•  

«Швед, що воює на Донбасі казав: «Наш головний ворог – байдужість» – блог із зони бойових дій

442
«Швед, що воює на Донбасі казав: «Наш головний ворог – байдужість» –  блог із зони бойових дій

Тижневий візит на фронт розпочався не через велике бажання, а з елементарної нудоти і повсякденності

Буває, справжні патріоти, як вони себе називають, скажуть що вони роблять конкретні хороші речі через любов до Батьківщини чи щось на кшталт цього. Мабуть, у кожного своє. У моєму випадку все розпочалося з елементарної сірої буденності та бажання втекти від неї. Втекти подалі і в таке місце, в якому б усе було максимально просто. Просто і в той же час змістовно. На останні гроші я придбав квиток до Дніпра, де мешкав знайомий волонтер. Дорога до сусіднього міста стала, як я пізніше зрозумів, останніми годинами повноцінного, безтурботного життя. Приїхавши на місце, я щосили допомагав товаришеві, аби хоч якось віддячити за дводенну гостинність і місце для ночівлі. Тоді ми вантажили зібрану з навколишніх будинків волонтерку. Він запропонував відвезти її на передову й побачити, якою насправді є війна. Я без жодних вагань погодився.

Наступний ранок ми зустріли в дорозі. Після підйому за кілька годин вже видінлися конструкції великого блокпосту. Далі розпочався хоч і короткий, але дуже повчальний етап життя.

Не буду порушувати військову таємницю, розповідаючи, до кого саме й куди ми завітали. В’їхавши в донбаський степ та наблизившись до місця призначення, зрозумів, що цьому краєві для відновлення потрібно буде багато часу. Якщо чесно – не віриться, що після побаченого, там щось зміниться. Напівзруйновані, а іноді й повністю спустошені села, кинута і понівечена господарська техніка. Донеччина зустрічала нас всією своєю естетикою війни.

Та шляху назад уже не було. Мій друг-волонтер поїхав за другою ходкою передачі годину тому, залишивши мене тут на тиждень. Не знаю чому, але в ті хвилини я згадав себе в першому класі, коли навколо купа незнайомих людей і майже кожен третій дивиться на тебе з-під лоба. Та на фронті така напруга, виявилося, триває до першої вечері, коли спраглі за мирним життям хлопці починають розпитувати, як там на «гражданці». Неможливо пояснити, які думки лізуть при цьому в голову, але коли тебе питають про речі, що в мирному житті не прийнято знати навіть найближчим – ти розумієш, що ці люди зустрічаються з шматочком спокійного світу лише під час балаканини з зайдами із «великої землі». За таких обставин, без табу і недомовок, я і познайомився з шведом, поляком, естонцем й албанцем. Одних так називали через схожість з цими народами, дехто і справді був іноземцем.

Історія І-ша. Зрада. Байдужість. Порозуміння.

Три перших дні стали справжнім пеклом у всіх сенсах. Апатія від незвички, безсонні ночі від 82-х та 120-ок, що прилітали й розривалися не так далеко. Але до всього звикаєш, усе рано чи пізно стає на свої місця. Однак моє ставлення до війни і її наслідків змінилося назавжди. Іноді я ставив собі питання: ось я пробув тут зовсім недовго і вже дивлюсь на світ по-іншому, а як же ті, хто взуває берці на Донбаській землі вже рік, а то й два роки? Одного разу я запитав Шведа, що змусило його покинути рідну землю і піти на війну в зовсім чужу країну. Він відповів двома реченнями: «Ворог у нас один – байдужість. Якщо я бачу, що хтось без жодних попереджень загарбує чужу землю – йду боротися з цим, аби таке не трапилося і з моєю країною».

За тиждень перебування на фронті, я почав переймати місцеві звички і забобони. На нашій точці була «домашня» улюблениця – Пушинка, кішка відчувала майбутні обстріли і починала обдирати ніжки стільця в кутку кімнати. Саме тоді ми знали, що треба повертатися в безпечне місце. У той же день з нами трапилася цікава пригода. На сусідніх позиціях стояли хлопці зі Збройних сил,

За традицією, кожна п’ятниця у них – день, коли можна хильнути зайвого на честь незрозуміло чого. З однієї сторони їх можна зрозуміти, мало хто спокійно переживає перебування на війні без наслідків. Але як розповідали вони самі, бувають випадки, коли керівництво саме закриває очі на п’янство на фронті. Та це питання вже до Міністерства оброни. Тоді все закінчилось тим, що один із «героїв» посеред ночі вирішив сходити до туалету в бік ворожих позицій через розставлені міни. Добровольці, що стояли на останніх позиціях його перехопили і вирішили трохи провчити. Прикинувшись сепаратистами, вони змусили розповісти про всі позиції та імена командирів, при цьому зняли «розкаяння» п’янючого і переляканого на телефон, передавши це його товаришам. Що трапилося з ним далі, я так і не дізнався. Коли стаєш свідком таких ситуацій, починаєш все частіше задумуватися про злив із боку генералів та їх незліченної свити. Та не лише це подивувало мене на війні.

Історія ІІ-га. ОБСЄ.

В один із ранків, в перериві між обстрілами зі сторони прихильників фейкової незалежності Донбасу ми чекали приїзду комісії. Чекали ми досить довго. Видавалося, що нас або відверто ігнорували, або просто не хотіли подивитися, що з тієї сторони прилітає в український бік. І лише коли ми почали відповідати вогнем – ці ревізори враз з’явилися. Це пізніше я дізнався, що схожа ситуація стала вже стабільністю на перших позиціях. От і виникає питання, кому ж це все потрібно і де тут правда?

Решта днів пролетіли майже непомітно. Там, на фронті, життя тече зовсім по-іншому, ти не думаєш про завтра, а звичайна цигарка стає маленькою радістю, адже за останні місяці, як розповіли бійці, волонтерка майже не їздить сюди. Люди звикли до війни в Україні. Усім стало начхати, що там, десь далеко на Донбасі хтось чекає звичайного смачного домашнього обіду як чуда, особливо серед добровольців. Про державне забезпечення взагалі промовчу. Не для блогів будуть такі слова.

Повернувшись спочатку в Дніпро з волонтерами, а потім вже і в Полтаву потягом, я ще довго звикав до звичного для містян темпу життя. Чомусь постійно згадував слова шведа, про нашого ворога…

Далі буде

Лесь «Варяг» 

Коментарі

  • Галечка Мужалова (10 вересня 2016, 21:02)

    Вы только подумайте, даже иностранцу больше дела до нашей свободы нежели большинству наших граждан.

  • Артем Кримаров (08 вересня 2016, 23:13)

    Невольно задумался о том, что чувствуют люди что сейчас на позициях.