•  

Застигла симфонія українського модерну на Полтавщині

1870
Застигла симфонія українського модерну на Полтавщині

Гете казав, що архітектура – застигла музика. Про красу української музики годі щось і казати, нею захоплюються не лише у нас, а і далеко у світі. Що ж тоді з українською «застиглою музикою» – архітектурою? Це не лише хатки, дерев’яні храми та укріплення. І музика і архітектура не стоять на місці. Як письменники і поети завжди намагаються тримати літературу у відповідності до світових віянь, так і архітектори намагаються встигати за відповідними архітектурними тенденціями.

Всім нам добре відома будівля Полтавського краєзнавчого музею – це представник так званого «українського архітектурного модерну». Український архітектурний модерн – явище, виплекане плідною працею багатьох митців, зокрема, Василем Кричевським (будівля цього краєзнавчого музею) та його послідовником, Опанасом Сластіоном, творчість якого ми трохи згадаємо у цьому матеріалі.

Зовсім недавно для себе відкрив одну неймовірну річ – це школи у стилі українського модерну, побудовані за проектом Опанаса Сластіона – оригінальні, сміливі, привабливі. Не менш цікавим є їхнє розташування – села Лохвицького земства (сучасний Лохвицький та Чорнухинський райони Полтавщини, Роменський район Сумщнини, Варвинський район на Чернігівщині). Розміщення шкіл такої краси в українській глибинці є трохи романтичним, не те щоб невиправданим – ні, але трохи сміливим.

Історик архітектури Віктор Чепелик зазначив, «…під час революції 1905—1907 pp., коли взагалі у суспільстві посилюються демократичні тенденції, Олена Пчілка подала думку щодо необхідності споруджувати сільські школи в архітектурних формах народного стилю…».

Детальніше про ці школи, про їх унікальність та новаторство Сластіона за покликанням Школи Лохвицького земства

Так от, натрапивши в мережі на матеріал про такі школи захопився бажанням просто побачити ці школи на власні очі, відвідати ці села.

Власне мандрівка

Спочатку, метою цієї поїздки не було відвідання шкіл. Було бажання помандрувати Полтавщиною – дивитися, як живуть люди у селах, райцентрах. Дороги, поля, ліси, люди, транспорт, розмови – ось та романтика подорожей нашим краєм.

А коли я вивчав маршрут, то зрадів, що чимало шкіл Лохвицького земства потрапляться нам на шляху – і ця поїздка стала цільовою.

У цю дорогу ми рушили компанією за схемою «велосипед + приміський поїзд». З велосипедом в електричках їздити не дуже приємно, особливо, коли набивається велика кількість народу у вихідні. Довелося півшляху до Миргорода стояти, тримаючись за велосипед. Ну то таке.

Вийшли у Миргороді (тут, до речі, похований сам Сластіон) і перейшли у режим велосипеда. Трохи їдемо Миргородщиною, у Попівці звертаємо у поля і їдемо короткою дорогою, якою можна проїхати лише КамАЗом та велосипедом. Це не яскрава метафора, а неприкрашена дійсність. За кілька кілометрів виїжджаємо на асфальтовану дорогу. Цілком прийнятний, хороший асфальт переривається ось такими оазами бездоріжжя (як на фото), потім знову нормальна дорога, і знову якісь бархани вивернутого наверле асфальту.

Вказівних знаків здебільшого нема, у яке село в’їхав – хтозна. В’їжджаємо у перше велике село – Бодакву. Тут і перша школа проекту Сластіона на нашому маршруті. 

Сама будівля використовується як технічне приміщення навчального закладу, поруч – нова школа.

Навпроти Бодакви село Христанівка, де теж стоїть така школа, яку взялися доводити до ладу волонтери. Щоправда, Христанівку ми не відвідали, бо річка Сула своїм руслом відмежувала ці два села, що й мосту не збудуєш.

Далі села Пісочки і Піски, у яких також є такі школи. Пісочки ми якось непомітно проскочили, а повертатись у пошуках школи вже не було часу. Школа у Пісках стоїть біля кладовища, покинута.

Наступна школа нам трапилася у Брисях – зараз район міста Заводське (до 2016 - Червонозаводське). Там розташована бібліотека.

Проїхалися трохи Заводським – зовсім невелике, проте насичене промисловими об’єктами містечко.

Далі за планом ночівля у наметі десь біля Сули.

Наступна школа у селі Млини – на півшляху від Заводського до Лохвиці. Школа діюча, охайна, словом – зразкова!

Трохи проїхалися Лохвицею, відпочили та поїхали далі. Заїжджати у Риги та Христанівку не стали за браком часу – треба встигнути на поїзд.

Їдемо ми вже в бік Лубен – на електричку, проте ще варто заскочити на шляху у два села, у яких сховались шедеври українського модерну.

Яблунівка. Невеличке, тихе село. Вранці не зустрів жодної людини – лише всілякі свійські тварини бігають по селу. Знайшов школу – на околиці села. Примітно, що в цієї будівлі вціліла башта. Нещодавно в будівлі знаходився ФАП. Зараз на дверях висить замок – у вікнах порожньо.

Остання школа на нашому маршруті – у селі Окіп. Також покинута, трохи зруйнована. На дерев’яних дверях великий хрест, що наштовхує на думку, що тут чи збирались робити церкву.

Ну а далі, власне, шлях на Лубни та сідаємо на поїзд на Полтаву.

Як бачимо, застигла музика Полтавщини потребує вправного майстра. Тоді буде надія ще почути наразі скам’янілу й покинуту симфонію.

До слова ще варто сказати, що 3 вересня активісти знову планують толоку на одній з таких шкіл – у селі Харсіки, що біля Чорнух. Сподіваюся, що черга дійде і до шкіл Лохвицького району (Лохвицький район і Лохвицьке земство територіально не зовсім збігаються). Багато шкіл у Чорнухинсьому районі вже мають охоронний номер, а от школи у Лохвицьому районі ще чекають на свій шанс. Сподіваємось, що всі ці храми науки – витвори мистецтва – вдасться зберегти, як це вдалося зі школою у Млинах.

Репортаж підготував Тарас Селецький

Спеціально для «Останнього Бастіону»

Коментарі