•  

«Епоха В’ятровича» в національній пам’яті: невтішні підсумки

20790
«Епоха В’ятровича» в національній пам’яті: невтішні підсумки

Звільнення Володимира В’ятровича з посади директора Українського інституту національної пам’яті спровокувало чергові палкі дискусії у суспільстві з приводу ефективності його роботи на згаданій посаді. Тому висловлю свою приватну думку з цього приводу, спробувавши проаналізувати і оцінити 5,5 років «української нацпам’яті від В’ятровича».

Очоливши в 2014 році УІНП, пан В’ятрович отримав команду, яку формував за власним бажанням, широку підтримку патріотичного сегменту суспільства, державне фінансування і прихильність влади. Погодьтесь, що це непоганий набір для старту, а, отже, і суспільні очікування від В’ятровича були чималими. Сьогодні особисто В’ятрович (і його чисельні прибічники) оцінює свою діяльність виключно позитивно. Ось, як він сам, дізнавшись про своє звільнення, описав власні досягнення:

-Україна вільна від тоталітарної символіки

-Архіви КГБ відкриті

-Справедливість щодо учасників визвольного руху відновлено: їх визнано борцями за незалежність

-Реабілітація жертв репресій за оновленим законом розпочалася

-Проведено масштабну працю з популяризації української історії та розвінчування міфів про наше минуле.

Проте, прочитавши цей перелік, особисто в мене відразу виникло запитання – і це все за 5,5 років? Бо, на жаль, якщо відкинути патріотичну патетику і тверезо подивитися на стан речей, то кінцевий результат діяльності УІНП протягом 5,5 років виявився ледве більшим, ніж незначним. І особисто я взагалі назвав би його провальним. Щоб обґрунтувати цю тезу, давайте детально розглянемо основні аспекти діяльності УІНП і провали В’ятровича.

1. В’ятрович був державним чиновником, який очолив головну ідеологічну структуру країни в час активних бойових дій на Сході України. Враховуючи відсутність будь-якої національної ідеології в країні, цілком природними були очікування початку роботи над створенням концепції української національної ідеології, пам’яті і впровадження її в життя. Очевидно, що 5,5 років для цього – більш ніж достатній термін, тим більше, що в руках В’ятровича були всі потрібні для цього інструменти. Але, здійснено цього не було. Зараз, в 2019 році в Україні так і нема державної ідеології, як не було її в 2014 році. Навіть якоїсь банальної концепції. Певною мірою, наслідки цього ми побачили на цьогорічних виборах – отримані результати, це в тому числі і наслідок провалу діяльності В’ятровича і очолюваного ним УІНП.

Ба більше, якщо говорити про В’ятровича як про державного діяча, то тут маємо зовсім невтішні висновки. Бо співпраця УІНП з міністерствами – освіти, іноземних справ, інформполітики та культури – виявилася категорично незадовільною і не принесла того результату, який мала б дати. А більшість проектів УІНП не виходили далі затишних кабінетів цієї установи.

2. Друге, але не менш важливе ніж перше – це намагання В'ятровича будь-яким засобами підігнати історію української боротьби за незалежність під поширені на Заході ліберальні лекала. Головна мета його діяльності звелася до демонстрації того, що український визвольний рух ХХ століття був демократичним, ліберальним і, так би мовити, «антифашистським». На моменти, що не вкладаються в цю концепцію, УІНП просто заплющував очі, роблячи вигляд, що цього не було.

