•  

Що шукали археологи фюрера в Україні?

9240
Що шукали археологи фюрера в Україні?

В роки німецької окупації України під час Другої світової війни більша частина нашої держави була об’єднана у "Райхскомісаріат Україна", який підпорядковувався німецькій цивільній адміністрації. В результаті чого, багато українських музеїв, а також археологічних пам'яток стали своєрідними полігонами чи навіть «ігровими майданчиками» для перевірки і утвердження нацистських історичних міфів.

В 1942 році німецьке командування скеровує в Україну групи «вчених» – археологів та істориків, з метою обґрунтування своїх завойовницьких дій. Для цього направляються представники двох організацій: це Штаб рейхсляйтера Розенберга (Einsatzstab Reichsleiter Rosenberg - EER), а також «Німецьке товариство з вивчення давньої германської історії та спадку предків» (більш відоме як «Аненербе»). Діяльність цих організацій була спрямована виключно на обґрунтування програми по встановленню нового порядку після завоювання життєвого простору на Сході. Вона включала в себе інтенсивну пропаганду і пошук речових доказів про "історичне право" німців на ці території, а також про "переваги німецької арійської культури" починаючи аж від доби неоліту. Дух цієї епохи досить повно розкривають висловлювання учасника тих подій, німецького археолога Йозефа Вайснера (1913-1975), який розглядав військові дії на сході «як прояв тисячолітньої боротьби Германських народів Нордичної раси проти об’єднаних сил Східних Степів». Дійсно, археологія на службі тоталітарного режиму змогла дати те, чого не могла досягти політика та історія окремо: вона надала сенс завоюванням на Сході, оскільки обґрунтувала легітимність цього наступу, зв’язавши для німецької нації минуле і сьогодення, на прикладі конкретних артефактів, які з легкої руки пропагандистів безсоромно зараховувалися до «німецької», «готської», «нордичної» культури.

Обкладинка журналу відомства А. Розенберга «Germanen-Erbe»(Спадок германців), 1938 р. На титульній сторінці А. Розенберг на Третьому імперськомуз’їзді по германській праісторії.

В Україні німецькі інтереси поширювалися на декілька регіонів, в яких вони шукали все, що стосувалося «великої арійської культури». Головна увага «Аненербе», яке проводило дослідження на територіях, що перебували під контролем військових, була прикута до Криму. Це і не дивно, адже півострів займав провідне місце в далекосяжних планах повернення «готської спадщини». Його назва повинна була змінитися на Gotengau, Сімферополя – на Gotenburg, а Севастополь планували перейменувати на Theoderichshafen. Для реалізації своїх задумів необхідні були і «ґрунтовні» історико-археологічні дослідження. Інтерес до цього підігрівався і знахідкою у 1926 році так званої «готської діадеми» з Керчі (як виявиться пізніше – гунська прикраса). Для цього Г.Гіммлером в окупований Крим у 1942 році були направлені провідні фахівці з готської проблеми під керівництвом професора, штурмбанфюрера СС Герберта Янкуна (1905—1990). До його групи входили доктор Карл Керстен (1908—1992), доктор Вольф фон Зеєфель, і вже згадуваний доктор Йозеф Вайснер. Значних успіхів у розкопках в Криму вони не досягли. Головна увага зосереджувалася на вивченні печерних фортець Мангупа та Ескі-Кермена – які на думку німців були готськими містами. Окрім цього, «готським» проголошувалися і всі знахідки які потрапляли до їх рук. Наприклад, римський шолом був зарахований до скіфських, адже скіфи розглядалися як предки германців та ін. Втім Г.Янкун був зайнятий не скільки розкопками, стільки вивезенням музейних колекцій до Німеччини. За деякими підрахунками, його командою було відправлено до Німеччини кілька корабельних вантажів з історичними цінностями.

Так звана «готська діадема» з Керчіі титульна сторінка нацистського журналу SS-Leitheft № 6b за 1941 рік). Ця знахідка довго не давала спокою німецьким «вченим» які прагнули знайти схожі вироби в Криму.

