•  

Демократія: погано, але може бути ще гірше (частина друга)

1760
Демократія: погано, але може бути ще гірше (частина друга)

Продовження. Першу частину читайте ТУТ

Демократія під прицілом «демократів»

Попри те, що саме слово «демократія» продовжує залишатися політичним фетишем, демократичні механізми сьогодні руйнуються, і на зміну їм приходить дещо гірше.

Демонтаж демократії відбувається в умовах розмивання державних суверенітетів. Один із найяскравіших прикладів – політичний устрій Європейського союзу, характерною рисою якого є диктат Єврокомісії за умов обмеженості повноважень Європарламенту.

ЄП – це справді представницький орган. У ньому засідають депутати, обрані громадянами конкретних держав-членів Євросоюзу. Ці депутати хоч якоюсь мірою залежні від волі своїх виборців. Одначе повноваження ЄП незначні. Правом законодавчої ініціативи володіє саме ЄК. Депутати ЄП можуть лише затверджувати чи не затверджувати подані ЄК пропозиції. Також євродепутати «обирають» голову ЄК. Але насправді мова йде про затвердження чи не затвердження єдиного запропонованого кандидата, а не повноцінне обрання. Як показала нещодавня історія з Урсулою фон дер Ляєн, консенсус при такому затвердженні – річ дуже умовна.

ЄК є протилежністю ЄП і за рівнем реального політичного впливу, і за тим, наскільки цей інститут пов’язаний із конкретними національними суспільствами. ЄК – наднаціональний орган. За єврокомісарами і, тим паче, армією співробітників генеральних директоратів не стоять виборці.

Чимось подібним – наділеним владою, але позбавленим зв’язку з виборцями – є інститут голови Європейської ради.

Будучи відірваними від національних суспільств, єврокомісари, чиновники ЄК та голова ЄР здебільшого діють як технократи-глобалісти, не турбуючись, що про них подумають на батьківщині. Скажімо, у Польщі Дональда Туска ненавидять, але це аж ніяк не заважає йому бути головою ЄР і приймати рішення, які зачіпають і Євросоюз загалом, і Польщу зокрема.

Втім, навіть така міра нехтування представницьким принципом багатьом будівничим «об’єднаної Європи» здається недостатньою. Декілька років поспіль розмови про необхідність перетворення Євросоюзу на єдину державу-федерацію ведуться з особливою наполегливістю. Неважко зрозуміти, що реалізація ідеї «Сполучених штатів Європи» означатиме ще більше нехтування представницьким принципом на користь комісарського.

Зараз у різних куточках Західної цивілізації – від Естонії та Польщі до США – можна спостерігати посилення консервативних антиглобалістських тенденцій, які, зокрема, мають електоральні вияви. Цікаво, що на цьому тлі сили глобалістського спрямування (представники яких вважають себе «еталонними демократами») починають говорити, що механізми демократичного волевиявлення дають збій. За цією констатацією подекуди слідує думка: а чому б ці механізми не згорнути? Наприклад, італійський прем’єр Маттео Ренці хотів суттєво обмежити повноваження парламенту. Врешті-решт у 2016 році питання змін до конституції потрапило на референдум, і більшість італійців виступила проти цих змін.

Можна згадати чимало інших прикладів тертя між функціонуванням демократичних механізмів та політичними прагненнями «еталонних демократів». Але наразі обмежимося сказаним.

У багатьох випадках питання захисту демократичних механізмів сьогодні є питанням підтримки чи непідтримки глобалістського сценарію розвитку людства: з руйнуванням державних суверенітетів, знищенням національних спільнот, експериментами у царині соціальної інженерії (фемінізм, ЛГБТ-ідеологія тощо). Можна глибоко зневажати демократію, бути переконаним монархістом і зачитуватися «Державою» Платона або дослідженням Жоржа Дюмезіля. Але при цьому всьому навряд чи є сенс радіти нинішньому наступу на демократичні механізми. Крупні фінансові гравці, що претендують на глобальну владу, або комісари-технократи з характерними світоглядними переконаннями аж занадто далекі від платонівського образу «царів-філософів».

«Що робити?»

Діагностувати глибоку кризу і одразу ж пропонувати її вирішення – це пережиток «ідеологічного» мислення XIX-XX ст. (або ж прояв звичайної інфантильності). До деяких проблем краще підходити з холодним розумом і стоїчним усвідомленням того, що вони сильніші за нас.

Чи є сенс критикувати демократію в теорії? Так, є. Чи існує сенс будувати якісь сміливі візії майбутнього без демократії, але зі справедливістю і, зокрема, органічним розподіленням суспільних функцій? Існує. Чи існує сенс обговорювати ідеї, які стосуються ближчої часової перспективи (наприклад, обмеження виборчого права за низкою критеріїв)? Також існує.

І в той же час варто розуміти, що в деяких ситуаціях може бути необхідним захист демократичних механізмів. Навіть у випадку такого суспільства як наше.

Ігор Загребельний