праву повернути собі Сибір та Далекий Схід. Німеччина зажадає свій рідний Кенінгсберг, котрий із незрозумілих причин зараз належить Росії, всупереч законам логіки, географії та простору. А якщо вийде, потім Німеччина може захотіти Смоленськ з кордонами 1942 року. Ну а Монголія згадає, як їй колись належала «невеличка» частина Росії від Чорного моря до Хабаровська і зажадає захистити інтереси усіх нині живучих татар.

Зрозуміло, що на цьому місці вибігають різні люди та кричать, що народ Криму сам вибрав свій шлях… Ні, звичайно, так свій шлях не вибирають. Вибирають, як Шотландія: багато років поспіль готують відкритий та чесний референдум. Якщо завтра в Росії стане нестабільна ситуація, безлад та боротьба за владу, а в цей час Далекий Схід наповнять китайські солдати зі спірними нашивками, які зі зброєю блокують усі держустанови та похапцем влаштовують референдум – я так само не прийму такі результати. Навіть, якщо мені скажуть, що більш ніж 50% мешканців Далекого Сходу висловили бажання бути китайською автономією, а не регіоном Росії. Навіть розбиратися не буду, 52% проголосувало чи 92% , чесно все було чи це просто вигадка китайських технологів. Референдуми так не проводять і крапка. Взагалі-то мені, як громадянину Росії, зовсім незрозуміло, чому саме Крим саме сьогодні саме наш. І в якому місці Крим тепер став моїм, де раніше він моїм не був.

Можливо мені заперечать, що я розмірковую з точки зору громадянина, а потрібно з точки зору держави? Добре, давайте спробуємо, скажемо вголос ту правду, котру озвучувати неприємно. Вважайте нищесказане моїми власними фантазіями. Тож, я – країна. Крим був півостровом, а став островом. З одного боку у нього є море з непитною водою, а з іншого боку - чужа країна, з якою я, як держава, примудрився посваритися до стану війни. Промисловості у Криму немає. Сільське господарство – три персикових дерева та напівзасохлий виноградник, наполовину вирубаний в антиалкогольну кампанію Перебудови. Прісна вода та електроенергія надходять із країни, яка нам тепер як фашист. Всі траси та залізничні колії також залишилися там, у фашистів.

Як країна, я опинився в положенні гопника, який незрозуміло навіщо «віджав» у колишнього друга рідкісний мобільний телефон, а зранку зрозумів, що до нього немає ні зарядного пристрою, ні документів. І дістати такий зарядний пристрій з рідкісним шнурком ніде або дуже дорого. А без документів мобільний тепер вважається краденим. Як країна, я намагаюся власноруч змайструвати шнурок для зарядки своїми силами. Тобто, пробити коридор до Криму через державу, так званих фашистів, організувавши там громадянську війну. І це у мене не виходить. Тому що найближча стежка до дверей Криму іде вздовж берега і складається із чотирьох областей: Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської. Невже хтось не бачив карту України і не розуміє, що відбувається?

У парі найближчих областей – Луганська та Донецька – пожежа спалахнула охоче. А далі не розгорілась. Зрозуміло, що Слов’янськ віддали швидко та охоче – він у мене не на шляху. З тієї ж самої причини ні в Харкові, ні в Сумах, ні в будь-яких інших сусідніх російськомовних областях навіть розмови не виникало. Не на шляху. А на шляху – Маріуполь. Життєво необхідний, але з ним проблеми. Я закину ще техніки та кадрових добровольців у відпустці, і Маріуполь, припустимо, візьму. Але далі треба йти на Бердянськ, Мелітополь, Херсон. А люди там інші, робити мені революцію бажаючих не видно. Мій кордон далеко, а морський флот таємно не штурмує. Коридор не вдалося прорубати, мобільний неможливо зарядити. Що я, як держава, отримала б, якби все вдалося? Новий збитковий регіон, з якого я не зможу зробити ні центр нанотехнологій, ні квітучий сад на сухому камінні, ні навіть прибутковий курорт – у мене навіть у Сочі не вдалося вийти плюс.

