•  

«Держава – це Я», ‒ Людо́вик XIV де Бурбо́н Зе

220

«Держава – це Я», ‒ Людо́вик XIV де Бурбо́н Зе

Не квапитеся, колеги? Якщо є хвилька, заміримося на психологію. Дивіться, коли чоловік випадково, під кайфом чи з доброго дива бува сідає не до свого воза і, помикавшися-пофеєривши, повертається таки до звичної циркової кибитки, виграють усі – чоловік, гастролююче шапіто і шанувальники чоловікового таланту.

Зовсім інша розкладка вимальовується із сильно звіздонутим ще у благословенні часи засилля кмітливих і винахідливих місцевим людовиком, котрого хвиля всенародної шизофренії закинула з помосту ярмаркового балагану до царської карети. У цього пестунчика долі (хоча, за глибшим розмислом, який він у біса пестунчик? так, нещасна маріонетка) немає іншого виходу, як ставити на quick wins – short run (швидкі перемоги за короткий час, ‒ з англійської). Суцільні дефіцити – освіти, управлінського професіоналізму, досвіду, команди, стратегії, смальцю ‒ диктують виключно одну лінію поведінки: щоби не викинуло блазня з царської карети, треба усі віжки зібгати до своєї, вінценосної правиці. На короткострокову перспективу, а що ті п'ять років гетьманської каденції для часу ентропії Всесвіту?, цих quick wins для парвеню, його патрона і попутників вистачить з лихвою.

У подібних осоружних висновках, певно, не тільки ж нас – критиканів, переконав прес-марафон Зе на столичному продуктовому ринку. Автор схильний трактувати цю медіа-несподіванку теж у контексті психологічного діагнозу – зустріч із ЗМІ після категоричних заяв Зе і його прес-церберки про абсолютно новий формат комунікації з суспільством, у якому журналістам місця немає за замовчуванням, є відступом, очевидною поразкою самовпевнених нуворишів. Виявилося, що твіттер – твіттером, а виходити до преси інколи доведеться.

З чим? Та поки що шостій палаті бла-бла-бла вистачає. Навіть якщо прийняти щирість Зе ненаграною, то надто виразною червоною лінією крізь 14-годинний викид президентської демагогії, адресно розрахованої виключно на зелений електорат, проходить патологічна ненависть до попередника, який залишається головною перешкодою на шляху України до суцільного позеленіння, і дозована брехня про Данилюка, решту кадрових «відкриттів», Трампа, Коломойського і лінію розмежування. За повної відсутності стратегічного бачення перспектив, розрулення Донбасу, стосунків з олігархатом і вибачень за лайно, накидане на вентилятор. О, ще кавененщику не бракує впевненості у тому, що він здатен переграти кадебешника.

Як і уся решта речей на світі, це вже теж було під байдужим до всього місяцем. Рівнесенько сто два роки тому захланна секта шушенських мрійників хапком випхалася на владу. Хтось зараз звинуватить нас у банальній тавтології, мовляв, скільки можна того Лєніна у мавзолеї ковбасити? Та тому й ковбасимо, що аргумент неспростовний! Аналогія – один до одного.

Що – є різниця між «миру – мир, земля – селянам, фабрики – робітникам» і «сдєлаєм іх вмєстє»? Чи хам-юрист Богдан у Верховній Раді України чимось відрізняється від хама-матроса Желєзняка на Всеросійських установчих зборах? Відвертий, неприкритий популізм, нічим не умотивовані обіцянки, підміна понять, демонстративна простакуватість і нахабне приниження «вчорашніх» ‒ це ми про кого? Авжеж, як про вождів вчорашнього всеперемагаючого марксизму-ленінізму, так і про зеленого віщуна кінця епохи бідності. Про ті ж вчорашні «хто був ніким, той стане» і сьогоднішні $4000 учительству.

Методика ординської навали задля концентрації усієї влади в руках блазня-диктатора безвідмовно спрацьовує за однієї-однісінької умови – за наявності байдужого плебсу. Куплені «видовищами» і, зокрема, вчорашнім марафоном так звані народні маси тимчасово забули про «хліб» і віддали на відкуп зеленій команді не лише свої долі (кому вони цікаві?), а й долю країни, чужих і своїх нащадків.

Будь-яке суспільство від ґвалту маргиналами рятувала маловідсоткова його дещиця. Яка жертовно поставала на захист шляху від печер. Не було винятків у людській історії. Жодного. Атож, наш комік-піаніст замахнувся на роль деміурга.

Вадим Демиденко