•  

Відкритий лист до однолітків напередодні індексації

660

Тішитися минулим – йти задом наперед. Світити майбутньому сідницями. І як би не гріли душу солодкі спогади про чуби та коси, ми з набутими лисинами, згорбленими плечами та істиками – вчорашні. Дехто ще здатен на співчуття і допомогу ближньому, ще хтось (каємося) не може встояти перед спокусою покрасуватися блогером, є й такі, хто нарешті реалізував дитячу мрію пороздавати газети у натовпі. «Suum cuique» ‒ натякнуло було колись римське право, на віки-вічні позбавляючи нас вибору (у пізнішій адольфовій транскрипції «Jedem das seine»). 

Не копильте губу, колеги, на фольклор, усе оте про нас: «старе – що мале», «чим би дитя не бавилось, аби не плакало», «згадала баба дівера» і ще багацько влучних спостережень. Справедливих, чого там. Образливих? Не скажіть. Тут головне – зжитися з ними і не здіймати куряви надарем. Краще помилуйтеся баченням ситуації Леонідом Талалаєм:

Було... і вже за видноколом,

і тільки золото стерні

та синє марево над полем,

та постать жінки вдалині...

Правда, гарно?

Відмежовуючись від ідеологічних суперечок щодо історичного значення гендерного подвижництва Клари Цеткін і Рози Люксембург, принагідно адресуємо усім нашим милим жінкам – і сущим поряд, і тим, чиї постаті вже туманять часи і відстані, – щирі весняні вітання. Прийміть запевнення, що 8 Березня, як би з ним не склалося, ми налаштовані й надалі святкувати розгульно і хлібосольно.

Та чимало колишніх козаків і козачок сьогодні розклеїлись, пасують перед викликами. Дійсно, виборче бойовище – час не для людей зі слабкою психікою. Але пережити березень, відповісти на принципове як дуло рушниці «ти за кого?», правильно проголосувати – ось наше, пані та панове, важуче і актуальне завдання. Якщо патетично – обов'язок перед дідовими-бабиними мизунами і мизунками.

І це – не про котиків-муркотиків, з тими паразитами взагалі слід наразі обережніше: березень – не час для панібратства, у котиків теж сезонні заморочки. Родич пожалівся на свою зазвичай дуже толерантну мишоловку: повернулася з вуличних походеньок злюща, чимось не вдоволена, шипить. Зігнала досаду на невинному дідові – родич отримав глибокі проникаючі рани «м'яких тканин кінцівок»! А його ж руки цими днями – на вагу золота.

І не про наші з вами надокучливі болі, фармацію як катаклізм, убивчі квитанції. Ми – про українську надію на те, що онуки колись таки повинні побачити омріяне світло в кінці тунелю.

Непрохано нагрянула й мудрість: коли сили тікають, не варто змагатися з течією, набагато більше шансів здолати потік гіпотенузою – навкоси. Певно ж, не слід картати себе й за неготовність відповідати часові. Наш давній час зробив нас поголовними оптимістами – прокидалися і засинали під монотонь реляцій, що все у нас якнайліпше, а післязавтра, згідно із рішеннями партії та уряду буде так, що ні в казці сказати, ні пером описати.

Так і сталось: подивилися би наші дідусі й бабусі, царство їм небесне, на реалії за вікном – не всі би й згодилися на воскресіння. Казка перевершила усі сподівання.

Але й страшитися безкінечних, мало не щоденних хайпів не варто, в усякому разі – не образливо. Бо для нормальної людини пережити лише останній тиждень було ще тим випробуванням! Відміна статті про переслідування скоробагатьків-хапокнишів, виявлені оборудки оборонпрому, приватівські 42 млн на рахунки «Вечірнього кварталу», фіаско організаторів фіналу відбору на Євробачення, обшуки в кабінетах полтавських очільників і ушпиталення пана Головка, декласування «Ворскли» …

Ще донедавна на нашу підстаркувату виборчу групу вішали усіх шолудивих собак. Знаєте, справедливо. Нормальні мамаїв не обирають. Рекомендували онукам 31 березня зачинити несвідомих дідусів з бабусями у чулані чи деінде, аби не зіпсувала ветеранська, загалом просовкова позиція реноме України як нації, що видужує. Виявилося – не тих боялися. Естафету «розсміши світ» підхопили ті, хто з виборами був пов'язаний позірно, лише можливістю брати у них участь. Сьогодні виклик здоровому глузду кинуло молоде, розхристане і, м'яко кажучи, ще немудре покоління. Між його «понтовим нігілізмом» («зашібісь, зуб даю, кабздєц!») і застереженням В'ячеслава Липинського: «Хамство і глупота ще ніколи й ніде ні одної держави не збудували» ‒ цивілізаційна прірва. Виправдання деякими експертами масового психозу з наділенням блазня функціями месії, на наш погляд, є чистісіньким виявом стокгольмського синдрому. Це отой сутінковий стан, коли добро так переймається клопотами зла, що перестає бути саме собою.

Оскільки нам ізолювати молоде покоління на день виборів у чуланах не вдасться, сили не ті, залишається одне – повзти, човгати, цугипитися до дільниць і поголовно віддавати голоси за Петра Олексійовича Порошенка. Ну, хіба що як альтернатива – за Порошенка П.О.

У березні індексується не лише пенсія, а й розум її отримувачів.

Вадим Демиденко

Коментарі