•  

Як зросійщували український народ

330
Як зросійщували український народ

Вже четвертий рік на сході України точиться війна, яку розпочала Росія, захопивши Крим і почавши справжню воєнну і гібридну агресію проти нашої держави з метою повернути територію України до складу Російської імперії або знесилити її різними методами – війною, енергетикою, руйнуванням економіки, у тому числі і мовними проблемами, успадкованими від минулого.

Днями у мій комп’ютер якимось чином прорвалася російська публіцистика, де Україну називають зневажливо «Незалєжной», де стверджують, що в Україні все погано, що нас чекає розвал на окремі частини, що без Росії Україна просто перестане існувати. Напевне, це і є мрією Росії, бо там «глаголять», що Україна є штучно створеною державою, що української мови, як такої, не існує, що наша мова створена поляками і австріяками, всіляко її паплюжать і насміхаються. Цей російський шовінізм ніколи не мав меж.

На сході України він досяг багато. Чому? Українських шкіл ще за царів не було, все державне спілкування здійснювалося російською, майже вся наукова діяльність теж велася російською. Всіма можливими методами переселяли українців на території, де можна було роздавати безплатно чужу «земельку» працьовитим хліборобам (в Башкирії і Татарії, Зеленому Клину на Далекому Сході, Північному Кавказі) або знищували українську інтелігенцію в тюрмах та на засланні, або перекуповували українську шляхту посадами при «дворі», перетворюючи її в посміховисько, або в послушних виконавців «царської волі».

Особливо інтенсивно і трагічно процес знищення всього українського відбувався після жовтневої революції у 1917 році. Будівництво потужних електростанцій, нових заводів і фабрик в Україні потребувало робочої сили і її знаходили, переселяючи сотні тисяч заробітчан з Росії та з інших республік Союзу. Ці заробітчани, змішавшись з місцевим населенням, ставали основою російськомовності.

Процес зросійщення сильно підсилився після голодомору 1932-1933 років, коли страшною смертю загинули мільйони українців, а на їх землі переселилися, в основному, росіяни. Після закінчення Другої Світової війни багато офіцерів, особливо з військ НКВД, поселилися на постійне проживання у Києві, в Криму та більшості обласних центрів України. Військові офіцери, відслуживши свою службу, теж дуже часто вибирали собі місце проживання в Україні, не бажаючи повертатися на свою батьківську «Пензенщину»

Вживання російської мови стало обов’язковим під час навчання в ремісничих училищах, технікумах та в вузах. Я у свої не повні чотирнадцять років у 1950 році став учнем Дрогобицького нафтового технікуму. В моїй групі всі учні були українцями, п’ятеро були за походженням з Полтавської, Хмельницької та Вінницької областей, решта із Західних областей України. Але лише п’ять предметів за чотири роки навчання викладали українською мовою (українська мова, історія СРСР, математика, фізика і геодезія), решту – російською. І ніхто з викладачів не питав нас, знаємо ми російську мову чи ні. Мусили знати, бо нас чекали на роботі «необьятные пространства нашей Родины» і ми повинні були стати «советским» народом.

З 1954 по1959 роки я навчався на гірничо-промисловому (пізніше нафтопромисловому) факультеті Львівського політехнічного інституту. З 25 студентів в групі двоє були білорусами і один росіянин з Кубані. Всі п’ятдесять дисциплін, окрім історії КПРС, марксистсько-ленінської філософії та геодезії викладали російською мовою. Знову була та ж мотивація. Під час розподілу на роботу – велику частину наших випускників спрямовували на роботу за межами України, а з Росії скеровували на роботу таких самих спеціалістів до Львова чи інших міст Західної України. Тепер нащадки цих росіян, їхні діти і внуки є корінними жителями України.

У сімдесятих роках минулого століття, наприклад, в Івано-Франківську відкрили п’ять потужних заводів, на яких працювало по вісім-десять тисяч робітників. На цих заводах виробляли, в основному, оборонну продукцію і переважна кількість працюючих теж були скеровані з російськомовних регіонів. У мене зберігся телефонний довідник тих років і я не пошкодував свого часу, щоби перечитати його. Виявилося, що 70 відсотків номерів телефонів були зареєстровані на людей з російськими прізвищами. А тоді домашні телефони могли мати люди з певним суспільним становищем.

В сімдесятих роках після трагічної смерті ректора Івано-Франківського інституту нафти і газу Юрія Гагена на посаду ректора скерували аж з Кемерово (Росія) професора Тарасова, який не мав жодого стосунку до нафтової і газової промисловості. Через місяць після його призначення на Вченій раді він оголошує, що всі без винятку дисципліни повинні викладати лише російською мовою. Частина викладачів, які не погодилася з цим, були звільнені з роботи.

Настала незалежність України, але ще довго панувала російська мова у вищій освіті. В часи СРСР у вишах України навчалося багато студентів з Африканських країн, Китаю, В’єтнаму, країн Близького Сходу. Цих майбутніх абітурієнтів готували для навчання на підготовчих курсах у вишах Харкова, Донецька, Києва та в інших містах російською мовою, бо вважалося що навчання українською мовою буде менш якісним. Навчати їх в Україні українською мовою вважалося недоцільним, підкреслюючи другосортність нашої мови.

