•  

«Історичні» поступки Польщі з боку Зеленського: вирішення чи замороження проблеми?

1980
«Історичні» поступки Польщі з боку Зеленського: вирішення чи замороження проблеми?

Під час візиту до Польщі Володимир Зеленський пообіцяв зняти мораторій на ексгумацію останків польських жертв кривавого міжетнічного протистояння 1940-х років. Заборона на проведення пошуково-ексгумаційних робіт упродовж останнього часу була одним із головних каменів спотикання у відносинах України з Польщею. Зеленський більш за все виконає свою обіцянку. Але чи матиме це позитивні стратегічні наслідки?

Заборона на здійснення пошуково-ексгумаційних робіт стала піком жорсткої позиції Києва у суперечках із Польщею у площині політики пам’яті. З одного боку йшлося про здійснення перепон у детальній реконструкції польською стороною конкретних епізодів учинених українськими формуваннями убивств польського населення. З іншого боку – про відмову сучасним полякам у повноцінному перепохованні їхніх родичів.

На іншій шальці терезів знаходилася доля пам’ятників воякам УПА у Польщі, передусім – на цвинтарі у Грушовичах. Пам’ятник у цьому селі кілька разів ставав об’єктом вандалізму з боку польських націоналістів, а згодом був остаточно демонтований. Польська сторона заявляла про готовність відновити пам’ятник, але тільки за умов, якщо виявиться, що під ним справді знаходяться останки українських повстанців. Під час розкопок переконливо установити факт поховання упівців не вдалося – з усіма подальшими наслідками у справі відновлення пам’ятника.

Враховуючи об’єктивні історичні обставини та їхнє емоційно забарвлене сприйняття серед сучасних поляків, важко повірити, що в Польщі спокійно ставитимуться до символічних пам’ятників бійцям УПА – навіть якщо ті не вчиняли злочинів проти цивільних поляків і протистояли виключно силовим структурам Польської народної республіки (проти яких також боролися героїзовані у сучасній Польщі «прокляті солдати»). Отож, для української сторони було б доречним вимагати належного ставлення до справжніх військових поховань, але не очікувати більшого.

Варто відзначити, що українська сторона може бути по-своєму зацікавленою в ексгумації останків. Адже пошуково-ексгумаційні роботи в кінцевому підсумку спрямовані на уточнення кількості жертв. Звісно, таке уточнення може не сподобатися українським ура-патріотами, які схильні урівноважувати кількість жертв із польського та українського боку. Та в той же час рух у напрямку знаходження наукового консенсусу стосовно пропорції жертв спроможний стати перепоною для завищення кількості «своїх» загиблих із боку поляків. Головне при цьому – випрацювати належну двосторонню модель проведення пошуково-ексгумаційних робіт (варто брати до уваги, що українська історіографія дещо відстала від польської – у той час, коли польські дослідники намагалися з криміналістичною точністю вивчати конкретні епізоди знищення польського населення, наші історики витрачали час на загальні апологетичні праці; звісно, у Польщі також вистачає однобічної ура-патріотичної літератури, але вона сусідить із детальними дослідженнями).

Отож, саму обіцянку Зеленського можна оцінити позитивно. Але її реалізація ризикує стати замороженням проблеми замість її вирішення. Навіть попередній владі, уособленням якої був Петро Порошенко, перепадало за «занадто м’яку» політику стосовно Польщі (слід відзначити, що Порошенко у дечому справді демонстрував схильність до компромісу – подібно до польського президента Анджея Дуди, який виділявся на загальному тлі «Права і справедливості», не кажучи вже про середовище націонал-радикалів). Звинувачення у «зраді національних інтересів» Порошенку & Co адресували члени націоналістичних організацій та близький до них сегмент суспільства. До Зеленського критично налаштовані куди ширші кола, і таку ситуацію не назвеш безпідставною.

На практиці маємо ситуацію, коли за кроками в політиці пам’яті, які в цілому можна назвати вдалими, стоїть живе втілення гуманітарних проблем сучасного українського суспільства. Навряд чи Зеленського – представника нацменшини, який ще нещодавно виробляв дегенеративний маскультурний продукт, – переймають питання історії. Подібно можна сказати і про представників його політсили (досить поглянути на біографії депутатів від «Слуги народу», що працюватимуть у парламентському Комітеті гуманітарної та інформаційної політики). Все це – зразкові передумови для того, аби в умовах незадоволення режимом Зеленського суспільні запити на жорстку позицію стосовно Польщі були стиснені немов пружина і вистрелили за першої-ліпшої нагоди.

Можна плекати надію, що поточне перезавантаження відносин із Польщею матиме позитивні наслідки. Тим більше, йдеться не лише про питання політики пам’яті, солідарну антиросійську позицію чи інтенсифікацію господарських зв’язків, але й про долучення України до масштабних енергетично-інфраструктурних проектів у Центрально-Східній Європу і співдію з американськими амбіціями у макрорегіоні (хоч це позитив із численними «але»). Одначе стратегічна проекція цього перезавантаження виглядає дуже туманно. По-перше, зовнішньополітичні прагнення нинішньої влади ще досі недостатньо зрозумілі. По-друге, ціннісно-світоглядні орієнтації Зеленського та його оточення явно дисонують із консервативними засадами центральноєвропейських урядів-флагманів інтеграційних процесів у макрорегіоні, а це ставить під сумнів органічне долучення України до цих процесів. По-третє, стиснена пружина суспільних запитів може вистрелити, й українці та поляки знову будуть жертвувати своїми поточними інтересами та майбутнім заради питань минулого.

У своїй останній книжці «Міжмор’я: майже втрачений шанс» я спробував системно підійти до обставини, яка з першого погляду здається парадоксальною: наростання односторонніх націоналістичних настроїв у підсумку здатне привести до діаметрально протилежних результатів.

На те, про що йшлося вище, можна поглянути як на концентроване вираження суперечностей у відносинах між народами Центрально-Східної Європи, точніше між тими з них, які мають непросту історію співіснування та невирішені питання меншин. Консолідація цих народів надзвичайно важлива під кутом зору національного самозбереження та знаходження «місця під сонцем» за умов, коли більш вигідні місця зайняли держави-гегемони. У такій консолідації мали б бути зацікавленими передусім консервативно-націоналістичні сили. Але наразі для цих сил характерний брак здатності йти на компроміси. У той же час більш «космополітичні» сили таку здатність демонструють. Ми бачимо це на прикладі Зеленського. Ймовірно, щось подібне спостерігалось би у Польщі, якби там перемогла «Громадянська платформа» або коаліція інших опозиційних сил. Проте нормалізація відносин, досягнута «космополітами», у підсумку навряд чи служитиме цілям національного самозбереження, утвердження суб’єктності і т.д.

Як уже було сказано, зняття мораторію на ексгумації – цілком прийнятний компроміс. Прагматичний підхід може принести певну користь. Але ця користь ризикує виявитися короткочасною. Створення матриці розуміння минулого, сьогодення та майбутнього, яка забезпечувала б дружні відносини України та Польщі, вимагає значних концептуальних зусиль. Наразі системні спроби розробити й утвердити таку матрицю відсутні хоч в Україні, хоч у Польщі.

Ігор Загребельний