•  

Золотий фонд донецького кривосуддя: суддя Олег Лінник

880
Золотий фонд донецького кривосуддя: суддя Олег Лінник

Недовге, але яскраве правління президента Януковича залишило по собі не тільки нев’янучу пам’ять у серцях киян та гостей столиці, але й цілу плеяду суддів, які покинули край тополь і териконів та разом зі своїми мантіями перебрались до Києва. Кожний з них гідний занесення на скрижалі правничої науки як взірець унікальної донецької правосвідомості, але суддя Шевченківського районного суду Києва Олег Лінник, переведений до столиці указом президента Януковича від 18 липня 2011 року №764, виділяється навіть на тлі своїх земляків, - пише громадський активіст Володимир Бойко.

До роботи в столиці Олег Петрович нужденно трудився суддею Мар’їнського районного суду благословенної Донецької області, а суддею він став виключно через збіг прикрих для себе обставин – у такий спосіб пан Лінник, який працював тоді начальником слідчого відділу податкової міліції Мар’їнської міжрайонної держподаткової інспекції, сховався за суддівською недоторканністю від кримінального переслідування за службове підроблення й зловживання владою.

Ще наприкінці 90-х років минулого століття податковий міліціонер став в Україні символом беззаконня та державного рекету. Але те, що учудив Лінник, не має аналогів в історії «правоохоронної» злочинності – він у січні 2001 року підробив постанову про порушення кримінальної справи проти мар’їнського підприємця Володимира Ополєва, сфальсифікувавши під нею підпис слідчого Ірини Вишневської, яка на той момент вже звільнилась з податкової міліції та виїхала на постійне мешкання до Італії.

Піти на такий неординарний крок пану Ліннику довелося на прохання тодішнього Мар’їнського міжрайонного прокурора Едуарда Шевченка, який у 2004 році також перебрався до Києва і тривалий час входив у так звану «банду чотирьох», що обслуговувала витівки колишнього першого заступника генпрокурора (а до того – просто заступника генпрокурора, заступника прокурора Київської області, прокурора м. Києва, заступника прокурора Донецької області, прокурора м. Маквївки) Рената Кузьміна. Інші троє «бандитів» – це Андрій Курись (екс-начальник Головного управління Генпрокуратури з розслідування особливо важливих справ, згодом – прокурор Миколаївської області), Сергій Ленський (колишній прокурор Сумської та Кіровоградської областей) та Ігор Проценко (екс-прокурор Одеської та Житомирської областей, колишній заступник прокурора Київської області), які разом з Шевченком нині потрапили під «люстраційний» закон і вже не можуть радувати співгромадян проявами своєї законослухняності.

Так ось, трапилась ця історія ще в ті часи, коли майбутній генпрокурор Віктор Павлович Пшонка очолював прокуратуру Донецької області й до останнього прикривав Олега Петровича від покарання, аж доки не стало зрозумілим, що далі терпіти зливу в’їдливих публікацій про «справу Ополєва» немає ніяких сил. І тоді Лінник, побоюючись, що Пшонка таки вдягне на нього наручники, кинув хлібну посаду та перебрався суддею в сусідній Великоновосілківський район, віддавши за це призначення, як стверджують злі язики, всі свої заощадження, нажиті непосильним трудом податкового міліціонера.

Власне, саме Віктору Пшонці й зобов’язаний Лінник своєю свободою – прокурор Донецької області категорично відмовлявся притягнути фальсифікатора до відповідальності. Втім, робив це Віктор Павлович аж ніяк не з любові до тодішнього керівника Держподаткової адміністрації України Микола Азарова. Просто Лінник підробив постанову про порушення кримінальної справи щодо Ополєва не з власних інтересів – він лише обслуговував прокурорську зграю, яка тоді орудувала в Донецькій області, оббираючи підприємців.

Щоби шановні кияни та гості столиці усвідомили, який кадр тепер відправляє правосуддя в Шевченківському райсуді, розповімо про ту історію докладніше. А було так.

Наприкінці 90-х років минулого століття в Мар’їнському районі Донецької області на посаді заступника міжрайонного прокурора служив такий собі Ігор Марченко. Прокурор – як прокурор. На роботу він їздив вдягнутий у спортивний костюм, лаковані черевики та норкову шапку з золотим ланцюгом на шиї завтовшки з мізинець. Як і всі прокурори, займався зароблянням свіжої копійки й навіть відкрив на паях з місцевим підприємцем Ополєвим міні-пекарню.