В радянські часи захист дипломних проектів, кандидатських і докторських дисертацій проводився лише російською мовою. Але це продовжувалося і в часи незалежності України багато років. Перехід на вживання української мови гальмувався при уряді Азарова міністром освіти, науки і спорту Табачником. Формально виші звітували про перехід викладання на українську мову, але на місцях, наприклад, у Криму, здійснювалася зворотня звітність, – щоби виші не переходили на українську мову. В Кримському національному університеті (ректор Багров) на факультеті української філології майже всі дисципліни викладали російською мовою, а на юридичному факультеті навчання студентів здійснювали за навчальними планами і програмами Московського університету імені Ломоносова.

Хіба про це не знали в Києві?

Ще одним важелем зросійщення нашого народу була і є преса – газети, журнали. Багато років поспіль в газетних кіосках, не лише центру та Сходу і Півдня України, а і в західній частині України переважна кількість преси, особливо журналів, друкується російською мовою.

У 2012 році я жив і працював у Криму, але купити хоч якусь газету українською мовою було неможливо. На моє прохання продати газету «День», «Дзеркало тижня» або будь-яку іншу газету українською мовою продавець в кіоску відповідала: «Нет, не было и никогда не будет в Крыму газет на украинском языке». На мої слова, що у Криму проживають 600 тисяч українців вона відповідала: «это не считается».

Чи про це не знали в Києві? А якщо знали, то чому не реагували?

Приблизно в цей же час у військовому шпиталі по вулиці Мічуріна чув розмову, у якій один з хворих, очевидно офіцер, голосно сказав: «я ненавижу черных, желтых и хохлов». Але ж в Криму і армія формувалася з кримчан, які свідомо чи не свідомо перебували під впливом російської пропаганди.

Хіба в уряді України не знали про тандем Російського інституту стратегічних досліджень, яким керував відставний генерал-лейтенант Леонід Решетілов – відвертий українофоб і «православний комуніст», з керівником Центру стратегічних досліджень проблем країн ближнього зарубіжжя Тамарою Гузенковою, які просували тези «ніякої України немає, є лише Малоросія, а українська державність – це блеф».

До руйнування нашої держави безпосередньо причетна Російська православна церква, вплив якої на велику частину громадян України залишається і досі великим.

Можна лише поспівчувати великій частині росіян, які справді вважають українців лише частиною «великого русского народа». Ще більше дивують вчені-філологи, які не можуть не знати, що українська і російська мови є мовами різних народів. Для цього треба лише взяти будь-який російсько-український словник і співставити слова, що починаються з будь-якої букви. Візьмімо для прикладу слова останнього речення. Наприклад, «для – для, цього – этого, лише – только, взяти – взять, будь – любой, російсько – русско, український – украинский, словник – словарь, співставляти – сопоставлять, слова – слова, що – которые, починаються – начинаются, с –з, будь – якої – любой, букви – буквы». У цьому вибраному навмання реченні половина слів мають різне звучання. То для чого українську мову відносити до діалекту російської? Пісні, колядки, щедрівки, приказки є зовсім різними в українців і росіян. Навіть назви сіл в Україні дивують іноземців своїм розмаїттям у порівнянні з російськими Петровками, Степановками або Михайловками чи Івановками.

Ми, українці (і не лише українці), володіємо російською мовою, знаємо історію, мистецтво, поезію і прозу Росії, на відміну від росіян, які мало знають культуру інших народів. Так, за даними перепису у СРСР за 1981 рік 96 відсотків узбеків заявили, що володіють російською мовою і лише 8 відсотків росіян, що народилися в Узбекистані, сказали, що володіють узбецькою мовою. Дещо інше це співвідношення в Україні, бо 100 відсотків українців заявили про знання російської і лише 30 відсотків росіян заявили про знання української мови.

Десять років тому розмовляв з одеситкою, що кілька місяців перед тим приїхала працювати в Польщу, розмовляла вона порівняно добре польською мовою. Коли я запитав її, чи знає вона українську мову, вона здвигнула плечима та здивовано відповіла: «А зачем?».

Нашій мові сотні і сотні років, про що свідчать бодай кубанські народні пісні, а насправді це українські пісні, які збереглися в пам’яті нащадків запорожців, переселених триста років тому царицею Катериною на Кубань.

Ці уривки зі сказаного ще раз свідчать, що Україні ще довго доведеться захищати свою землю від ненажерливого нащадка російських царів та Лєніна-Сталіна президента Росії Путіна. Путін сьогодні нагадує озброєного хулігана, який впевнений, що за всі свої витівки йому нічого не буде. Але таки рано чи пізно час розплати настане. Вся його кліка розсиплеться в порох, але до цього часу він може наробити такого лиха, що виправити його буде дуже важко. Сьогодні Україні треба пережити цю напасть, згуртувавши свій народ і долучивши до нашого захисту світову спільноту.

Роман Яремійчук,

доктор технічних наук, професор,

дійсний член Наукового Товариства імені Шевченка,

Коментарі