•  

До дня української писемності та мови

110
До дня української писемності та мови

9 листопада Україна святкує особливе свято – День української писемності та мови.

Його встановили ще в далекому 1997 році, щоб відзначити «важливу роль української мови в консолідації українського суспільства».

Вибір дати – 9 листопада – не випадковий. Цього дня за православним календарем відзначають пам'ять преподобного Нестора-літописця – письменника-агіографа, основоположника давньоруської історіографії, першого відомого історика Київського Русі, і за сумісництвом – ченця Києво-Печерського монастиря. Традиційно вважається, що саме з Нестора бере початок писемна українська мова.

В сьогоднішній Україні означене свято рідної мови є значно недооціненим і здебільшого вважається другорядним. Максимум, що десь у новинах згадають про красу і милозвучність української мови та проведуть літературні вечори у музеях та на філологічних факультетах вишів.

Проте, як на мене, наразі для держави Україна це має бути одним з найактуальніших свят. І ось чому.

Для будь-якої нації мова є одним з головних джерел самоідентифікації. І для сьогоднішньої України, яка ментально та ціннісно досі залишається розділеною на Схід/Захід, і в якій половина населення досі не може відірватися від «русского мира», саме українська мова могла би стати об’єднуючим фактором, що символізує чітке самовизначення населення (як це і закладалося в 1997 році).

Проте в Україні сьогодні спостерігаємо дивовижно парадоксальну ситуацію. У воюючій вже 6-й рік країні, яка б’ється за самозбереження та за цивілізаційний вибір, мовне питання досі залишається суспільно дестабілізуючим фактором, а не об’єднуючим. Це незвично, бо ніби в 2014 році наше суспільство мало зробити остаточний вибір, вирішивши боротися проти агресії РФ. А виявляється, що навпаки. І мовне питання активно «качали» всі попередні п’ять років.

В цьому плані дуже показово, що закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (більше відомий просто як «Закон про мову») був ухвалений Верховною радою лише 25 квітня 2019 року (на 6-му році війни!). І хоча цей закон був підданий критиці, як з боку противників українізації, так і з боку її гарячих прихильників (на кшталт пані Фаріон), тим не менш, патріотичне суспільство все ж таки його палко вітало.

З тих пір пройшло півроку, і сьогодні маємо повністю змінену владу в Україні. Тут варто згадати, що в патріотичному середовищі прихід президента Зеленського сприймався виключно через призму проросійського реваншу. І так само з антиукраїнського табору в українському політикумі, періодично лунали погрози, що одним з перших законів, які будуть переглянуті чи взагалі скасовані, буде «Закон про мову». Проте наразі цей Закон залишається в силі, і навіть не переглядався, що втішає.

Також можна відзначити ще одну цікаву тенденцію початку президентства Зеленського. Наразі мовне питання в Україні якось притихло, особливо в порівнянні з попередніми роками коли при владі був П. Порошенко. Нагадаю, що в 2017-2018 роках в українському суспільному полі часто спостерігалися напади на українську мову. Причому часто це робилося не пов’язаними з РФ політиками з опозиційних рухів, які завжди відкрито демонстрували зневагу до української держави як такої. Навпаки, так вчиняли певні російськомовні громадські діячі і вояки-учасники АТО, які в 2014-2019 роках воювали проти Росії, а потім почали відкрито декларувати свою зневагу до україномовних громадян, що «заважають їм своєю мовою». І хоча зараз ми цього не бачимо, бо занадто багато інших гострих проблем в нашій державі, проте мовне питання, а вірніше – мовне протистояння, все одно не втрачає своєї гостроти. Бо чималій кількості громадян важко покинути свою звичну «зону комфорту», і перейти на «чужу мову» (для них). Утім одночасно, подібні випадки свідчать про появу цікавого суспільного коду, коли в свідомість людей закладається, що далеко не обов’язково жити в державі за принципами, які в цій державі проголошені. І це все йде по одному замкненому колу.

З національної точки зору подібна позиція видається неприйнятною. По-перше, якщо людина, маючи український паспорт і постійно проживаючі в Україні, не може вивчити українську мову, то така людина або є ідіотом, або є просто мешканцем іншої країни, який в нас опинився волею долі, і тому не сприймає Україну як територію якоїсь особливої само ідентифікації (відзначу, що тут мова йде не про приватне спілкування, а про суспільний вимір).

По-друге, з цього випливає інший цікавий момент, про який чомусь ніхто не замислюється. А саме – насправді ці люди прагнуть не України як такої, а гідного «європейського життя» та «європейських цінностей», шлях до яких був задекларований Майданом. І сьогодні вони не ідентифікують себе з українською нацією, а просто хочуть жити як в Європейському Союзі. І на Україну як таку, з її мовою, традиціями та історією їм глибоко байдуже.

Тому, повертаючись до нашого сьогоднішнього свята, боротьба за українську мову в сучасному світі є одним з ключових фронтів боротьби за майбутнє держави Україна і української нації. Те, що політичні гравці за десятки років перетворили мову на дестабілізуючий суспільний фактор, а не об’єднуючий (бо мали можливість запозичити досвід інших країн, які опинилися в подібній ситуації, зокрема, країн Балтії), суті справи не змінює. А значить популяризація української мови має залишатися в пріоритеті нашої державної політики. І будь-яке загравання з цим питанням варто роздивлятися виключно як потенційну загрозу державним інтересам. Проте спостерігаючи суспільні тенденції останніх трьох років, все ж таки прогнозую відновлення мовного протистояння в нашій країні. То ж, нації дійсно треба консолідуватися, інакше не буде ні мови, ні нації.

Роман Пономаренко