•  

Юрій Андрухович: Країна призовного віку

330
Юрій Андрухович: Країна призовного віку

"Періодичні облави військкоматів на юнаків призовного віку по нічних клубах і дискотеках навряд чи переконають НАТО у стрімкому наближенні України до спільних цінностей демократії", - Юрій Андрухович.

Є в мене така одна мрія, що, на відміну від деяких інших моїх мрій, піддається дуже простому й виразному формулюванню. Це всього тільки три (включно із прийменником) слова: Україна в НАТО.

Можливо, ця мрія має цілком раціональне походження. Скажімо, ясне усвідомлення, що якби Україні вдалося своєчасно стати членом Альянсу, то ніякої "русской весны" з усіма подальшими наслідками вона б не зазнала. Так, були б, як у країнах Балтії, всілякого типу провокації та локальні гопницькі наїзди. Але не було б найстрашнішого - тисяч людських життів, які "русская весна" забрала собі.

Проте що означає в нашому випадку своєчасно? Особливо для такого, м'яко кажучи, складного і не завжди сумісного з часоплином випадку, як український? З усім його радянським (навіть не пострадянським) баластом, зі всіма нереформованими силовиками, з найвищим ступенем російської інфільтрації в усі без винятку сфери, а передусім оборонну й безпекову?

У 2004 році, синхронно з балтійськими країнами, це було неможливо. Для того, щоб це уможливити, країні слід було якось увиразнюватися, означувати себе та свої прагнення. Наприклад, через Помаранчеву революцію. Тож 2008-го в Бухаресті Україна почула від Альянсу, що це (її вступ) не тільки можливо, а - й тут починається фантастика - ледь не неминуче. Хоча в той же час будь-яку конкретність було відкладено. По суті справи НАТО давало рівні шанси для об'єктивного визрівання кожного з варіантів. Чи з НАТО, чи поза НАТО - залежало від самої України, сконсолідованої волі її суспільства та керівництва.

Однак із Україною так не можна. Щойно її залишити саму на себе, вона обов'язково утне щось нерозумне. Того разу вона обрала собі у президенти Януковича і повернулася під російський контроль. Вступ до НАТО вже навіть не відкладався - його знімали з порядку денного і викреслювали з усіх програм майбутнього.

Одним із наслідків цього розвороту стало й те, що нині, через цілих (і яких!) чотири роки після усунення згаданого діяча від президентської влади, ми в Україні змушені дізнаватися про альтернативне значення слова "аспірант". Виявилося, що в НАТО буває й такий статус, аспірантський. Наші прагнення (аспірації) до членства в Альянсі знову визнано офіційно. Ми навчаємося в аспірантурі.

Я потихеньку здогадуюся, що це якийсь черговий фільтраційний трюк, тимчасова, з розряду вічно тимчасових, заміна реальної перспективи вступу чимось ефемернішим. Адже далеко не всі аспіранти стають докторами. І навіть далеко не всіх допускають до захисту.

Політику Альянсу можна чудово зрозуміти: Україна не просто залишається нестабільною та ненадійною - вона ще й продовжує зазнавати агресії з перманентними бойовими діями, вона втратила території, в неї стільки безпекових проблем, що тільки до НАТО її приймай.

Але це якщо дивитися стандартно і лінійно, не враховуючи глибиннішого змісту тієї надзвичайної ситуації, в яку путінська Росія заганяє вже не тільки Україну й не тільки пострадянські країни, й не тільки Європу. Тому цілком можливими стають і радикально нестандартні кроки. Як мені здається, відчутні зрушення у свідомості альянтів в цьому напрямку все-таки відбуваються.

Протягом кількох останніх тижнів тему активізували: Україна просить зафіксувати свій аспірантський статус (не дуже второпаю навіщо, хіба що як синицю в кишені), а з боку НАТО пролунали вельми конкретні поради заступниці генерального секретаря, суть яких - зосереджуватися на реформах, а не на отриманні "обгортки" з ПДЧ. Зрештою, й новопризначений державний секретар США вже встиг потішити нас словами про те, що в НАТО є "велика група країн", які очікують приєднання України до блоку. І вони ж таки, представники цієї "великої групи", сподіваються від українців таких дій, після яких їх можна буде запрошувати до членства.

В цьому епізодичному діалозі, як у краплі води, відбивається вся специфіка стосунків української влади із демократичним Заходом. Першій потрібні обгортки й бонуси, другому - реальні зміни.

І навряд чи така собі дрібничка, як періодичні облави військкоматів на юнаків призовного віку по нічних клубах і дискотеках, переконає Альянс у нашому стрімкому наближенні до спільних цінностей демократії, індивідуальної свободи та верховенства права.

Коментарі