•  

У полтавських істориків з філологами – ювілей!

2640

Історичному факультетові Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка – століття! До з усіх боків знаменного ювілею факультет підготував солідне видання. Якимось його розділом (ми книги ще не бачили, але ті, хто вже погортав, кажуть – гарна) є спомини випускників. Наклад видання не вельми великий, тому з дозволу редакторів уміщуємо власний текст на сайті з метою поширення наших амбітних переживань на якомога ширшу аудиторію. Сподіваємося, авторам пробачать відверте хизування належністю до високоповажного братства. Зі святом вас, історики!

«…Мов тулюсь захололою спиною

До нагрітої сонцем стіни»

Леонід Талалай

Підступаючись до оцього есе, а принагідно висловлюю вдячність укладачам за виявлену честь бути причетним до творення ювілейного панегірика, осібно – Людмилі Леонідівні Бабенко, заскочив себе, присоромлений, на сливе стидному бронзовінні: нашому істфаку – сто років, а мені з ним – п’ятдесят! Аж вивершився услід за рекламною телевізійною бабцею: «Ти ба – цифра!». Та, зрештою, дійшов думки, що випускникові погрітись у променях слави свого історичного – богом велено.

Адже Факультет і в моїй окремішній особі зреалізував прагматичне суспільне замовлення, підготувавши третього, щонайменше, секретаря райкому партії – вчитель історії та суспільствознавства середньої школи на початках 70-х років минулого століття був найвірогіднішою кандидатурою як на шкільне директорство, так і на тоді ще престижну посаду бійця ідеологічного фронту. Змобілізовані «найпередовішим вченням», випускники істфаку щиро прагли хоч би чим-небудь підсобити розвинутому до ручки соціалізмові. Скільком нашим хлопцям та дівчатам так і не судилося відбитися від партійних хлібів! Та закладене Факультетом зернятко подвижницького шкільництва, вже після вправ з щаблями на чиновних драбинах, таки проросло в мені непереборним бажанням прислужитися фахові, школі, дітям. Колеги зрозуміють, яким цілющим було моє повернення до рідної школи! Саме гарт Факультету дав змогу успішно здійснити ризикований вчительський камбек: адже у середині 90-х українська школа, блукаючи у версіях історії, не мала ні програм, ні підручників.

Факультет подарував сільському неофітові можливість поніжитися в особливій науково-педагогічній атмосфері, талановито і відповідально створюваній митцями історичного духу Григорієм Івановичем Куликом, Антоном Самойловичем Череванем, Павлом Мусійовичем Денисовцем, Віктором Степановичем Воловиком, Людмилою Степанівною Ліхіною, Олексієм Хрисанфовичем Соколовським, Лідією Логвинівною Мазуренко, Олександром Павловичем Самойленком, Яковом Аврамовичем Побіленським, Михайлом Васильовичем Бакою, Миколою Корнійовичем Бойком (певно ж, хтось серед моїх однокурсників вишикує іншу шерегу улюблених метрів, мають право, а я шанобливо віншую своїх). Наразі перепрошую у тих викладачів, чиї лекції не видавалися нам переконливо іскрометними, і ми з друзякою Миколою Олійником компенсували відсутність інтересу засвоєнням географічної номенклатури: до четвертого курсу за декілька секунд могли знайти на великомасштабній мапі світу будь-який топонім! Без Ґуглу.

Факультет жорстко вилікував юначий громадянський дальтонізм: улесливого товариша, котрий щоденно снідав з тобою в інститутському буфеті вінегретом та пів-склянкою сметани, паралельно доповідаючи «кому слід» про твої антирадянські погляди на карколомний успіх монгольського аратства, що буцімто самотужки вистрибнуло з палеоліту у соціалізм, слід іменувати «стукачем», ніяким «однокурсником» товариш бути не міг за визначенням.