Згодом Марченко перебрався в прокуратуру Кіровського району Донецька, але регулярно навідувався в Мар’їнку, забираючи свою частку прибутку від діяльності пекарні. А коли, траплялось, державні справи вимагали присутності пана прокурора в обласному центрі, Ополєв сам приїздив у Кіровську райпрокуратуру Донецька та привозив компаньйону гроші. Ці гроші Марченко щоразу занотовував до відомості, куди записував дату, суму, курс долара й ставив власноручний підпис. Ось ця прокурорська «декларація про доходи».

Може б і донині опікувався б пан Марченко хлібом насущним, але одного разу, восени 2000 року, після чергової п’янки йому спало на думку, що нелогічно ділитись з якимсь комерсантом прибутками, якщо можна все забирати самому. Думка ця була реалізована в суто донецьких традиціях: Марченко запросив Ополєва до Кіровської райпрокуратури, після чого разом з ще одним «хлібопіком» — співробітником Управління по боротьбі з організованою злочинністю УМВС України в Донецькій області Плотницьким — вивіз директора пекарні в розташований поблизу гуртожиток і бив доти, доки Ополєв не написав розписку, що начебто винен Марченку 30 тисяч доларів. Отримавши цю розписку, прокурор оголосив, що відтепер колишній компаньйон переходить до нього в рабство й має привозити в прокуратуру Кіровського району м.Донецька все, що заробить.

Але Володимир Ополєв, залікувавши сліди побоїв, платити в прокуратуру відмовився. Тоді на прохання Марченка за нього взявся Мар’їнський міжрайонний прокурор Едуард Шевченко та начальник слідчого відділу тамтешньої податкової міліції Олег Лінник.

Тут треба зазначити, що Мар’їнський район завжди вважався вотчиною екс-прокурора Донецької області та екс-генерального прокурора України Геннадія Васильєва. Саме звідсіля Геннадій Андрійович балотувався до Верховної Ради України по мажоритарному округу, а коли в 2003 році покинув парламент у зв’язку з призначенням на посаду Генерального прокурора України, від Мар’їнки у Верховну Раду зайшов його старший брат, Олександр Андрійович. Пригадується, як народний депутат Юрій Луценко у зв’язку з цим навіть підготував проект постанови Верховної Ради України про перейменування міста Мар’їнка Донецької області в місто Братовасильєвськ…

Донецька область ніколи не виглядала як оаза законності та правопорядку. Але в Мар’їнському районі наприкінці 90-х років були скасовані навіть ознаки того, що на цю адміністративну одиницю поширюється дія Конституції України. Тут верховодила прокурорська зграя підручних Васильєва на чолі з Ренатом Кузміним, яка згодом перебрались у Київ разом із своїм патроном. Тож не дивно, що Шевченко розпорядився підприємця Ополєва просто кинути до буцегарні. Але в Мар’їнці немає свого навіть ізолятора тимчасового тримання, не кажучи вже про СІЗО, а в Донецький ІТТ без папірця з печаткою людину не приймуть. Відповідальну місію скласти такого папірця прокурор Шевченко доручив начальнику слідчого відділу податкової міліції Ліннику. Той подумав-подумав і, справедливо опасаючись відповідальності за незаконне притягнення завідомо невинуватої людини до кримінальної відповідальності, вирішив вчинити підробку.

Якраз за пару місяців до того, у перших числа грудня 2000 року, зі слідчого відділу Мар’їнської податкової міліції звільнилась і виїхала за кордон на постійне проживання слідчий Ірина Вишневська. Лінник вирішив цим скористатись і разом зі своїм підлеглим Віталієм Степаненком у січні 2001 року виготовив від імені Вишневської «заднім числом» постанову про порушення проти Володимира Ополєва кримінальної справи за, начебто, ухилення від сплати податків. Окрім того, Лінник і Степаненко виготовили ще кілька процесуальних документів – зокрема протоколи виїмки. Ось фрагмент одного такого протоколу з фальшивим підписом слідчого Вишневської. Для порівняння тут же вміщено зображення справжнього підпису.

Втім, прокурор Шевченко також не пас задніх – доки Лінник підробляв підпис колишньої підлеглої, Едуард Васильович виготовив фальшиве наглядове провадження.

Урешті-решт Володимир Ополєв був запрошений до Мар’їнської податкової міліції, де йому оголосили, що два місяці тому проти нього слідчим Вишневською порушена кримінальна справа. Після чого слідчий Степаненко відібрав в Ополєва підписку про невиїзд.