А що я, як країна, отримала по факту? Острів з поромною переправою. Громадянську війну поблизу власних кордонів. І нову холодну війну зі всіма провідними державами нашого глобусу. Загальний осуд. Санкції. Падіння іміджу нижче плінтусу. Міжнародну напругу. Економічний занепад і національну валюту, яка знецінилась уже майже на четверть. Відмінні придбання, державо, яка так довго кричала про стабільність! Причому давайте уже нарешті говорити правду до кінця. Я, як країна, все це роблю з Україною (а перед цим із Грузією) лише з одної простої причини – заради моєї старої військової доктрини часів Холодної війни 60-х років минулого століття.

Згідно якої, чим ближче НАТО розмістить свої ядерні ракети біля моїх кордонів, тим менше було часу для польоту ядерної боєголовки під час ядерної війни, і тим більший ризик, що не встигнуть зреагувати мої протибалістичні системи, які створили і зібрали пів століття тому. У США все добре – вони на іншій стороні земної кулі, а розмістити свої ракети у них під носом на Кубі мені колись не дозволили, ще б трохи – і стартувала війна. Саме тому сьогодні моя істерика та міжнародна політика колишня: всіма своїми силами відштовхувати бази НАТО від свої кордонів. У Європі ядерна зброя є у Франції та Британії, а ракети США негласно розташовані на базах у країнах НАТО: Бельгія, Нідерланди, Туреччина, Німеччина, Італія (на Далекому Сході – таємно Японія та Південна Корея). Довгі міжнародні танці з бубоном, тонкі політичні інтриги, економічний та енергетичний шантаж - так мені вдається уже довгі роки умовляти країни Балтії і всяку там Польщу-Фінляндію не займатися озброєнням. Умовне коло накреслене – ядерні бази НАТО розташовані у тих країнах, які від моїх кордонів на задовільній відстані.

Мою територію своїми тілами дружньо захищає Білорусія, Україна та Казахстан. Де розташовані старі, іржаві, але все таки дружні до мене засоби виявлення противника. І тут, незрозуміло чому, зачухалася під боком Україна. Україна! Яка під час СРСР була самою ядерною територією, бо звідси ми цілилися в око всім капіталістам Європи. П’ять атомних електростанцій (включаючи нещасливий Чорнобиль) і один із наймасштабніших у світі на момент розпаду Союзу арсенал ядерної зброї. Зброю звичайно ж з України вивезли, а звички-то залишились! І ось, значить, ця сама роззброєна Україна розгнівалася, скинула з трону мого наглядача і кричить така: «Зараз я хочу в Європу та НАТО!». Мені, країні, як далі жити з такою картою?

Що я, як країна, повинна робити? Та якщо я чую, що хтось із моїх сусідів збирається вступити до НАТО, я кістками ляжу, намалюю на карті буферну зону і випалю її напалмом у локальній війні, аби тільки це не відбулося! Я, країна, ще взагалі-то Грузію не пережила. А тут аж ціла Україна! Зрозуміло, що мене, як країну, зовсім не хвилює, що ніхто з НАТО не збирався кидатися ядерними зарядами, бо там просто страшенно бояться мене, а також ісламістів та інших політичних неадекватів. І я, як країна, не хочу думати про те, що за 50 років багато чого змінилося в техніці, тому протибалістична оборона залежить від суми новітніх технологій, у яких відстань до точки запуску – не єдиний і не головний критерій успіху. Та удосконалювати свої протиракетні системи, я, як країна, не умію і не хочу.

Закінчиться все тим, що в НАТО вступить Китай. Тому що він по-східному мудро мовчить, але давно уже прикинув, хто йому головний ринок і головний постачальник технологій, а хто небезпечний та непередбачуваний сусід, у котрого, що не п’ятирічка – то війна з колишніми товаришами. Так я роздумую як громадянин і як країна.

Посилання на джерело: http://dusia.telekritika.ua/novosti/26224/

Коментарі