•  

Українських прапорів у продажу не було. Їх шили власноруч із двох шматків тканини — про зародження руху за Незалежність у Луганську в 90-рр

1430
Українських прапорів у продажу не було. Їх шили власноруч із двох шматків тканини — про зародження руху за Незалежність у Луганську в 90-рр

Наприкінці 80-их років у західних і центральних областях України пройшли хвилі протесту проти радянської влади. Почали утворюватися проукраїнські політичні сили. Популярність набирав “Рух за Незалежність”. До нього входили різні об'єднання та політичні партії. Серед найвідоміших - Українська Гельсінська спілка, Українська Республіканська партія (УРП),

Спілка української молоді та Українська народна самооборона.

В Луганський області найперша виникла Українська Республіканська партія 1989 року.

На сході революційні настрої завжди підтримувало менше людей, ніж в інших регіонах. Луганськ був більше російський ніж український. Північ області — Сватово, Старобільск, Кремінна — етнічно проукраїнські міста, де населення хотіло змін. У той час люди з шахтарських міст на півдні вважали себе ледь не росіянами. Довгий час на їхній території були донські козаки. Місцеве населення з ними майже асимілювалося. Гірники за союзу заробляли гарно, але більшу частину заробітку пропивали. У багатьох життя було від забою до пляшки. Мали “совкову” ідеологію й “ковбасну” психологію. Це коли на країну начхати, аби платили зарплату. — розповідає тодішній громадський діяч Сергій Сушков. Очолював УРП з 1992 по 1996 рік.

Початком активних дій “Руху” в Луганську став 1989-ий. Тоді розпалася громадська організація Гельсінська спілка. Дехто з її членів утворили більш радикальні політичні сили. У грудні був створений Луганський осередок УРП. По всій області до нього приєдналося не більше тисячі людей. Радикально налаштованих активістів — до сотні.

Мали великі проблеми з фінансуванням і приміщенням для зборів. Спершу радянська влада надавала нам кімнату в будинку політпросвіти. Дозволяли двічі на тиждень приходити. Вигнали після того, як стали в жорстку опозицію до комуністичної партії. Збиралися біля стадіону “Авангард”, ставили свої плакати. Увечері засідали в мене на квартирі. Обговорювали ідеї, плани дій, малювали патріотичні плакати, листівки.

Свідоме населення жалілося на дефіцит якісної української преси. Люди хотіли свіжого ковтка інформації. Колеги й однодумці із західних осередків партій передавали нам стоси газет через всю Україну поїздом “Львів-Луганськ”. Ми їх розповсюджували містом. Я ходив із рупором і проголошував українські гасла, роздавав пресу.

Через політичну позицію від мене відмовився батько. Був військовим, довгий час жив у Москві. Вважав себе росіянином. Був запеклим комуністом.

Ми, свідомо налаштована молодь, організовували акції непокори, страйки. Уперше за радянської влади підняли український стяг над Луганськом. Першого травня рухівець Петро Білоус натяг на рибальську вудку жовто-блакитний прапор і вийшов на радянську демонстрацію. У вільному продажу українських прапорів в місті тоді не було. Його з двох шматків тканини пошила на машинці дружина активіста.

Наприкінці серпня чи на початку осені 1990-го року організували акцію протесту на місці склепу “Дружби народів”, навпроти будівлі СБУ. На пагорбі встановили хрест пам'яті жертвам Голодомору. Його за власний кошт виготовив УРПівець Микола Дураков — корінний Луганчанин. Скільки грошей витратив, не зізнавався. Дерев'яний хрест був заввишки понад три метри. Майже такий, як у Христа в “Біблії”. Піднімали і вкопували його кілька чоловік. На акцію зібралося понад ста людей. Приєднувалися звичайні перехожі. Радянська влада не давала дозволу на встановлення хреста. Це суперечило ідеології. Комуністи всіляко приховували факти голоду в 30-их роках. Хотіли на місці поховання розпочати будівництво нового центру Луганська. Вислали до нас наряд міліції. Ті настирно крутилися поруч, але нікого не чіпали. Не очікували побачити стільки ідейних людей. Погрожували, що прийде час, яйця нам повідкручують. Вночі ми по-троє, четверо ходили охороняти хрест. Три дні він точно простояв. Повалили його вдень, коли ми всі були на роботі.