Факультет дав змогу сповна відчути принади безпечної спудейської філософії побутування «від сесії до сесії». Особливою віхою нашої з Факультетом спільної пам’яті є інститутська команда клубу веселих і кмітливих. У наші роки належати до укомплектованої переважно істориками тусовки було ще тією фішкою! Певно, здивую зараз молодих колег: можете повірити, що сміялися ми безплатно?! Це тепер Зеленський і КО жирують винятково за гроші. То ж і сьогодні гріє мою вже змирену душу утішний спогад, як кавеенівцям педу вдалося здолати елітну команду корифеїв з медстомату, і наша альма матінка ще з місяць скандувала слоган: «Стоматологи, прикиньте! Зуби ваших дітей – це ваші зуби, але душі ваших дітей – це наші душі!».

Факультет виявився непередбачувано щедрим. Він висватав мені (ветерану буде дозволено трохи інтиму?) найкращу під усіма сонцями й місяцями дружину – Таню Злобинець. З нею ми сподобилися аж на невеличку педагогічну династію: син і донька, зять і одна з невісток, онучка, племінниця – випускники нашого вишу. З того тішимося і деремо носи догори.

Їй, моїй обраниці, і передаю естафету споминів. Таких бентежних, теплих, вдячних. Як у Леоніда Талалая: «Мов тулюсь захололою спиною до нагрітої сонцем стіни»…

____

… Приймаючи естафету ювілейних віншувань, хочу відзначити, що незаперечний авторитет факультету створювався передусім завдяки його викладачам, їхньому потужному інтелектуальному потенціалу, високій методичній майстерності та гідним поваги особистим якостям. Стверджую це як випускниця факультету, якій пощастило навчатися на ньому в 70-х роках минулого століття і яка завдячує йому власним професійним становленням (на рідному істфаці мала честь викладати майже сорок років) та навіть особистим щастям.

Студенткою ПДПІ імені В.Г. Короленка я стала 1970 року. Моєму вступові передувала майже детективна історія: сонячного липневого ранку щаслива власниця золотої медалі, яка давала шанс стати студенткою, склавши лише один, профільний, екзамен на «відмінно», прямуючи до приймальної комісії вишу через Корпусний парк, так радісно й енергійно розмахувала картонною текою з документами, що загубила дорогоцінний «золотий» атестат. Це стало очевидним, коли у 18 аудиторії, де відбувався прийом документів, секретар, уважно ознайомившись з необхідними паперами, привітно сказала: «Нам потрібні такі студентки – відмінниця, учасниця художньої самодіяльності, секретар комітету комсомолу школи, тільки де ж ваш атестат про середню освіту?». Почалися клопоти з одержанням дублікату, та за існуючими правилами атестат, хоч і відновлювався з усіма відмінними оцінками, але права вступу як золотій медалістці не давав. Нарешті, 30 липня, за два дні до вступного іспиту з історії, тодішня доблесна міліція повернула мені знайдений якимось громадянином «золотий» атестат, екзамен було складено на «відмінно» (не завадив навіть номер аудиторії – 13), і того ж дня я стала студенткою історичного факультету.

Роки навчання залишили відчуття неймовірного щастя: я наближалася до омріяної професії, вивчала улюблені ще зі школи предмети, з головою поринула в громадське життя, а воно було насиченим, різноплановим, цікавим, бо на істфаці навіть за часів «розвиненого соціалізму» панувала значно демократичніша атмосфера, аніж на решті факультетів. Її створювали як викладачі, котрі стимулювали нас у дискусіях, спонукали до критичного мислення (не можу не згадати з особливою вдячністю за відчуття насолоди від розкутості мислення Віктора Степановича Воловика, Олександра Карповича Зубаня, Лідію Логвинівну Мазуренко, Маргариту Олександрівну Авдєєву, Олександра Павловича Самойленка, Павла Мусійовича Денисовця, Василя Єгоровича Лобурця та багатьох інших), так і самі студенти-історики, схильні до аналізу, сприйняття аргументованої думки опонента, не байдужі до тодішніх суспільно-політичних процесів. Переважну частину поза аудиторного часу ми проводили у читальній залі чи навчальних кабінетах, «полюючи» за монографіями, джерелами, науковою періодикою. Ризикую наразитися на нерозуміння сучасних студентів, та маю засвідчити, що на останніх парах ми займали місця ближче до дверей аудиторії не задля того, аби швидше бігти до їдальні, а задля можливості першими замовити в читальній залі необхідну літературу. Принагідно зауважу, що серед принад, які мав мій обранець – четвертокурсник Вадим Демиденко – відмінник, художник, кавеенщик, для мене, першокурсниці, додатковим плюсом уявлялася його робота в бібліотеці в якості художника-оформлювача, завдяки якій можна було відкласти у читальні потрібну книгу, а часом навіть взяти її до ранку додому…