Український національний рух у виконанні В’ятровича – це виключно ОУН(б) і підконтрольна йому УПА. Те, що бандерівців важко назвати демократичним рухом, В’ятровича і його прибічників не бентежить. В Україні ця ідея ще якось проходила, оскільки була прийнята більшістю офіційних істориків (а офіційні історики – це зазвичай люди залежні від політичною кон’юнктури, бо прагнуть зробити успішну кар’єру в системі). Спротив прийшов зовсім з несподіваного боку: спроби «розкрутити» історію УПА на національний та європейський рівень викликали стійке нерозуміння інших країн. Так, з боку Ізраїлю періодично з’являються звинувачення повстанців УПА в антисемітизмі та співучасті у Голокості, а поляки спочатку відкрито звинуватили УПА в геноциді польського населення Волині, а потім взагалі забили цвях в труну політики порозуміння, прийнявши «антибандерівській» закон, за яким усіх, хто заперечує злочини українських націоналістів та українських формувань у складі збройних сил Третього Райху, чекає або штраф, або три роки тюрми. Внаслідок цього українські історики на міжнародній арені опинилися в положенні тих, хто постійно виправдовується.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Історичні» поступки Польщі з боку Зеленського: вирішення чи замороження проблеми?

Зазначу, що сам В’ятрович навіть не розумів, що коїться, бо в якості контрзаходу після прийняття поляками «антибандерівського» закону він запропонував… запрошувати польських істориків в Україну і тут розказувати їм правду про український рух. Риторичне питання – чи багато поляків скористалися цим запрошенням? Проте наслідком всього цього стали так звана «війна історичних пам’ятників» і зіпсовані стосунки України з Польщею.

Важливо відмітити, що другий пункт тісно пов’язаний з першим. Бо як державний діяч, В’ятрович так і не зрозумів, що в Польщі історія – це справа політична, в той час як в Україні історія і політика досі стоять по різні боки вулиці та розділені огорожею. І саме це я назвав би одним із головних його провалів на посаді – невміння налагодити співпрацю УІНП з державними органами, довести владі важливість історії і зробити так, щоб історія і в нас стала політичною справою. Нічого цього зроблено не було і наразі маємо, те що маємо.

3. Відверта зневага В’ятровича до тих українських патріотів, які не входили до ОУН(б), а бачили інший шлях розвитку України. Наслідком стало те, що всі інші гілки багатогранного українського визвольного руху просто залишилися за кадром, їх ніби не існує, а якщо їхнє існування і визнається, то суто в зневажливому контексті. Наприклад, дивізійники «Галичини», які мали чіткий патріотичний і державницький мотив, цинічно названі В’ятровичем «гарматним м’ясом». Тим самим очільник УІНП продемонстрував не лише своє повне презирство до тих, хто 70 років тому посміли мати іншу від бандерівської точки зору, але і схильність до маніпуляцій і фальсифікацій. Дійсно, важко уявити, що пан В’ятрович не знає того факту, що дивізія «Галичина» отримала майже рік військового вишколу, і найкраще озброєння і оснащення, яке могла дати німецька армія піхотній дивізії в 1944 році. А отже, дивізійники аж ніяк не потрапляють в категорію «гарматного м’яса».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Про дивізію «Галичина», Нюрнберзький трибунал та національну пам’ять українців

Приблизно таке саме ставлення В’ятровича до мельниківців, Поліської січі Бульби-Боровця, Українського визвольного війська тощо. Цікаво, що одночасно він висуває на перший план тих українців, які воювали в арміях антигітлерівської коаліції. Забуваючи про той простий факт, що ці вояки не мали жодної української національної символіки і ідеології, не мали національного проводу. Проте все це мали ігноровані В’ятровичем 250 000 українців, які в роки Другої світової воювали за Україну в німецьких мундирах.

4. Намагання В’ятровича лібералізувати нашу історію призвели до ще одного наслідку – українці, які були поза межами УПА, в нас позиціонуються виключно як жертви війни. В межах цієї концепції, навіть ті ж самі фронтовики з радянської чи німецької армій сьогодні вважаються жертвами, «гарматним м’ясом» і не більше. З цього виходить повне нерозуміння теперішніх українських реалій і ментальності українців. Зокрема, оспівана адептами В’ятровича боротьба з радянською спадщиною в масовій свідомості, уособленням якої є святкування 9 травня, потерпіла повний крах. Ну не може наразі історія УПА замінити радянський «культ перемоги», бо боротьба УПА була локалізована кількома лише західним областями. І тому, на жаль, не знаходить достатнього відгуку в душах українців зі Сходу чи Півдня. Ну нема зв’язку поколінь з повстанцями УПА в цих регіонах, але є родинний зв’язок з радянськими солдатами, бо майже в кожній родині є фотографії дідів, які гордо позують в уніформі. І яких у Східній Україні завжди щиро вважали визволителями і героями, і чия військова звитяга всебічно активно пропагувалася – через освіту, літературу, мистецтво, медіа і так далі. І коли сучасний український ідеолог, який орієнтується на західні лекала, намагається розповісти людині, що її увішаний нагородами гордий дід/прадід на старій фотографії є «гарматним м’ясом», то очевидно, що це викличе суто негативне сприйняття такої концепції з відповідними подальшими суспільними наслідками.