Але підприємець і далі відмовлявся нести в прокуратуру гроші. Тоді через три дні Ополєва знову викликали в податкову міліцію, де Лінник зі Степаненком його затримали в порядку статті 115 КПК України в тодішній редакції (вдуматись тільки – затримувати людину, відносно якої вже обраний запобіжний захід!) та відправили в ІТТ.

Того ж дня батько Володимира Ополєва подав до суду скаргу на незаконність затримання свого сина. Відповідно до тодішньої редакції Кримінально-процесуального кодексу України, затримання людини на строк до 72 годин можна було оскаржувати тільки до прокуратури. Але на той момент вже 4,5 роки, як діяла нова Конституція, згідно з якою будь-які дії чи бездіяльність службових осіб та органів влади, які порушують права громадян, можна оскаржувати ще й до суду. Саме на цю норму Конституції, як закон прямої дії, і послався батько підприємця.

А тепер уявімо ситуацію: розсадник беззаконня Мар’їнка Донецької області, на дворі – 2001 рік, прокуратура пресує незговірливого комерсанта… Але ситуація була настільки кричущою, що суддя Мар’їнського районного суду Ігор Ступін – вперше в Україні – розглянув скаргу на незаконність затримання та постановив негайно звільнити Володимира Ополєва з-під варти. При цьому суддя Ступін чи не вперше в судовій практиці послався на Конституцію як закон прямої дії й розглянув скаргу відповідно до процедури, встановленої Цивільним процесуальним кодексом, оскільки Кримінально-процесуальним кодексом на той час розгляд подібних скарг не передбачався.

Прокурор Шевченко, який не очікував такого повороту подій, став готувати скаргу у Вищу раду юстиції з проханням звільнити Ступіна з посади. Але подати її він не встиг – 23 травня 2001 року Конституційний Суд України прийняв рішення, в якому розтлумачив, що «недосконалість інституту судового контролю за досудовим слідством не може бути перепоною для оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб». А відтак у разі, якщо КПК не передбачає порядку судового розгляду скарг громадян, суд має ці скарги розглядати за процедурою, встановленою ЦПК.

Щоправда, до матеріалів кримінальної справи, «порушеної» проти Ополєва, постанова про його негайне звільнення не потрапила – вона збереглась тільки в архіві суду. Бо Лінник знищив вручену йому копію постанови та відмовився виконувати судове рішення й випускати Ополєва з ІТТ.

В іншій ситуації все це зійшло б Ліннику з рук. Але автор цих рядків, що брав безпосередню участь в описуваних подіях, розшукав у Італії Ірину Вишневську, яка категорично заперечувала автентичність постанови про порушення кримінальної справи проти Володимира Ополєва. Скандал, який Пшонка намагався загасити, набирав обертів попри те, що прокурор Шевченко затвердив обвинувальний висновок і направив справу по обвинуваченню Ополєва до суду. Одначе суд не став ту справу розглядати, позаяк постанова про порушення містила явні ознаки підробки. Прокуратура запротестувала, Апеляційний суд поміняв підсудність та призначив почеркознавчу експертизу…

А між тим фігуранти злочину стали розбігатись – Марченко взагалі звільнився з органів прокуратури, начальник міжрайонної податкової міліції Рябко хутенько перебрався до Донецька, але найважче довелось Ліннику. Бо тоді генеральним прокурором України був Михайло Потебенько, який хоча й не втручався в донецькі справи, але в даному випадку був змушений надіслати в шахтарський край комісію з Генпрокуратури для перевірки «справи Ополєва». Комісія приїхала й побачила все – фальшиве наглядове провадження, підроблені матеріали кримінальної справи та перелякані обличчя Лінника й Шевченка. Тож і довелося Олегу Петровичу терміново вдягати суддівську мантію, бо крайнім би зробили саме його…

До речі, як стверджують обізнані джерела, посаду в Шевченківському районному суді Києва Лінник отримав абсолютно безплатно – унікальний випадок в історії українського правосуддя. Подібним чином, без внесення належних 200 тисяч доларів, на нашій пам’яті був призначений лише один суддя – Родіон Кірєєв до Печерського районного суду столиці. І в першому, і в другому випадку призначення здійснювалось під конкретну роботу. Але якщо Кірєєв переводився до Києва з тим, щоби розглянути справу по обвинуваченню Юлії Тимошенко, то Лінник мав зосередитись у Шевченківському райсуді на розгляді кримінальних проваджень, які за часи Януковича розслідувались Слідчим управлінням Служби безпеки України.

Думаю, що й зараз роботи Олегу Петровичу вистачає. Бо такі судді – на вагу золота за будь-якого режиму.

Відділ моніторингу

Коментарі