Спонукали нас до навчання передусім наші викладачі. У часи й мого студентства на факультеті працювали справжні фахівці, інтелігентні й мудрі наставники, кожний з яких вирізнявся «лица не общим выраженьем», був непересічною особистістю. Конспекти їхніх лекцій я зберігала впродовж багатьох років після закінчення навчання. Часом виникало бажання погортати їх, перечитати, аби знову зануритись у незабутню атмосферу студентських років, та враження було неповне, чогось важливого не вистачало. І тільки коли я почала читати магістрантам курс методики навчання історії у вищій школі і глибоко вивчала досвід кращих лекторів минулого, мені вдалося знайти розгадку неповноти сприймання текстів лекцій наших факультетських Метрів у… А.П. Чехова. Ось що зауважував письменник стосовно подібної ситуації з лекціями його улюбленого професора Г.А. Захар’їна: «Вийшли лекції Захар’їна. Я купив і прочитав… Але, на жаль, є лібрето, але немає опери. Немає тієї музики, яку я слухав, коли був студентом». Дійсно, у виконанні наших тодішніх лекторів це була класична музика вузівської лекції зі всіма ознаками академічного жанру: була увертюра (вступ), яка налаштовувала на сприйняття інформації, окреслювала її тематичний простір, містила мотиваційні чинники, були три-чотири акти-частини заняття, які доносили до аудиторії всі деталі означеної теми, була кода-фінал як підсумок цієї гармонії глибокого змісту та досконалої форми. Тексти ж лекцій передати всю повноту їх звучання без колоритних, непересічних особистостей наших наставників були не здатні…

Улюбленим предметом у виші стала для мене методика навчання історії, яку блискуче викладав Петро Микитович Трегуб, відтак, коли по закінченню навчання прийшла працювати до своєї рідної Полтавської ЗОШ №10, здавалося, що більшого щастя, ніж вчити дітей, годі й уявити! А мені за це ще й гроші платять. І це видавалося ледь не чимось зайвим, тим паче, що у вузі я отримувала іменну стипендію у 100 карбованців, а перша вчительська зарплата становила лише 86…

Одержаний у школі досвід став у нагоді, коли мені надійшла пропозиція перейти працювати на рідний історичний факультет, щоб викладати курс методики навчання історії. Після довгих роздумів (була певна, що школа – найкраще з можливих місць роботи!) я, зрештою, погодилася, тим більше, що попереду було викладання одного з найулюбленіших зі студентських років предмету. Відтоді впродовж 39 років я залишалася закоханою у методику навчання історії, яка, на моє переконання, є визначальною складовою у становленні вчителя, у студентів – постійне й невичерпне джерело натхнення, мій надійний еліксир молодості, у колег, з котрими разом набиралася досвіду, долала труднощі й ділила радощі викладацьких буднів, словом, у свій найкращий, найрідніший історичний факультет!

Вадим і Тетяна Демиденки

P.S. 24 жовтня в Полтавському академічному обласному Українському музично-драматичному театрі імені М.В. Гоголя відбулися ювілейні урочистості з нагоди 100-річчя від дня створення історико-філологічного факультету у тогочасному педагогічному виші. Згадали гетьмана Павла Скоропадського, чий підпис на указі «благословив» наше гуманітарне навчальне осереддя на довгу і славну путь, імена батьків-засновників – перших очільників вузу та факультету і тих, хто був і є сьогодні продовжувачами благородної освітньої справи. 25 жовтня свято все ще тривало, тепер - у рідних стінах.

Коментарі