Іншим регіоном, в якому були зацікавлені німці можна вважати Подніпров’я, особливо місцевість Дніпровської дуги – від Кременчука до Нікополя, яка лежала на «трасі великих міграцій північних народів». Ці території входили до юрисдикції відомства Розенберга, а отже сюди був закритий доступ фахівцям із «Аненербе». Керівником всіх робіт тут був Ханс Райнерт (1900-1990), однак на місцях дослідженнями керували інші – це Рудольф Штампфус і Вальтер Модріян. Їх основним місце дислокації був Дніпропетровськ. Загалом за час свого перебування на цих територіях, вони заново відкрили Дніпропетровський музей, розкопали досить багато «готських» могильників. Проводили дослідження біля Запоріжжя, на острові Хортиця, поблизу сіл Нікольське, Федорівка, Ново-Олександрівка, Привільне та ін. Такі роботи стали можливими завдяки зниженню рівню Дніпра внаслідок підриву Дніпрогесу відступаючи радянськими військами. В цілому їхніми зусиллями було знайдено багато предметів «готської» старовини. Більше 1000 експонувалося для солдатів вермахту в історичному музеї Дніпропетровська, а 57 ящиків були відправлені у Берлін. Всі речі виявлені в ході розкопок одразу ставали «готськими», «бастарнськими» чи «давньогерманськими». Особлива увага приділялася прикрасам, а також кераміці на якій досить часто зустрічалась солярні знаки, ідентичні символам рейху.

Герберт Янкун на розкопках в Хедебю, Німеччина 30-ті роки ХХ ст. 

Загалом дослідження в Україні називалися "Sicherungsarbeiten", тобто охоронними. Вже після війни німецькі археологи будуть вести мову про те, що«на час війни, забезпечити догляд за об’єктами археології було не можливо, особливо в музеях,а тому їх потрібно було вивезти до безпечних місць». Хоча на початок бойових дій вивіз предметів у Рейх не планувався. Їх хотіли лишати у нових музеях та наукових установах. Однак участь німецьких фахівців у грабунку українських музей доведений факт. Головна ідея усіх цих досліджень влучно висловлена у книзі Рудольфа Штампфуса «Германці в Україні»: «родючий чорнозем цієї землі, яку німецький меч звільнив від більшовицького гніту, ще з ІІІ тис. до н.е. був метою північних і більш пізніх германських племен».

Німецькі військові на цитаделі Мангупа, Крим, 1942 р..

Втім не дивлячись на те, що німецькі археологи працювали в одному напрямку, в діяльності двох установ в Україні було багато суперництва і конкуренції за «готські старожитності». Наприклад в Києві, у 1942 році співробітники відомства Розенберга під керівництвом Рудольфа Штамфуса вже пакували археологічні знахідки, коли до них прибула спеціальна команда Г. Янкуна з «Анененрбе» для перегляду артефактів, однак цивільна адміністрація відмовила їм у допуску і до того ж заборонила всю діяльність в регіоні. Однак, Герберт Янкун не полишав надій провести власні дослідження готських могильників. Він запропонував провести розкопки на будівництві траси між Миколаєвом і Таганрогом. Втім це призвело до нового конфлікту між відомствами, і Гіммлер перенаправив своїх археологів із зони відповідальності цивільної адміністрації у Крим і на Кавказ, хоча і в Криму люди Розенберга встановлювали таблички про заборону розкопок без їх погодження.

Після 1943 року діяльність обох відомств в Україні згортається назавжди, а питання «готської» проблеми перейшло вже у зовсім іншу площину наукових розвідок і дискусій, відійшовши від грабунку, мародерства, псевдонауки і марнування людських життів. На сьогодні, на жаль, доля більшості музейних експонатів та археологічних знахідок лишається невідомою і втраченою для повернення в Україну. Однак найбільшою трагедією є не зниклі археологічні знахідки, а долі наших земляків. З приходом німців в Україну в певних колах української інтелігенції була впевненість на відродження держави, проте це не входило в плани окупантів. І частина з науковців, зокрема археологів була змушена знову тікати в еміграцію, вслід за відступаючими частинами вермахту, ну а тим хто лишався, радянська влада «віддячила» за збереження історичних цінностей роками таборів і тюрем. 

Юрій Пуголовок,

Кандидат наук

Коментарі