5. Невміння застосувати сучасні механізми розповсюдження інформації і впливу на свідомість мас. В сьогоднішньому світі за допомогою медіа і маркетингу можна легко поширити і укорінити в головах людей практично будь-яку інформацію. Що заважало В’ятровичу використати ці механізми в розповсюдженні правди про українську визвольну боротьбу? Чергове риторичне запитання.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Історія без замовчувань: Українське визвольне військо

Проте радянські механізми подачі інформації В’ятрович засвоїв на відмінно. Тому дуже часто сучасні українські пропагандистські штампи нагадують радянські. Інколи взагалі видається, що взяли старий текст, замінили Леніна-Сталіна на Бандеру, і все, готово. Наскільки це результативно? Подивиться рейтинги програм «Інтера» на 9 травня і отримаєте відповідь.

6. Декомунізація. Так, саме вона. Зазвичай, її записують головною заслугою В’ятровича. І погоджусь, що певна доля істини в цьому є. Проте в тій формі, в якій декомунізацію проводили, все звелося лише до перейменувань населених пунктів та вулиць. Так би мовити, трошки підфарбували гнилий фасад, а всередині залишили все як є. Бо, на жаль, декомунізація так і не пішла далі шляхових вказівників. Ба більше, існуючий закон і його критерії настільки розпливчасті, що допускають двояке трактування, внаслідок цього маємо свіжі скандали зі зворотнім перейменуванням вулиць у Харкові, коли вулиці Григоренка повернули її попередню назву – маршала Жукова. Якщо б закон був написаний так як треба, то така ситуація не виникла б узагалі. Проте пропихували той закон поспіхом, і тому знову: маємо те, що маємо. Що стосується згадуваної В’ятровичем «вільності від тоталітарної символіки», то далеко не вся така символіка наразі прибрана.

Велика біда України в тому, що В’ятрович так і не зрозумів, що совок ховається не в назвах вулиць. Він в головах і свідомості. Справжня декомунізація мала включати в себе концепцію національної пам’яті/ідеології і активне впровадження її в життя в тісній співпраці з владою і з застосуванням законів маркетингу. Проте В’ятрович займався чим завгодно, тільки не тим, чим потрібно. Наслідки бачимо.

Заради об’єктивності варто визначити і позитивні моменти. Перш за все, це беззаперечно, відкриття архівів КДБ, що дійсно важко переоцінити. Як на мене, це його головне і справжнє досягнення. Також певною мірою позитивно можна схарактеризувати і популяризацію історії – організація пересувних вуличних виставок, видання книжок і інформаційних матеріалів, розробка настільних ігор тощо.

Проте, не варто цю популяризацію переоцінювати. Бо сама по собі вона не дає великого ефекту, а має бути лише елементом комплексної державної політики національної пам’яті, якої в нас не було. І саме тому основну масу сучасних українців так і не вдалося зацікавити Петлюрою, Бандерою і Шухевичем.

Що ж стосується закону про визнання борцями за незалежність учасників визвольного руху ХХ століття, то цей закон половинчастий, бо, наприклад, ігнорує дивізійників «Галичини».

В результаті, крім гучних заяв і активної імітації діяльності більше нічого і нема – політика національної пам’яті у виконанні В’ятровича виявилася неефективною, а сам він показав свою повну некомпетентність займаній посаді. Внаслідок цього В’ятрович її і втратив.

Роман Пономаренко, кандидат історичних наук