У лютому 90-го встановили ще один хрест на околиці міста в “Сучій балці”. На цей раз із берези, заввишки в людський зріст. Балка в Луганську — аналог Київського Бабиного-Яру, де поховані жертви сталінських розстрілів у 1937-42 роках. Комуністи запевняли, що в “Сучій балці” поховані розстріляні дезертири. Знав, що це брехня. Трактором зачерпнули ківш землі. У ній — багато людських кісток. Підняв дитячий череп. Куля застрягла в отворі. Хрест у балці простояв довше, але його влада теж повалила. Хотіли на кістках побудувати гаражний кооператив. Та ніби-то виявили “сибірку”, тож територію засипали хлоркою і заасфальтували. Хрест на тому місці українська влада з п'ятої спроби таки встановила в 2005 році - металевий, поруч - обеліск. Й досі стоїть.

Того ж року приїхали громадським транспортом на південь області. Ходили по вулицях із прапором й українським гербом. Місцева жіночка питала: “Це ви нас цим тризубом колоти будете?”. В інших містах ситуація відрізнялася не сильно. Набирали шахтарських дітей в групи для відпочинку в Карпатах. Усе оплачувала діаспора з Канади. Дізнався, що гірники потім хизувалися серед знайомих, як “надули” державу. Мовляв, оздоровили дитину за рахунок України, а на Референдумі проголосували проти її Незалежності.

- Хоча конфліктні випадки були й у проукраїнських містах. У Старобільську до нас підійшов керівник міліції. Сказав, щоб ішли за ним, купить нам квитки додому. Мовляв, забирайтеся звідси “по-хорошему”. Ми відмовилися. Після цього до нас “раптово” підійшли хулігани, на кшталт нинішніх “тітушок”. Провокували, але в бійку не лізли. Сипали погрозами. Казали, щоб ми показали свої руки. Типу, приїхали “бєздєльніки”, яким нічого робити. Іншого разу міліція таки затримала десятьох активістів. Відпустили наступного дня. Боялися, що вчинимо розголос. Ми ж співпрацювали з “Радіо Свобода”, мали ефірний час.

19 серпня 1991 року уночі членами УРП зібралися на квартирі. Нас було шестеро. Планували дії на випадок оголошення військового стану в Україні. Домовилися, що кожен набере собі п'ятірку довірених осіб. Зв'язок із ними триматимемо лише через когось одного. Ніхто з набраних не повинен знати решти учасників. Так убезпечували себе й інші п'ятірки. Збиратися мали в будь-якому місті, де ГКЧП введе надзвичайний стан. Мали допомагати місцевим активістам. Зброї не тримали. У разі заворушень, планували робити коктейлі “Молотова”. Тоді все обійшлося.

Активну політику проводили до здобуття Незалежності. Після цього ейфорія минула. Думали, що найважливіше зроблено. Почалися розколи в межах партії. У 92-му році Степан Хмара через конфлікти з іншими керівниками вийшов з УРП. Згодом створив УКРП - Українську консервативну республіканську партію. Значного впливу вона не мала. Сама УРП ослабла. У 97-му році через конфлікт із Левком Лук'яненком партію покинув один із її засновників — Михайло Горинь. Його не влаштовувала позиція Лук'яненка. Той щойно повернувся з Канади й вважав, що УРП має діяти якомога радикальніше. Горинь, навпаки, виступав за збереження демократичного руху партії. Кожен тягнув ковдру на себе, через що страждала ідея.

Ніколи не розглядав УРП як джерело заробітку. До середини 90-их років мали значний вплив. У Луганську співпрацювали з міською владою, мали там своїх членів. Згодом у партію почали йти задля лобіювання своїх інтересів. Ніколи цього не розумів. У 96-му році склав повноваження голови й пішов із політики.

Серед населення було багато розчарувань. Люди уявили ідеальну державу із золотими горами. Ми ж у 90-му під час мітингів обіцяли, що жити в суверенній державі буде краще, ніж у радянській. А цього не сталося. Майже всі комуністи вступили до лав українських партій. Обійняли керівні посади на місцях і в уряді, хоча в їх ідеології нічого не змінилося. Наслідок цього — нинішні ДНР і ЛНР.

ЦИФРИ:

5 разів встановлювали хрест пам'яті жертв Голодомору в Луганську: 1990 (неофіційно), 1991, 1994, 1997, 2005 роках. 4 рази він ставав об'єктом вандалізму.

Розповів Сергій Сушков (колишній громадський активіст, політичний діяч, із 1992 до 1996 року очолював осередок УРП у Луганській області)

Текст Сергій Нагорний

Коментарі